Дорога, місцевість, люди, події, що відбулися в цей вже заздалегідь встановлений календарем «час переходу», задали ритм мистецької резиденції «Коли оповідь було перервано?». Тож, чемно дотримуючись його, розповім про час, проведений з учасниками та учасницями.
Це вже п’ята резиденція на Хаті-Майстерні, організована «Іншою освітою» й «Асортиментною кімнатою» та за кураторства Дмитра Чепурного й Антона Усанова. Сама назва резиденції, що вже містить запитання, відсилає до роботи «Запам’ятати момент, коли оповідь було перервано» Нікіти Кадана 2014 року (що є відтворенням експозиції зруйнованого Донецького краєзнавчого музею), яка досить прямо пропонує зафіксувати момент початку загарбницької війни Росії проти України.
Перехід I
Хата-Майстерня розташована неподалік села Бабин, за 7 від км Косова. Колись у цій хаті працював шпиталь УПА: саме той клаптик землі захований від сторонніх очей. Наразі Хатою опікуються пані Оля та пан Василь: вона готує, він господарює. Саме вони й задають ритм резиденції, який Дмитро Чепурний описує так:
«…пані готує найсмачніші сніданки, обіди й ввечері, тож куратори й художни_ці — ніби рибки, які тричі на добу випливають на поверхню за кормом, а решту часу плавають у середовищі — красиві й такі несхожі».
Аби дістатися до Хати, «Асортиментна кімната» пропонує їхати або машиною разом з таксистом паном Іваном, або ж автобусом. Я обрала з паном Іваном. Дорогою ми розговорились. Дізналася, що він — з Байконуру, та вже досить давно «погуцулився». Зараз таксує й робить вино, яке можна посмакувати в Косові.
Дорога до села Бабин лежить повз річку. Якийсь час ми завертали, слідуючи її шляху, аж доки дістались центру: нас зустріли капличка та пам’ятник Тарасу Шевченку, який журливо спостерігає за берегом. Далі треба круто взяти вгору — до Хати-Майстерні. Як пояснює пані Оля: «Мені, як гуцулці, треба 20 хвилин, а от як вам буде — не знаю». Вийшло хвилин 30.
Хата-Майстерня
«Подобається у нас? То шукайте собі гуцула в чоловіки, буде ще цікавіше», — ловить наші із однією з учасниць захопливі погляди пані Оля.
За час резиденцій в Хаті-Майстерні утворилися свої порядки: в одній будівлі влаштовують лекції, зустрічі, працюють митці з текстами, поверхом нижче розмістили їдальню; в іншій — кухня, спальні та майстерня для художників, які працюють із фарбою та всім, що «брудне».
Я задивляюсь на красу навколишньої природи, споглядаю, як помалу, групами чи по одному, ходять учасники й учасниці від хати до хати — й згадую резиденції, пленери: як-от Седнівські пленери за кураторства тодішнього керівника Спілки художників Тіберія Сільваші та мистецтвознавця Олександра Соловйова. У свій час саме вони стали початком створення мистецьких кіл і практик.
Перехід II
Темою резиденції «Коли оповідь було перервано?» стала комеморація війни. Розмірковуючи, на мою думку, про схожі з Нікітою Каданом речі — колоніальні питання, репресованих авторів та авторок, роботу з історичною пам’яттю — куратори резиденції Дмитро Чепурний та Антон Усанов уже констатують не лише перервану оповідь, а й пропонують подумати: коли та як це сталось, хто є героями, хто свідками, хто жертвами.
Незрозуміло, чи можливо дати відповідь на ці запитання, й чи є в них сенс більший, аніж просто роздивитися його та обговорити, хто перервав оповідь та чому. Нікіта Кадан, запрошений на резиденцію як експерт, також запропонував помислити над тим, чи можливо вже (!) говорити про комеморацію війни? Наразі ні, бо ми ще не знаємо, як будемо пам’ятати, підсумував Нікіта.
«Якось ми йшли разом і я сказав: “А давайте просто помалюємо”?», — розповідає Лука Басов про час на резиденції, поки ми чимчикуємо стежкою, що веде від сховку Хати-Майстерні вниз до Бабина. Маршрути прогулянок тут створюються швидко: вздовж гори, вниз до села, а можна й далі до Косова — на базар, купити продуктів у хату, цигарки, і повернутися разом із паном Іваном машиною до Бабина. Так в певний момент програма резиденції звернула до більш особистих розмов.
У дискусіях кураторів та художників і художниць на резиденції відчувалася різність поглядів: тих, хто мислить себе продовженням активістської, критичної традиції у мистецтві, та тих, хто радше звертається до дослідження власної чуттєвості або трансляції власних спостережень навколишнього.
Хоча назва резиденції й апелює до значущої роботи, а сама робота — до початку історичного зламу, відчувається, що художники й художниці на резиденції мислять себе вже частиною іншої віхи та сприймають ту роботу як історію мистецтва, а не ведуть із нею діалог у практиці. Звичку озиратися, побачити когось старшого перед собою та спертися на нього — бодай метафорично, аби відчути підтримку на власному шляху — я б окреслила як манеру плисти вздовж берега. Не думаю, що цей заспокійливий вигляд краєчка берега є чимось із наративу про «тяглість поколінь, історії». Радше — це страх помислити самостійно та обрати позицію.
Перехід III
Наприкінці резиденції учасники й учасниці поїхали на коляду в Криворівню. Там першими в Україні — «в авангарді», як висловився отець Іван Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, — перейшли на новоюліанський календар.
«Змін не треба боятися»,
— сказав отець Іван в інтерв’ю, підсумовуючи своє рішення.
За кілька днів до Водохреща ми з учасниками й учасницями обговорювали, як швидко люди будуть переходити на новоюліанський календар, чи легко буде полишити жителям певних регіонів святкування, до прикладу, Різдва 7 січня? Із Саною Шахмурадовою ми згадували слова Тараса Прохаська: «Вагання — це трохи більше, ніж помилка. Або менше. Але надовше». Так само я відчула й цей перехід: видається, що наразі вагатися немає часу.
Коли ми разом з резидентами побачили коляду, спустилися до річки Черемош — ми й самі «похрестилися»: бодай, полишили вагання. І якщо не разом коло річки — то точно за спільним обідом.
Водохреща у Криворівні
Продовжуючи лінію обрядів — або ж партисипативного мистецтва — в останній день резиденції учасники й учасниці по черзі приймали гарячу ванну просто неба. Цю ванну знайшов Антон Усанов під час прогулянки в перші дні резиденції. Вона стояла на роздоріжжі неподалік від Хати-Майстерні: з одного боку дорога іде вгору, з іншого — тече струмок. Ванну затягнув і змонтував один з попередніх мешканців, він також прилаштував до неї димохід та обклав цеглою. Якось, як не стане сили стояти в черзі в душ, Антон думав запропонувати учасникам і учасницям помитися в ній.
Такий момент стався якраз 7 січня — в останній день резиденції, на Водохреще. Під музику, що її резиденти й резидентки вже слухали в перші дні, вони почергово прийняли ванну. Так закінчився певний цикл переходів — але, гадаю, не останній. Хочеться вірити, що переживання досвідів разом породить і можливість ними ділитися: як в інституційних просторах, так і посеред гір, ланів, лісу й степу.
Фото: Олеся Саєнко
