Історія домівки починається з брами, а історія коломийського проєкту, що плекає історію міста та його камʼяниць — з незапланованого повернення Олени Юрійчук зі Львова до рідного міста. Так прогулянки містом перетворились на проєкт «коло брами».
Про історію ініціативи та перші врятовані брами розповідає співзасновниця проєкту «коло брами» Олена Юрійчук.
Була собі брама.
Мені подобається думати, що цими словами може починатися міська легенда, чи історія, гідна хорошої дитячої казки. Була собі брама, і не одна — їх було чимало. Зазвичай люди проминають їх, поспішаючи по своїх справах. Не звертають уваги на тріщинки дерева, на вигадливість сонячних зайчиків, які миготять поміж кованими квітами чи завитками у склі брам. Втім, брами є, вони тримаються — як обовʼязковий елемент всіх давніх камʼяниць, як стійкий, хоч і понищений часом чи людською недбалістю охоронець, який береже своїх мешканців, свій дім.
На противагу зовнішнім фасадам старих польських чи австрійських будинків, які де-не-де тримаються у центральних частинах галицьких міст, брамам (а я люблю саме таке їхнє позначення: воно більш щемке, ніж просто «двері») приділяють менше уваги. Опадають по частинках маскарони? Їх обтягнуть сіткою, за наявності коштів — впорядкують фасад, відреставровують витончені фігури. Брами дихають на ладан? Мабуть, з огляду на утилітарне призначення, їх демонтують і поставлять на місце столітньої величі сучасний, «стійкий та міцний» металопластик. При цьому геть забуваючи, що історія дому починається саме з брам.
Але повернімося до Коломиї. Містечко, в яке вас радо проведу, не поступається своєю історією чи цікавинками решті міст. Втім, коли я тут мешкала і зростала, воно видавалось мені таким… малим? Очікувала нагоди втекти з нього, побачити світ, знайти щось незвідане і красиве, — тому попрямувала навчатися у Львів. Після бурхливого і величного Львова моє місто вражало: будинки були зграбними, але невеличкими. Здавалось, що Коломию я переросла.
У Львові було життя — там архітектуру оберігали, а старі будинки не зневажали. Ними водили екскурсії, милувалися; старий і випещений століттями центр міста вигулькував на кожній листівці, магніті чи на білборді. Коли ж волею випадку — тобто карантину — довелося повернутися додому, довелося також привчати себе Коломию любити. На диво, це сталося зовсім просто — буквально з перших прогулянок містом.
Спершу був умовний «серіал» — цикл фейсбукових історій під заголовком «#ГоворитьКоломия». Це було кільканадцять серій-оповідок про місто, його будівлі чи цікаві місця, які припадають пилом забуття, поки десятки мешканців проходять повз.
У карантинні часи мої прогулянки перестали бути самотніми. Ми почали гуляти з Андрієм Олійником, який трохи ґрунтовніше цікавився архітектурою. Нині він головний архітектор міста.
Десь тоді виникли плани створити проєкт у соцмережах, який би розповідав про красу та історію міста. Втім, про що ж коломиянам розповісти, чим зацікавити? Історії вулиць? Історії жителів? Цю нішу заполонили до нас нечисленні, але дуже завзяті краєзнавці. Ми ж, з любовʼю до красивих кадрів та цікавих деталей, вирішили: розповідатимемо про брами.
Якщо й хвилювались про щось, так це про вибір вдалого моменту. Довго обирали назву і лого проєкту — спробуй-но почни щось у соцмережі без влучного імені та красивого фото! Коли ми врешті створили «коло брами», вже три місяці тривало повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Питання постало не лише у тому, як сприймуть у такий напружений час проєкт про містечкові двері, а й чи замахуватись на більш амбіційну мету — реставрацію брам спільнокоштом?
Але проєкт розвивався, хоч і без поспіху. Плани складались з урахуванням ситуації навколо. Мабуть, так тривало б і далі, якби наприкінці серпня 2022 року ми не отримали неочікуване сповіщення з фейсбуку. Місцева активістка Соломія Зінець виклала у соцмережі фото однієї з найцікавіших брам — щоб повідомити, що замість неї власники камʼяниці якимось дивом встановили металопластик.
Ми бігли до цієї брами — і вперше чітко промовили вголос слово «реставрація».
Коли прийшли на місце, брами, звісно, вже не було. У довгому підʼїзді будинку, який поглядав на нас з-за металопластикових вікон та дверей, не було нічого, що б нагадувало, що колись ця камʼяниця вітала гостей масивною брамою — з ініціалами та роком побудови. Цю будівлю звели ще у 1909 році.
Кілька днів детективної історії: моїх дзвінків на сміттєзвалище, дипломатичної комунікації Андрія з мешканцями камʼяниці — і браму вирішують нам віддати. Тепер її доля (зберігання, реставрація і, в ідеалі, встановлення) — винятково в наших руках.
Немов той самий слон у кімнаті, про якого всі знають, але бояться вчепити, брама простояла на зберіганні з вересня 2022 року і до перших весняних днів. Зрештою вона перекочувала у Творчий дворик коломийського Народного дому. Погляд на умови її зберігання там дав нам очікуваного «копняка». Почалась максимально активна діяльність.
У травні 2023 року, за кілька днів до першої річниці існування проєкту, на мій день народження, ми зважилися і запустили збір. Попри неймовірну кількість і важливість зборів для Збройних сил України, донати для реставрації коломийської 114-літньої брами у соцмережах не лише не засудили (а ми побоювалися цього, повірте!), а й підтримали навіть люди, яких досі ми в житті не знали (зараз вони — одні з найзавзятіших прихильників проєкту).
Реставрацію брами вирішили довірити, за посередництвом ініціативи #ФранківськЯкийТребаБерегти, франківській фабриці меблів та дверей «ХІТА», а також франківським склярам та ковалям. У червні цього ж року, менш ніж через три тижні з моменту оголошення збору, ми зібрали половину початкової суми — 42 500 грн. Двері були запаковані й вирушили на «санаторно-курортне лікування» до Івано-Франківська.
Зараз, коли ця неймовірна епопея позаду, історія порятунку брами звучить як казка. Недарма починала цю історію саме зі слів «була собі брама». Якщо уникнути оповідок про всі складні моменти, які спіткали нас, людей без жодного досвіду й остаточного розуміння, як все правильно зробити, фінальний результат видається дивом. Була брама — її забрали. Її врятували, оберігали, відвезли в майстерню, і врешті повернули додому.
Насправді ж з моменту, як брама потрапила до рук майстрів, головного болю не поменшало. Але дива трапляються.
Коли ми оголосили збір і поширили його всіма соцмережами, у коментарі фейсбуку прийшов невідомий пан із запитанням про вартість реставрації дверей. Ми не могли не відповісти, хоча й побоювались, що у нас полетить каміння на кшталт «краще б ці гроші армії віддали!». За кілька хвилин після відповіді на наш рахунок «прилітає» значна частина потрібної для половини вартості реставрації суми. У приватні повідомлення далі пише цей пан, Дмитро Самойлов, і каже, що з радістю підтримає цілий процес.
Дивовижа, яка варта окремого оповідання: дружина нашого благодійника — родом з Коломиї. Хоч сам Дмитро Самойлов з Херсонщини, Коломия, як і дружина, змогла його закохати в архітектуру, зокрема і брами. Ідея реставрації у нього жевріла давно, але тільки з появою і діяльністю «коло брами» зʼявилися люди, які могли за таку справу відповідально взятися.
Процес реставрації брами — складний та тривалий. Майстри, беручись до роботи, насамперед демонтують з деревини всі зайві нашарування. Після зняття радянської фабри виявилося, що рама дверей була виконана з дуба. Оскільки під час демонтажу її буквально виламували, довелося виготовити понад чотириметрову раму з нуля.
Самі ж дверні полотна були з хвойних порід — вони більш мʼякі й дозволяють робити різного роду різьблення, якими наша брама може похизуватись.
Таке ознайомлення з деревиною є підготовкою для наступного кроку — чимало деталей доводиться замінити. 114 років, різні погодні умови, постійне використання не йдуть на користь жодній, навіть найстійкішій деревині. Тому деякі елементи з нижньої частини брами, які найбільше піддавалися несприятливому впливу, довелося замінити новими. Немало роботи чекало й на ковалів: елегантна ковка потребувала заміни кількох деталей. Допомогло те, що на одній стулці збереглась більшість елементів, тож майстри мали на що спертися.
Більш ніж за тиждень до приїзду додому браму пофарбували. Зазвичай, під час реставрації, брамі повертають її рідний колір — він «вигулькує» під час першого етапу роботи, коли зчищають інші шари фарби. Наша ж брама вочевидь була покрита аналогом сучасного масловоску, тобто хизувалася не кольором, а фактурою деревини. Втім, після реставрації цей крок не завжди вдалий, адже тоді чітко демонстрував би замінені елементи. Тому, після тривалого обговорення та підбору, вирішили надати брамі насиченого вишневого відтінку.
У гарну осінню погоду, 29 вересня, після всіх нервів та довгого складного процесу реставрації, брама з вулиці Вячеслава Чорновола, 9 повернулася до рідної камʼяниці.
Пригадуєте, що історія дому починається саме із брами? Особливістю більшості коломийських брам є те, що, будуючи камʼяницю, майстри спершу монтували масивний камʼяний поріг, а поряд з ним по обидва боки «вганяли» у спеціальні заглиблення-пази деревʼяну раму. Тільки після цього починався процес надбудови з боків та зверху стін. Тим-то такі важливі брами — на них буквально (і хіба трішки поетично) тримається цілий дім.
Поміж тим, процес демонтажу металопластикового одоробла, яке понад рік муляло нам очі, зайняв менш як тридцять хвилин. Спостерігаючи за цим процесом, не знали, сміятися чи плакати.
Поки майстри працювали, повз пробігали й зупинялись зацікавлені перехожі. Хтось позирав на колір брами — нестандартний, яскравий, викличний; хтось починав розмову і просив неодмінно сфотографуватись біля щойно встановлених дверних стулок. Один пан з Житомирщини пообіцяв привести до брами дружину на побачення, а кілька дівчат, поки монтували замок, встигли влаштувати тут фотосесію.
Брама з камʼяниці на вулиці Вячеслава Чорновола, 9 насправді міцно оберігає свої таємниці.
Чи варто гніватись на воєнні роки майже століття тому, коли не все вдавалося з документів зберегти, чи загалом колись не вважали за доцільне записувати всі деталі — не знаємо. Та якраз про цю камʼяничку нам відомо мало. Окрім горішніх житлових приміщень, тут була майстерня з виготовлення сідел та кінської упряжі. У 1913 році, згадують тогочасні газети, в будівлі можна було придбати хутра на будь-який смак, відремонтувати дзиґари, обрати різноманітні тканини.
Ініціали «Т» і «М», розташовані нижче року у вигадливих кованих завитках, досі не вдалося розгадати. Чи це повʼязано з іменем власника? Чи, як іноді бувало у випадку делікатних тераццо, захотів нагадати про себе архітектор? Відповіді на ці питання поки що не знаємо.
Через 114 років з моменту побудови камʼяниці, історія її брами почала новий відлік — разом з локальною ініціативою «коло брами».
Якщо роззирнутися по Україні, таких ініціатив стає все більше: про двері ведуть мову «Брами Тернополя», з розмахом на потужну майстерню фахово рятують брами у «1000 дверей Одеси», самотужки реставрують у ГО «Справжній Київ», дають дверям другий подих «ФранківськЯкийТребаБерегти».
Деякі ініціативи, на жаль, не пережили повномасштабного вторгнення: «Двері мають значення» існували у Маріуполі, і встигнули до приходу росіян відновити кілька неймовірних старих брам. Через війну призупинили діяльність «дверики» Харкова.
В умовах, коли не лише росіяни, а й свої бездумно нищать давні фізичні памʼятки культури, виникнення таких локальних, нехай і точкових проєктів, — це прекрасно.
Без розуміння, що реставрація як одна з альтернатив — реальна і фінансово можлива, що ті ж самі брами — це спадок, до якого ти дотичний щодня, і яким ти здатен керувати та передати його нащадкам, важко оберігати архітектуру та культуру далі.
Ми не можемо словами переконати людину, що зносити старі двері чи вікна — це погано. Людину, якій «дує», якій коять безлад у підʼїзді, яка зазирає на новомодну будівлю сусіда, ці слова лише роздратують, і, ймовірно, додадуть певності робити щось негайно. Навіть якщо всі потім обуряться, і кілька днів поговорять, що все це накоїли правдиві вандали.
Мало що, тим паче така делікатна річ, як архітектура, здатне живитися нищенням та варварством. За кілька тижнів після фіналу реставрації до нас, у фейсбуці, інстаграмі та навіть напряму телефоном, звернулися з десяток людей з проханням поглянути на їхні двері, бо вони цікаві та давні, і потребують люблячої руки. Тож наша мета як проєкту і залюблених в місто — цікавими історіями, привабливими кадрами, вдалим кейсом реставрації (поки що першої та не останньої) переконати зберігати, а головне — закохати всіх і кожного у коломийські брами.
Шукайте нас в Instagram: kolo_bramy. Або у Facebook: коло брами
