Йому фотографується. Постійно. На прохання post impreza Оксана Квітнева відвідала відкриття фотовиставки франківського архітектора, реставратора та художника Ігоря Панчишина, аби розпитати про його погляд на місто.
Архітектор-реставратор Ігор Панчишин усе життя фотографує. Друзі кажуть, вулицями з ним пройтися — часом виклик. У будь-який момент можна згубити з поля зору того, хто знову помітив щось надважливе і помчав йому назустріч. Зважаючи на таку захопленість і самовідданість, яка за понад пів століття не минула, факт, що це — найперша персональна фотовиставка Панчишина, дивує. Щодо цього ми спілкувались з ним вже двічі. Напередодні відкриття, зі сподіванням на графік вимкнення енергії у черзі Підземного переходу «Ваґабундо». Не збулось: виставку відкрили в напівтемряві, під колективні розмови. Тут — вибране з обидвох бесід. Нехай говорить автор!
«Це спроба спільного пережиття того великого, що насправді спостерігає за нами. Прозора надміцна тканина, що огортає нас щодня і всюди. Це наше Місто», — йдеться в авторській анотації до виставки. «До речі, про текст: не збирався нічого писати. Проте хотілося б, аби люди дивились на моє місто не банально, не парадними очима. Шукали монументалізм у дрібницях, у мінімальній фактурі, в якихось невловних речах. Придивлялися і спостерігали за “малим” Франківськом, тактильним і дотичним».
Афішею до виставки він майстерно спровокував підозри про мікс фото і малярства, бо його живопис — на експозиційній візитівці. Проте в самому «переході» — суто фото, понад 40 робіт. Це «жменя» — так називає збірку Ігор. І вона — про спостереження, мимоволі емоційні. Архітектурна пластика, елементи франківської чи то пак станіславської атмосфери, можливо, навіть не надто типової чи одразу вгадуваної, якби не назва виставки: «Моє місто. Станіслав-Франківськ».
«Я народився тут. Місто було для мене відкритим завжди, попри те, що його постійно закривали. Стільки всього вже помінялось у ньому з середини минулого століття. Щоразу після змін народжуються певні відкриття — і міста, і себе самого в ньому. Мій погляд — зсередини. Весь туристичний фльор, все те, що “на перший погляд” і чим надміру зловживають, вихваляючи місто парадними панорамами та видами, мені не притаманне. Очевидно, що воно теж потрібне, але мені це не цікаво. Завжди на цьому тлі є щось таке, природа чого — в дрібницях. Мені хочеться це з’ясувати як реставраторові. Побудувати монументалізм з нічого, перевести в нього всю ту незначущість — принаймні спробувати зробити це без патетики, слідкуючи за диханням. Можу кілька днів не виходити з дому, й зробити фоторозповідь як письменник, романіст — з нічого, хоча насправді — з досвіду. Впродовж дня все міняється, та загалом усе постійно змінюється. Треба встигати впіймати світ, безкінечний і всередині».
Ігор Панчишин — один із тих, хто застав Франківськ ще Станіславом.
«І навіть ті, хто не застали, теж живуть під впливом його плинності, бо так чи інакше Станіслав завжди буде за нами. Та я його інакше й не сприймаю. Тим паче, будучи реставратором, маю схильність до давніх класичних речей», — каже він.
Перший фотоапарат Ігоря Панчишина — величезний і широкоплівковий, іще від дідуся, який «за поляків», а потім і «за німців» працював у фотолабораторії.
«Зараз люблять витягати на світ архаїчну апаратуру, це стало трендом. У кожного свій шлях до фото. У тому віці, коли можна щось пізнати та змінитись, я зіткнувся з чеською та литовською фотографією — це високе ремесло, що переродилося у високе мистецтво. У фотографії не так важливі суб’єктивні здатності людей, як у літературі, наприклад, а радше досвід ремесла. Хоча справжнім художником можна вважати того фотографа, який не просто ловить чи відображає світ, а деформує, ліпить новий. Авторитетами, причому беззаперечними, в архітектурній фотографії для мене стали представники школи чеської фотографії — як довоєнної (до Другої світової), так і пізнішої. Архаїчна і водночас актуальна наука конструкцій, тихого життя, що є навколо вас і спостерігає за вами, яке потрібно побачити, хоч воно наче й не змінюється. Виловити в ньому щось таке, що на виду, але непомітне, на перший погляд. Це були пісні про архітектуру, абсолютно якісне відчуття обмацування всієї тієї складної готики чи бароко.
Наразі фотографую апаратом, який має певні вади. Знаючи їх, використовую це як перевагу. Люблю рух зумом або об’єктивом, аби лиш рух, динаміка. Чи на ходу у транспорті знімаю — ці бліки, плями, випадковості. Рух безкінечно красивий. Архітектура й урбанізм у персональному архіві присутні більшою мірою, це профдеформація. В роботі документальна фіксація конкретного об’єкта була необхідністю. Та коли ти його любиш, бачиш його деталі, чому про них не говорити поетичніше? Все просто. Для архітектора-реставратора фотографія — лише один робочий інструмент з набору. Доводилось робити для кожного реставраційного проєкту сотні документально переконливих фото в багатьох примірниках: будинки, деталі, цвяхи, зрізи-розрізи, коли, що і де валиться-руйнується. Постійна робота з фотографією не народила творчих амбіцій — це була рутинна майстерня. Проте цікава, як і сама робота реставратора — немов слідчого. Це й схилило до архітектурного бачення світу».
Свою ситуацію з фотовиставкою Панчишин характеризує як випадкову й парадоксальну: фотографія — процес мобільний і динамічний. Спостерігати за ним усі охочі можуть на його сторінці в фейсбуці. На цій «контрольній території» він публікує їх систематично, порівнюючи реакції: свою й публічну. Проте стрічка надто швидко оновлюється. Тому тепер є можливість показати те, що подобається, в експозиційному просторі. Пропозиція зробити фотовиставку його робіт має багаторічну тяглість. Однак обрати з терабайтів або ж тисяч знімків, згрупованих у тематичні блоки, зібрання й колекції, одну лише «жменю» й зосередити увагу на чомусь єдиному, було непросто.
«Найскладніше у мистецтві — це відбір. А простір же ж не безкінечний. Обмеження присутні геть у всьому: залі, коштах і матеріалах, навіть у світлі. Але саме обмеження й приводять до мистецтва. Хоч відчуття, що цього мало, в мене не минає. Я ж можу ще так багато сказати! І в портретах, і в натюрмортах, або у фактурах, до яких найбільше схильний, — усе одно у всьому є Станіслав-Франківськ. Навіть якщо це трава чи хмари. Якщо знімаєш це в Франківську, то навіть у дощах або снігах є станіславсько-франківські нота і нерв».
Експозиційний відбір орієнтований на виключення побутовості, подієвості, репортажності й протокольності. Натомість — пікторальність певного зрізу, частина чогось, що може творити емоцію.
«У фотографії часто зловживають якимись красивощами. Хоча існує й інакша фотографія, вона переводить дійсність в іншу якість. Наразі на війні фотографи знімають унікальні речі, тому що й дійсність унікальна. Це найправдивіша правда. Проте є й речі “тихого життя”, коли в нічому можна й варто знайти дуже багато сенсів. Я люблю бавитись із тим, аби на фото загалом “нічого не було” — це вже абстрактна фотографія. Суцільний мінімалізм».
В його фотоминулому — тривалий плівковий період і, як наслідок, безліч фото в негативах. Зацифрувати їх Ігор Панчишин прагне задля необхідного майбутнього Музею міста. Бо кожне місто й країна, на його переконання, найцінніші саме своїм мистецьким ресурсом.
«Постійно спостерігаю за пластикою — великі споруди чи об’єми, дрібні рельєфи, тіні, відблиски, тумани, чи вирвані з контексту елементи і моменти, які насправді можуть зняти всі. Відсікаю те, що всім доступно, й намагаюсь звузити діапазон вражень від фотографії. Наголошую на тому, що для мене це — Станіслав. Однак тут не лише історія. Сучасна архітектура також є. Просто Франківськ не є тим містом, у якому вона себе проявляє з кращого боку».
Фото: Софія Сіренко
