Випадкова знахідка картин, підписаних Лазарем Вайсманом, стала детективним розслідуванням Арі Ноймана — американця, предки якого походять з Коломийщини. 16 травня у Коломиї відкрили виставку робіт Володимира Михальчука «Торгівля міфом та пам’яттю». Юлія Варчук на прохання post impreza поспілкувалася з її співорганізатор_ками Арі Нойманом та Анною Бурбан про Вайсмана, містифікацію, акварелі митця й розвінчання міфів.
Арі, розкажіть, будь ласка, про себе, чим займаєтесь та як потрапили до України?
Арі Нойман: Я жив в Америці до 18 років, але завжди знав, що не хочу там залишатися. Спершу навчався в Канаді, потім — на Кавказі. Після університету залишився у Грузії й прожив там дев’ять років. Працював журналістом у різних медіа. Зрештою життя там мені трохи набридло, і я почав шукати нове місце.
Якось ввечері телефонує друг і питає: «Хочеш працювати у сфері комунікацій?». Я відповів: «Нізащо». А він: «А якщо це для України?». Тоді я погодився.
Під час повномасштабного вторгнення я приїхав сюди, хоча до цього майже не знав української, лише чув від бабусі. Ще у Тбілісі почав ходити до вчительки — 4–5 разів на тиждень. Так вивчив мову.
Розкажіть про історію вашої родини з Коломийщини? Чи раніше вас цікавила тема України?
Арі Нойман: У родині часто звучало слово «Коломия», але до війни я особливо цим не цікавився. Я навіть не знав, де саме це місто, — в Польщі, Білорусі чи Україні.
Мої предки виїхали звідси рівно 125 років тому. Моя прапрабабуся і прапрадідусь родом з Коломийщини — з Печеніжина. Нещодавно я вперше святкував Песах у місцевій синагозі. Було особливе відчуття — вперше за весь цей час відзначати Песах у Коломиї.
Моя родина залишила Україну через економічні труднощі. Спочатку виїхали до Німеччини, бо добре знали мову. Але під час Голокосту змушені були тікати до Франції, де постійно переїжджали з міста в місто, рятуючись від нацистів. Згодом опинилися в Америці.
Як ви вперше дізналися про Лазаря Вайсмана? Що вас у ньому зацікавило?
Арі Нойман: Я втратив роботу після того, як Трамп скасував фінансування USAID. Тоді вирішив спробувати себе в торгах на аукціонах — шукав монети, марки. І випадково натрапив на картини Вайсмана. Під ними було написано «Коломия». Я подумав: треба все-таки подивитися, де це. Виявилося, з Києва туди можна доїхати потягом.
Мене зачепило, що з тієї епохи залишилось мало єврейської спадщини. А ще — те, що мої предки звідси. Коли побачив на аукціоні п’ять картин Вайсмана — одразу їх придбав.
Я ще тоді подумав: треба зробити виставку. Бо в інтернеті майже немає інформації про ці роботи. Лише кілька фраз про Лазаря Вайсмана — і все.
Фото: Арі Нойман
Як вам вдалося розгадати «секрет» Вайсмана?
Арі Нойман: Після того, як виграв перший лот, мені почали пропонувати ще 55 картин Вайсмана. Це вже стало схожим на історію хвороби. Ми довго домовлялися з колекціонерами — майже щодня туди-сюди. І от останнього дня, коли я вже мав передати гроші, подумав: треба перевірити, чи картини справжні.
Я знайшов фейсбук-групу «Гебреї давньої Коломиї й околиць», і написав туди. Одразу отримав відповідь, що ці роботи не Вайсмана, а коломиянина Володимира Михальчука. Він створив їх у 2000-х. Для мене це стало великим розчаруванням. Кілька днів я був у депресії, бо дуже хотів, аби ці картини були Вайсмана.
Я почав показувати роботи, які купив в Києві, щоб хтось мені підказав, чи вони справжні. В одній лабораторії провели тест за допомогою ультрафіолету: папір справді був старий, але це ще нічого не доводить. Можливо, художник просто знайшов старі аркуші й почав на них малювати — так воно і було.
І от тоді я вирішив поїхати до Коломиї. Через колегу познайомився спочатку з одним місцевим мешканцем, а далі — ще з кількома людьми, які знали щось про Михальчука.
Чому, на вашу думку, Володимир Михальчук видавав свої картини за твори Вайсмана? Про що це для нього було?
Арі Нойман: Я досі не знаю, чи саме він почав цю легенду. Хай кого б питав, ніхто не знає, звідки це пішло.
Володимир Михальчук був популярним екскурсоводом у Коломиї. І завжди носив з собою ці картини, пропонуючи їх на екскурсіях як твори «Лазаря Вайсмана».
Я думаю, що він міг би продавати ці картини і під своїм іменем, але набагато цікавіше — з легендою. Ще він був такою людиною, яка любила грати з людьми, і десь трішки схитрити. Не думаю, що в цьому було щось погане.
Володимир цікавився історією. Його дружина казала, що він жив цим. Я думаю, для нього це була можливість зануритися в історію та побачити себе там.
Анно, як ви долучилися до цього проєкту?
Анна Бурбан: Ми познайомилися з Арі доволі цікаво, але дещо і прозаїчно, зважаючи на XXI століття. Арі стукався у фейсбуці до багатьох коломиян, що якимось чином чули про Лазаря Вайсмана.
Хтось у місцевих групах врешті порадив звернутися до мене. Тобто нас звела історія про Вайсмана, яка насправді була про Володимира Михальчука.
Я давно знала творчість пана Володимира. Мій батько до мене очолював благодійний фонд «Коломия — наше місто», який підтримує місцевих митців. Одним з них був Михальчук. Також мій батько придбав багато його акварелей, які той малював під 1930-ті.
Картина Володимира Михальчука
Чому вирішили зробити виставку картин Володимира Михальчука?
Арі Нойман: Спершу я хотів показати цей антикваріат, не бачений ніким. Потім, коли дізнався правду, був настільки виснажений цією історією, що усвідомив: якщо не зроблю виставку, то не зможу це відпустити.
Цінний момент для мене — на цих картинах дійсно зображено міське життя євреїв, поляків, українців і німців. Це важливо — говорити та показувати їхнє минуле.
Анна Бурбан: Основним зерном цієї виставки є те, що Володимир Михальчук — коломиянин. Михальчук створив на своїх картинах людей, які могли б жити у Коломиї у 1930-х роках минулого століття. Та частина картин, які ми передаємо на виставку, покликана відродити пам’ять про Михальчука. На жаль, багато людей згадує про митця, коли його вже немає.
Через радянську владу багато людей досі мають упередження щодо євреїв і взаємин українців та євреїв між собою. Проте, зважаючи на таку значну кількість синагог у Коломиї, не думаю, що все було так погано, як нам совєти розказували.
Ця виставка покликана хоча б трошки викурити міфи й упередження про євреїв. Це — данина пам’яті євреям, які жили у Коломиї та принесли своє підґрунтя навіть у вигляді архітектурного ансамблю міста.
Чому обрали говорити одразу, що це містифікація, а не містифікувати далі?
Арі Нойман: Є елементи цієї історії, які можна не згадувати, щоб ще більше зачепити людей. Але я вирішив вчинити правильно.
Анна Бурбан: Михальчук, на жаль, відомий поки що лише вузькому колу поціновувачів, тоді як ім’я Лазаря Вайсмана знає весь світ.
Хотілося б, аби між ними постав знак рівності — але з усвідомленням того, хто насправді стоїть за Вайсманом.
Як ви ставитеся до художніх містифікацій?
Анна Бурбан: Як письменниця можу сказати: це потужний інструмент. У людини виникає запал розплутати оцей клубочок містифікації від точки А до точки Б. З комерційного боку — це теж працює. Якщо ми хочемо, щоб проєкт побачив світ, то великим гачком буде містифікація.
І є одна містична деталь навіть у відкритті виставки: 15 травня — день народження Володимира Михальчука. Ми не планували присвячувати виставку до цієї дати, але так вже збіглося, що 16 її відкрили. Виглядає як знак.
У кого знайшли роботи Михальчука-Вайсмана? Як обирали картини для виставки і чи є у виставки куратор_ки?
Арі Нойман: Спершу — у колекціонерів, які продавали їх на спеціальних сайтах. Потім — у благодійників з Коломиї, які погодилися надати свої колекції для виставки. Ще частину передали друзі самого Михальчука.
Я довго відбирав роботи. Вирішив, що у музеї покажу їх за колекціями. Не включив карикатури на євреїв — їх потрібно розуміти у контексті особистості Михальчука. Це точно не були антисемітські твори. А так, на виставці є багато тем: сімейне життя, торгівля, релігія, освіта. Куратор я сам.
Анна Бурбан: В Арі був великий запал шукати твори Вайсмана. Частина робіт зберігається у фонді «Коломия — наше місто». Інші надав сам Арі та місцеві, які зацікавлені в поширенні інформації про Михальчука.
Арі багато зробив для цієї виставки — від пошуку інформації до того, що своїми руками клеїв картини у рамки, бо деякі з них лежали у поганих умовах. Ця історія гідна захоплення.
Яке значення для вас мають фікційні мистецькі проєкти загалом? І яке значення для вас має цей проєкт?
Арі Нойман: Збереглося мало творів єврейської тематики, тому треба показувати те, що є. Навіть, якщо вони фікційні. Роботи Михальчука багато свідчать про 1930-ті.
Анна Бурбан: Мені важлива ця виставка, щоб світ побачив творіння Михальчука та гідно оцінив його. Бо я переконана, якби не радянська окупація, Михальчука знали б вже далеко не як Вайсмана, а як автора класних робіт про життя українців. Його твори були б у повноцінних альбомах, а не на кількох сторінках. І лондонські виставки були б у його кишені.
Картина Володимира Михальчука
Як ви думаєте, як варто говорити / рефлексувати про євреїв, які жили у міжвоєнний період на західній частині України та Івано-Франківщині зокрема?
Арі Нойман: Цей період дуже цікавий: саме тоді з’являються єврейські школи, преса, політичні партії — усе це робить єврейське життя більш сучасним. Але при цьому економічна ситуація євреїв залишалась складною, як і сприйняття їх суспільством.
Сподіваюсь, завдяки виставці вийде трішки розказати про цю історію. Самі картини — цікаві, яскраві та веселі. Якщо відвідувачі вийдуть з виставки з позитивним враженням про єврейську присутність у Коломиї й загалом на Галичині — це вже маленький крок до подолання упереджень.
Анна Бурбан: Потрібно скласти перелік міфів, які залишила по собі радянська влада, — виписати їх і послідовно розвінчувати. Починати треба з історичних підвалин, менталітету. Не можна говорити складними дефініціями, мова має бути простою та зрозумілою широкому колу.
Розвінчання міфів має бути безперервним процесом. Його повинні підтримувати культурні осередки. Виставка — це один з кроків у цьому напрямку.
Головне фото: картина Володимира Михальчука
