Загалом під час німецької окупації за різними оцінками було вбито від 40 000 до 120 000 тисяч мешканців Станиславова з єврейським корінням. Міська легенда стверджує: озеро, що викопали в 1955 році, розташоване (частково) на місці єврейського цвинтаря. Цю легенду (частково) підтверджує факт: поруч з озером знайшли масове поховання датоване 1940-ми роками. Так чи так, міське озеро виявилось тісно повʼязаним з єврейською історією міста, ховаючи під водою тонку межу між правдою та міфом.
А чому би й ні? Або, як то у Пушкіна: пуркуа би нє па? Чому «комсомольське» озеро не має бути на місці нового єврейського цвинтаря? Воно ж мусить там бути. Щоби не було цвинтаря. Щоби було місце для культурного відпочинку. Одне має не бути, а інше має бути. Тому треба зробити так, щоби найефективніше використати площу. Створити, стираючи.
Станиславів був трудним обласним центром радянської України саме з огляду на найправильнішу редакцію історичного минулого. Магнати, люті кати українського народу, ще й зовсім не позитивні у своїй нищівності, бо ніяк не причетні до російської історії, яка вже є щасливим здобутком навіть для найгірше визискуваних. А далі ці євреї, яких до «Золотого вересня» набралося аж пʼятдесят відсотків людності й ще більше власності. Плюс українські націоналісти, які особливо проявили себе під час німецької окупації, а потім ще десять років стріляли у тих, хто нарешті приніс на ці споконвічні словʼянські землі мир і перемогу.
З людністю виявилося простіше. Євреїв винищили німці. Українців розстріляли, або вони виїхали з рідного міста. Поляків убивали майже всі, а потім їх тотально виселили на так звану батьківщину, яка батьківщиною не була, бо вони народилися тут.
На початку пʼятдесятих місто оживало. Попри те, що з колишніх містян залишилося не покроєними кілька відсотків. А новим оптимістичним мешканцям потрібно було десь жити по-своєму. Без страшного тягаря спадковості, відповідальності. Без памʼяті, яка не обіцяла їм нічого доброго. Краще скупатися в озері, ніж боятися зайти на цвинтар неіснуючих більше ніколи євреїв. Краще піти на танці в клуб, ніж ходити повз непотрібну нікому порожню синагогу. Краще зайняти звільнену усіма категоріями житлову площу з усією «обстановкою», ніж чекати, коли вистигне постіль тих, кого надійно ліквідовано за всіма орієнтирами. Адже не у кров лягаєш, тут же ж нікого нема, все чисто.
Тих, хто залишився, не дивувало, чому перекреслюється їхня історія. Дивним було вперте замовчування історії тих, хто вже не міг бути ворогом.
Тож допитливі оптимісти дізнавалися, що за двісті метрів від озера було убито кількадесят тисяч людей різного віку і статі.
Для легенди про цвинтар на дні озера відстань несуттєва. І чому би ні, якщо так правильно.
Врешті життя перемагає. А кільканадцять слабодухих боягузів, котрі боялися заразитися шкірним почервонінням від води з-під мертвих, все одно лізли в озерну воду. Як завжди нарікаючи на непорядки. Чому б і ні?
