«Готова? Готова» — перші, проте не єдині слова, що лунають у «або/або». 

«Хоч замість “слешу” між “або” можливе й “і”, бо тут йдеться про можливості: і так, і так… “Або” у цьому разі — суб’єкт», — каже Гліб Зельгін, куратор перформативної резиденції, під час якої народилася вистава-перформанс з такою назвою. 13 жовтня її показ відбувся в Івано-Франківську. Це — перше місто, до якого приїхала «або/або». Вона народжена у Вінниці, в мистецькому просторі MŌNТАЖ. Група співтворців перформансу — резиденти MŌNТАЖу: той самий Гліб — він хореограф-постановник, репетитор трупи та актор балету Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського; композитор Костянтин Бушинський, також задіяний у роботі над постановками того ж театру; Марина Нікуленко — художниця, що позиціює себе як малярка в жанрі наївного мистецтва та акторка-перформерка з Києва Ірина Тичина. Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні danceplatform.ua.

«На резиденції кожен учасник розробляв перформанс самостійно, — розповідає Ірина. — Кожен з нас ставив одні й ті ж питання. Завдання наштовхували на певні рефлексії. Крім вивчення, як комунікувати через дію, ми писали есеї. Опрацьовуючи їх, помітили, що в них дуже багато паралелей, що ми насправді багато в чому дзеркалимо одне одного. Тому й почали робити щось спільне. Було бажання проростити цю зернинку. Працюючи над виставою, проживаємо певні мікросценарії, які ставлять нас у незручні ситуації, та намагаємось знаходити спільну мову, щоби проблемні ситуації пішли нам у розвиток. Іноді з’являється відчуття, що перформанс сам себе формує через нас».

«Зрозуміли, що хочемо говорити на спільні теми», — додає Марина. «Після резиденції залишилось відчуття недомовленого. В тему зайшли, але не розкрили її. Так ми четверо й працюємо далі».

«Випадково-невипадково сформувалася група, що зібрала цікавий проєкт на поєднанні особистих тем та зовнішніх викликів», — зазначає Гліб. «Бажання і змога турбуватись обʼєднали нашу команду, попри те, що ми дуже різні люди. Якби не мистецький проєкт, сумніваюся, що ми б спілкувалися. Проте ця точка дотику — про біль, спільний / не спільний, але той, що існує, і людське прагнення турботи — нас об’єднала». 

«або/або» зазначена як вистава, що працює на синтезі жанрів: танець, малювання, монологи, взаємодія глядачів з локацією. В анонсі події творці пообіцяли відвертість. Адже сценарій базується на їхніх особистих історіях пошуку сенсів: стосунку людини з власним життям, тілом, всесвітом, партнером, соціумом, дитиною, часом.

«Іноді слова — це занадто буквально», — міркує Ірина. «Тому почали вигадувати й розпрацьовувати цілу систему знаків для глибшого дослідження кожного з понять (народження, смерть, надія, сила, страх, любов тощо). Асоціації з ними, хореографічні етюди до них, музика, що їм підходить оптимально, — це був і є постійний синтез». 

Як твориться перформанс? У процесі перекидання, делегування чільної інтенції, початкового імпульсу, того, з чого все починається, — зі звуку, руху чи малюнку або ж слова. До прикладу, спершу Ірина робить танцювальний етюд, Марина його замальовує, Костянтин грає — вся ця імпровізація записується. Потім — навпаки. Від Марининої візуальної інформації танцює Ірина, Костянтин, отримуючи меседж уже з танцю, працює над музикою. Так і відбувається їхнє дослідження: в процесі споглядання, проговорювання та рефлексій. Ось уже п’ятий місяць так працюють: і дистанційно, і гуртуючись у різних локаціях, аби побути в зібраному командному стані. Процес триває. Тому спершу результат був лаконічним, хвилин на 20. Із зазначенням, що робота триває. Наразі «або/або» триває годину безпосередньо дії. Пів години до неї — це налаштування. Глядач потрапляє в перформативну локацію, що містить чимало інформації та певну послідовність прочитання. Знайомство з нею, замість очікування «третього дзвінка» у перекурах, — це бонус у розумінні драматургії, танцювальної та рухомої партитури, побудованої на історіях співтворців. Інакше поріг входження стає складним. Лібрето — це та мапа, дослідивши яку, набагато легше зрозуміти, що відбувається «на сцені». Хоч остання в цьому проєкті зайва й непотрібна — дистанціює вже самою надбудовою, заважаючи проживати разом спільний для багатьох досвід. 

Сценографія у Франківську дещо змістила глядацькі акценти: роботи, створені під час першого перформансу, розташувалися при звичнішому вході у «Ваґабундо». А глядачі натомість — на сценічному помості перед ним. Костюми мінімалістичні, та важливі декорації. Адже в основі сценарію — грецький міф про Мойр, трьох сестер, богинь долі, що були охоронницями ладу у всесвіті та в стосунках між людьми. Двоє з них — виконавиці перформансу. Третя — зображення. Всі вони якнайтісніше співіснують у спільному просторі. 

Попри заявлений формат вистави, що передбачає сценарій, тут є гнучкість і великий діапазон тієї самої імпровізаційної перформативної роботи. Та жодних обмежень. Кожна нова вистава додає нового: щось фіксують, щось прибирають. Оскільки й співпраця з глядачем присутня, після вистави з ним спілкуються в форматі Q&A.

«У кожного з’являється якась внутрішня метафора, яку він собі потім допрацьовує, саморефлексує. Вже поза виставою відбувається окремий діалог, в який ми не втручаємось. Окрім того, що працюємо для себе, ми ставимо питання — і не даємо відповідей, бо у нас їх немає, самі їх шукаємо. Як бути? Або тут, або в іншому стані. Йдеться про дві паралельні реальності, ми назвали їх “вігвамами”. Є білий і чорний, тепле і холодне світло, з них черпаються як сили, так і страхи, аби взаємодіяти зі своїм внутрішнім світом, оприлюднюючи, випускаючи його назовні. Хочеться або підкріпити віру, що не тільки ми стоїмо перед цим питанням “як бути”, або навпаки сфокусувати увагу глядача на тому, що це питання актуальне, і з ним треба розбиратись якомога швидше», — про це напередодні показу розповідав Гліб Зельгін.

P.S. Субʼєктивне про виставу-перформанс від Ростислава Шпука (який, на відміну від мене, побачив сам перформанс): 

«Вистава приречена на позерство у розв’язанні проблеми людського в людині. Вистава має обʼєм, бо імітує життя, воно складається з дороги, щастя і страждань. Як і всякий обʼєм, обʼєм твого життя теж всього лиш тривимірний: це час прожитого, помножений на відстань пройденого і на силу, котрої спромігся. Перформанс — це взаємодія всеможливих художніх засобів у несподіваних пропорціях, виклик розумінню з наперед даною згодою на поразку, це мистецький дисклеймер, провисання між доконаністю й досконалістю, глибоке безбережне море між доведеністю й фактом, намагання запропонувати вихід за межі власного розуму не фармацевтичними засобами.

Тому я б сказав, що це чудесне дійство — швидше перформанс-(мінус)вистава, ніж навпаки»