«Я би порівняв це з демографічною катастрофою 1940-х років, але тепер можна сказати, що це є катастрофа урбанна. Це — так само смерть певного типу міста. Ясно, що він буде дальше, той Франківськ, і багатьом буде подобатися. Але це, наче в азбуці Морзе, маленька перерва між знаками, у якій є непомітна пауза. Після неї починається наступне тире. І от ми зайшли в наступне тире. Тобто той Франківськ, про який ми знаємо, помер. Ще один Франківськ помер. При тому, що живе наступний Франківськ, але врятувати попередній вже неможливо», — Тарас Прохасько.
Станіславів народився, аби стати форпостом однієї з наймогутніших держав тогочасної Європи. Упродовж десятиліть це невеличке мультинаціональне місто набувало все нових суспільних, культурних, архітектурних сенсів, майже не відступаючи від своєї першоідеї.
У середині XX століття Станіславову, лагідному й витонченому в кожну епоху, спочатку обрубали ім’я, потім випотрошили й, урешті, наповнили іншим, абсолютно чужим змістом, майже позбавивши навіть можливості прочитувати його ландшафт.
То чим був завжди і є тепер Івано-Франківськ у своїй суті, скільки разів помирав і народжувався знову, яка сучасна ідея цього міста й чи приречені ми втратити його знову — про це Степан Пенкалюк поговорив із архітектором-реставратором Ігорем Панчишиним і письменником Тарасом Прохаськом. Це перша частина — розмова з Ігорем Панчишиним.
Часто в історичній літературі читаємо, що Станіславів задумувався як «ідеальне ренесансно-барокове місто». У чому суть цієї концепції?
У період заснування Станіславова європейський світ жив фактично в новій парадигмі, стилістиці, навіть впроваджував нові технології, які насправді ж просто були продовженням, розвитком провідних і трендових на той час тенденцій. Війни, зокрема Тридцятилітня, показали найбільш практичний метод побудови міста за тих суспільних і військових умов. Тому виникла суміш ренесансових, як їх назвуть пізніше, низьких артилерійських фортифікацій та ідеї міста самоврядного. Ти будуєш фортецю міста й відразу закладаєш стратегію його життя: визначаєш політичний і суспільний устрої, рівень самоорганізації. Це був найбільш оптимальний варіант за тодішньої прогресивної Речі Посполитої з її парламентами, землевласниками, магнатами, які мали свої армії, землі, можливості й ресурси, і часто були багатшими, ніж ціла країна. Так само — у Франції і в Голландії. А польські магнати й шляхта активно заглядалася на нову релігійну стежку протестантизму, й багато з них або працювали, або воювали найманцями у Франції чи навіть Голландії. Вони привезли звідти досвід і легко почали втілювати у себе.
Крім того, після Вестфальського миру, тобто закінчення війни в Європі, на марґінесах почалися інші революції. В Англії вбили короля, у нас — козацьке повстання. Відповідно, підняла голову Османська імперія, й полякам потрібно було закривати цей фронтир. Тож вони вирішили звести відразу декілька міст-фортець, швидкобудів. Станіславів, до прикладу, почали будувати з кінця 1650-х, а до 1662 року це вже було повнокровне місто з привілеями. Це навіть не сучасні масштаби, це — блискавично.
Тому зважаючи на певні архітектурні, суспільні, законодавчі, юридичні, фінансові моменти, що продовжили традицію попередніх епох, хтось вирішив означити цю мішанку «ренесансно-бароковою ідеєю».
Мапа. Центр міської історії Центральної та Східної Європи
Тобто це визначення умовне?
Бароко як таке вже вмерло на той час. Кожен стиль колись приходить до маньєризму, до крайніх проявів, опісля переходить у новий. Відповідно, я з б обережністю ставився до терміну «ренесансно-барокове». Ці стилістичні визначення, як і решта, з’явилися уже потім, у XVIII столітті.
На основі яких архітектурних шкіл будувався Станіславів?
Я схильний вважати, що голландської та французької. У XVII столітті голландські практики набували ваги. Їхні містобудівні ідеї поширилися по всій Європі, зокрема у Францію, Іспанію. Також — Італію, в якій вагомою була школа Вінченцо Скамоцці. Він будував теорію міста-зірки, гармонійного у всіх сенсах — фортифікаційному, самоврядному, естетичному.
Хоча естетика там була, можливо, на якомусь п’ятому місці. Найперше — практичність виживання і функціонування міста, що вже самі собою витворюють естетику.
Перші ж видання книжок з теорії голландської моделі будівництва після самої Голландії з’явилися у Франції — теорії ідеального міста, міста нової фортифікації. Тут згадуємо Себастьяна Вобана, військового інженера, будівничого оборонних споруд.
Корассіні, Бенуа…
Корассіні й Бенуа — заробітчани, яких знайшов Потоцький. Таких багато було. У той час були модними будівничі теорії, друковані у Франції. Ідеї прийшли з Італії, Голландії, а оформили їх французи, зваживши на досвід війни в Європі. Відповідно, французькі фахівці, менеджери, проєктанти мали величезний попит. Я гадаю, Потоцький запримітив їх, подорожуючи Європою під час війни. Були й відоміші архітектори, просто дорожчі.
Франсуа Коррасіні вибудував проєкт міста, який замовив Потоцький. Але, як це буває, замовник знає, що робити, кличе архітектора… і каже йому, як треба робити. Це й зараз так. Тобто власником і землі, й ідеї міста був Анджей Потоцький, впливова в політиці Речі Посполитої людина з самостійними армією і бюджетом.
Потоцький був і засновником, і автором міста?
Корассіні працював над проєктом укріплення Старостинського замку в Галичі. Але там — банальніше, а тут — нова територія, пусте місце. І Потоцький йому розмалював, як має бути. Він міркував так: тут, на рівнині, є невелика пухлина, на якій можна поставити фортецю поруч є села, звідти набиратимемо робітників, ріки й струмки протікають так, що можна нормально побудувати гідравлічну, оборонну й постачальну системи. Є дві ріки, довкола ліс, є деревина. Перша фортеця, до слова, була дерев’яною. Це уже з часом прийшла модна європейська стилістика — місто-зірка, бастіонна система.
Потоцький знав, що місто буде самоврядне, тобто матиме магістрат, ратушу, свої суди. Звичайно, будуть громади, найперше — поляки, ремісники. Будуть українці, які живуть довкола й працюватимуть у місті. Будуть євреї — торговці. Пізніше Потоцький запросив вірмен, аби розвивати торгівлю. Відповідно, потрібно було поділити місто на сектори з обмеженнями й правами.
Загалом проєкт Станіславова розроблений за французькою системою: є центральна частина, квартали довкола, але не зовсім радіальні — прямокутні, хоч це й зірка. І все це — на важливому торговельному тракті, тобто треба було думати про базари й ринки, а відтак і про худобу. У місті — квартали й будинки, за містом — вода й пасовище.
Будівництво відразу мало мілітарний сенс, але щоб оживити місто, потрібна була тилова, громадська інфраструктура. Люди мусили десь жити й працювати, мати можливість розвиватися.
Тобто початково місто не мало якоїсь глибокої ідеї?
На пустому місці не було традиції. Якщо міста в Європі, наприклад, будувалися на базі римських таборів, із порталами, то тут можна було вигадати своє — не було жодних обмежень. Щодо ідеї, то для селян із Заболоття місто стало порятунком. По-перше, з’явився захисток від татар і турків, по-друге, з’явилася робота — будівництво фортеці, по-третє, можливість торгувати. Вигода безкінечна.
До речі, де розташовувалося це село?
Точних границь ніхто не знає. Є версія, що водорозділ між Заболоттям і Станіславовом проходив по сучасній вулиці Грушевського, а саме село розташовувалося на території від сучасної Мулика до вокзалу.
Що автентичного лишилося від того «першого» Станіславова?
Автентичним залишилося планування центру за французько-голландською системою, і це — найцінніше. Фундаменти всього кварталу довкола ратуші. З будівель — колегіальний фарний костел із плебанією, морфологічний корпус медуніверситету. Більш-менш автентичним залишився щипцевий або причілковий будинок на Галицькій, 14.
Був час, коли ринкові будиночки могли отримати охоронний статус ЮНЕСКО. Але для цього треба було провести дослідження, довести й зафіксувати законодавчо, бо тоді ЮНЕСКО дивиться і каже: «Так, це — автентична якась штука, яка щось значить для європейської історії». Але в радянський час було не до того.
Що головно приніс місту австрійський період?
Річ Посполита впала, а тут якраз проходили кордони. Австрія зруйнувала фортифікації, за винятком того, що не заважало. Оновилася адміністрація, законодавство, регіональний устрій, підхід до будівництва. Якщо говорити про XVIII століття, то займалися здебільшого землевпорядком, призначенням нових власників, передачею ділянок. В архітектурному сенсі зріс масштаб будівництва житлових і офіційних будинків.
XIX століття принесло бізнес, потребу в нових промислових потужностях. Крім того — банки, залізницю. Прийшла сецесія — рослинний пластичний орнамент, багато кераміки, орнаментальність. Крім того, з’явилося багато «нео»: неоготика, неокласика і так далі. Тобто трансформація якихось відомих стилів під нову моду.
Фото: Ігор Панчишин
Якщо говорити про період «другої» Польщі, тобто 1918-1939 роки.
Європа щойно вийшла з класицизму, академізму. З’явилися конструктивізм, функціоналізм, плюс новий бізнес, нові технології. Треба було бігом освоїтися. Прийшли переселенці, масштабувалося виробництво.
Архітектурний стиль умовно називався «нова Польща» й передбачав революційність у всьому. Польща прийшла в момент, коли треба було все відновлювати: від політики й грошей до законодавства й архітектури. Архітектура завжди була ознакою часу.
Сталінський ампір якось зачепив Станіслав?
«Сталінський ампір» — це теж така умовна штука. Перш за все, ампір — від слова «імперія», французький термін. Те, що ми можемо називати, це, наприклад, будинки залізничників на вулиці Донцова. На Вовчинецькій, 4 – класика. Будівля сучасної духовної семінарії на вулиці Гриневичів теж збудована за Сталіна.
Ми маємо стару й модерну польську забудову, австрійську, маємо німецьку колонію, вірменські квартали, єврейське кладовище, радянські двори з «хрущовками» й «брєжнєвками» і вже тепер — хаотичну багатоповерхову забудову. Як і де у цьому всьому шукати місто?
Якщо ми почали про фортецю, то я б шукав його мало не в Голландії, грубо кажучи. Але крім того — історія залишається в топонімах, гідронімах, врешті — назвах. Все вже переорано, зверху вже надбудовано, але назву може мати ще віддавна. Я розумію, що «Майзлі», «Софіївка» — недавні імена: поділено місто на райони, й так їх тоді назвали. Але це — первинні речі. Назви дозволяють зачепитися за сутність.
Тобто з одного боку — цей первинний план, голландсько-французько-італійсько-польська нитка, засновники. Потім — ті, хто зробили Станіславів, зокрема пройдисвіти, бандити, вся ця братія багатіїв і скоробагатьків, які хитрували, австрійські бізнесмени, юристи й правники.
Що зараз із цим спадком?
От «Німецька колонія» — це ж багато про що говорить. По-перше, «колонія». Це значить, що були колоністи, вони жили там, розвивали щось, і воно якось так залишилося. Хай ті будиночки оббиті вагонкою, пластиком, добудовані поверхи, порізані дерева, але суть лишилася у плануванні, в характері малоповерхового будівництва. І от там, де був ремзавод, побудували житловий комплекс. І він стоїть такою стіною, його навіть з Мазепи видно. Гаразд, архітектурно можна це приймати: є якісь зміни ландшафту, може бути цікаво. Але коли ти з Київської потрапляєш відразу на Височана, то думаєш: добре, значить, попав у Луганськ чи Житомир, чи Тернопіль. Раніше ти ніби був тут, навіть при всіх цих пластикових вікнах, з припаркованими «мерседесами», але ти все одно був тут. А так… Тобто сама по собі ця забудова може бути цікавою, але воно чуже.
Можемо говорити про стирання сенсів міста?
Є загадка. Ми пам’ятаємо, що крім усього, Станіславів був справді єврейським містом: більшість населення — євреї, були єврейські райони, вулиці. У цілій Східній Європі Голокост знищив мільйони євреїв, на Україну припало приблизно 90% з них. Тобто враз після Другої світової у місті не стало ні євреїв, ні поляків, ні німців, ні вірмен. І зрозуміло, що все змінюється, але в чомусь мусить бути зафіксована пам’ять. У Франківську залишилося буквально декілька вулиць, будівель, де вона ще є. І про це потрібно нагадувати й говорити.
Є відчуття, що ми втрачаємо Франківськ?
Безумовно, втрачаємо.
Це почалося в 1990-х?
Ні. Це почалося з приходом Радянського Союзу. Ми втратили місто, коли прийшли «совки». І навіть не тому, що почали валити щось, а тому, що вигнали всіх автохтонів. Ми дістали таку проблему, як у Калінінграді. Що таке Калінінград — Кенігсберг. І що там тепер? Добре, вони залишили якийсь костьол про людське око, ще щось, але… Так само тут: вони прийшли й поміняли все, зруйнували, перебудували. Я згоден, що все мусить мінятися, але потрібна ідея.
Але в радянський час, як видається, була архітектурна ідея. Навіть попри засилля «хрущовок», «брєжнєвок»…
Щодо типових житлових будинків, то на Заході відразу після Другої світової також почали зводити такі, бо треба було бігом забезпечити житло. Але в 1960-х роках почали валити ті будинки, бо з’явилася можливість будувати більше, краще й інше. Тобто там такі самі «хрущовки» були, «пакгаузи». Але потроху їх позабирали й натомість принесли нове.
В СРСР був поширений бруталізм, популярний у Британії, Японії. Він більш-менш відповідав ідеології імперського диктату: строгий, домінантний. Бруталізм і не суперечив комуністичним вимогам, і давав можливість для якоїсь творчості, вигадки, хоч трошки пофантазувати на тлі сірості. Як приклад — Драмтеатр, «Молочка», висотний корпус пошти. Так само — базарне рондо, яке теж збудоване в радянські часи.
Як вам назва міста?
Я точно розумію, що ніхто її не мінятиме. Інша справа, що цей покруч «Івано-Франківськ» є покручем. Хай би вже був просто Франківськ. Що, хіба «Богдано-Хмельницький»?
Міг називатися і Сталінськом-Прикарпатським…
Оце нам тикають — «Сталінськ-Прикарпатський», але зараз ми б легко поміняли таку назву. Хоча Кіровоград перейменували на Кропивницький, є Бахмут, є Дніпро. Тому в якийсь момент можна, але якось делікатно, поставити питання про вдосконалення назви Івано-Франківськ.
А що сталося в 1990-х?
Справа в тому, що з приходом нової влади, нової епохи, потрібно було все починати «з нуля» в усіх структурах, законодавстві, зокрема й у стратегії будівництва. Але практично дотепер тягнеться просто підрихтовування будівельних законів радянських часів. Так само довго лишалися централізовані будівельні структури, як-от Держбуд. А суспільні процеси тим часом розвиваються надзвичайно швидко.
Першу стратегію Франківська розробили наприкінці 1990-х. Вона справді була революційною в тому сенсі, що мала дати відповідь на запитання: що робити з містом, яке було радянським.
Закритим…
Тут навіть не про закритість ішлося, а про структуру виробництва, промисловості. І в стратегії було сказано: заводів не буде. І не тому, що ми зараз підемо й позакриваємо — йшлося про те, що світові суспільні й економічні процеси відбуваються таким чином, що заводи, які тут є, просто вмруть самі по собі. Так і сталося.
Отже, нову ідеологію привели, але з нею ми до сих пір не можемо сформулювати ідею. «Франківськ — ворота в Карпати?». Та що ви кажете? Де Карпати, а де Франківськ? Дорогою в Карпати є все, що завгодно — Коломия, Надвірна…
Гаразд, змінили вектор на туризм. Але який? Мистецький? Конферанційний? Хоча це місто завжди було мілітарним — з того почалося й так весь час. Може, треба було йти в той бік?
Але після першої стратегії більше стратегій не було. Генплани створюють, переробляють, перезавантажують… От прийшло третє, четверте покоління, нові політики, архітектори, нова ґенерація. Хочете зробити нове місто? Все, забудьте про сентименти — будуйте, але приведіть ідею…
Фото: Ігор Панчишин
Ідеї досі немає через якусь провінційність, містечковість? Чи тому, що нема автохтонів? Немає достатньо пасіонаріїв?
Нема. Але чому? Тому що вони не приїхали сюди, як Костюшко в Америку? Чи тому, що ми не створили середовища, аби вони тут виросли? Чи щоб проявилися? Натомість прийшло до того, що виросли нові, так би мовити, володарі міста. Хтось — із базаром, хтось — із виробництвом, зі впливами. І вони живуть на якомусь невеличкому ресурсі минулого, на якісь базі, постановивши собі: «От у нас — таке містечко, будемо жити тут».
Є окремі люди, які беруть на себе відповідальність, щось роблять, але воно ніби кудись зникає.
У Львові наче подібна історія. Але там принаймні вдалося зберегти центр.
Тому що там збереглася «сметана», так би мовити, інтелектуальна, наукова. У Львові — університет, політехніка, консерваторії, багато структур, де залишилися школа й традиція. І тому вони могли опиратися. До того ж Львів завжди був знаковим містом і для України, і для Європи, завжди був у фаворі.
А хто пам’ятає у нас, наприклад, художників довоєнного періоду?
Сорохтей.
Приклад Сорохтея — це радше історична випадковість.
Митці не закріплювалися в нас, вони весь час були транзитом…
А що Станіславів міг сам по собі дати? Навіть резиденції мали більше значення для митців. Леся Українка, Франко — в гори, подалі. Місто як імпульс не значилося. Було тут товариство якесь артистичне, колекціонери, фінансисти, юристи, лікарі. Я знайшов з 10 прізвищ різних художників, здебільшого польських і німецьких. Роки народження в усіх — приблизно кінець XIX століття, а місце смерті — Аушвіц, Аушвіц, Аушвіц. Їх знищили ще німці. Тобто тут крутилося культурницьке середовище, але школи створити не встигли.
У 1920-30-х роках поляки вставали на ноги у всьому, але їх вимили. Німці добили решту — євреїв, а частина, що лишилася по війні, виїхала. І росіяни порозстрілювали багатьох, в Сибір забрали. В кожному разі, інтелектуальне підґрунтя було винищене. Тут створили нове місто. Хай це були українці, добрі працівники, але радянські. І тому зараз ми ще потрошку споживаємо радянський продукт.
А що визначає містечковість, провінційність Станиславова? І чи це обов’язково негативні речі?
У тій же Європі є певна провінційність, яка живить націю, живить стратегію. Яка-небудь народна традиція виноробства в Португалії, Іспанії, Франції, Італії стає національним надбанням, базою і ресурсом. Але для цього повинна бути традиція без випадкових тимчасових втручань, постійних змін. Це мусить бути щось святе. Альпійський колорит в Австрії, німці зі своїми ковбасками, грубо кажучи. В нашому місті нема такого. В нас намагаються експлуатувати гуцульський мотив, але він тут не має значення, він тут чужий, олія з водою.
То що врешті є Івано-Франківськ первісно за своїм єством?
Я вважаю, щоб зрозуміти суть цього міста, потрібно правильно, послідовно, спокійно повернутися у його засади. Не просто ностальгічно, а спробувати зрозуміти його роль, уділ у європейському контексті.
Це місто з’явилося як реакція на політичні події XVII століття, в тих умовах, з тією ідеологією. Це треба прийняти і сказати, що це — засади. Це не означає, що треба в них повертатися, занурюватися, але це означає, що треба їх усвідомити і прийняти. Потоцький? Потоцький. Що тут такого? Можна, звісно, пояснювати, що Потоцькі взагалі були з українців, а потім окатоличилися, але треба інше. Треба зрозуміти, як це місто є частиною великої Європи з її проблемами, кашею в голові, з війнами, зі всім. Ми були частиною тієї каші, болота й воєн. І так само — як ми в контексті України. Війна тепер тільки підштовхує до цього.
Головне фото: Ігор Панчишин
