31 серпня під час фестивалю «Прописи» у Франківську літературна критикиня та редакторка видавництва «Темпора» Богдана Романцова провела для учасників лекцію «Як видати книгу». Публікуємо ключові тези лекції про тренди книжкового ринку та поради тим, хто планує співпрацю з видавництвом.
Як видавці ухвалюють рішення випустити книгу
Редактор_ки зазвичай оцінюють рукопис за кількома критеріями. Передусім звертають увагу на жанр та відповідність заявленому жанру. Чи це популярна, чи радше нішева або висока полиця? Є видавництва, які займаються нішевими виданнями. Наприклад, ist publishing видає тільки книги про сучасне мистецтво та інші теми розглядати не буде. Якщо ви помилились в означенні жанру, текст можуть не розглянути. Також важливою є якість тексту, чітка «архітектура» та наративна стратегія. Текст має мати сюжет (навіть, якщо це потік свідомості), мати цілісний часопростір, а не розпадатись на частини.
Хороший текст має впізнаваний стиль. Ролан Барт казав, що стиль — це щось на межі між біологічним та культурним. Коли ми читаємо Забужко, ми впізнаємо її стиль за ритмікою, вставними реченнями, суб’єктністю авторки. Мають бути яскраві деталі, персонаж_ки та головн_а геро_їня, які приваблюють і зачаровують не лише читач_ок, а й видав_чинь.
Видав_чині враховують потенційну комерційність. Серії є вигідними для видавництв і подобаються їм як у жанровій, так і нежанровій літературі.
Якщо ви пишете жанрову літературу, добре подумайте про створення світу, в якому потім можуть розгортатися події інших ваших текстів.
Ще редактор_ки враховують медійність автор_ки, чи має він або вона потенційних читач_ок. Якщо ви колекціонуєте пивні келихи та маєте спільноту — вона купить вашу книгу про пивні келихи. Також звертають увагу на вимоги до друку, ілюстрації, бажаний гонорар та обсяг тексту. Якщо обсяг великий, то варторозділити рукопис на частини.
Нові напрями у літературі. Нова щирість та метамодернізм
Нове покоління американських бунтар_ок — це антибунтар_ки, бо вони наважились відійти від іронії, яку використовувало минуле покоління постмодерністів. Яскравим представником цього напрямку є Девід Фостер Воллес. Автор нової щирості не боїться висловити свою позицію. Як казав Сартр, автор — це людина заангажована, якій до всього не байдуже. Коли є іронія, автор_ку ніби не можна спіймати на гарячому. Нове покоління ж переходить до серйозних тверджень.
Нова щирість почалась з техаських рок-гуртів, які висловлювали прямо свої твердження на сцені. Їхні тексти часто емоційні. Вони про ангажованість та емпатію. Теперішня література — можливо, найемпатичніша література в історії. Порушуються питання, про які неприємно говорити. У текстах присутня тілесність на всіх рівнях. Так, наприклад, у мемуарах «Освічена» Тара Вестовер яскраво описує, як брат вмочив її в унітаз під час сварки. Ми їй віримо, емпатуємо. Також представники цього напрямку — Зеді Сміт, Джонатан Фразен, Девід Діоп.
Літературознавець Максим Нестелєєв каже, що немає метамодернізму, а є метармодернізми. Це коливання між різними, часто протилежними, жанрами. Прикладами метамодернізму є серіали The Simpsons та South Park. Якщо ви виросли на цьому, значить інтуїтивно можете розуміти метамодернізм. Концепція жанру близька до екзистенціалізму Камю.
Метамодерністи шкодують, що світ не є цілісним, але вони, на відміну від постмодерністів, намагаються зловити миті гармонії. Вони теж використовують іронію, але ця іронія здебільшого із самих себе. Вони лагідно ставляться до читача.
У1990-ті всі грались зі словами, як у 20-ті:, Іздрик, Андрухович, Ірванець. Метамодерністи повертають цінність слова, чого не було у постмодернізмі. Вони повертають глибоке первинне значення слів.
Тексти про війну вийшли на перший план
Всі видавці шукають тексти про війну. Література про війну містить багато фізіологізму, неприємного, дискомфортного. Це часто нелінійні образи, час. Адже, якщо ми пишемо лінійно, то ніби знаходимо причини та структуралізуємо. Також це про людину на тлі війни, а не про війну на тлі людини.
Завдання сучасного письменника — показати не тільки почуття патріотизму, а й любові.
Є також великі вимоги до деталей, фактологічної точності. Авторам доводиться вивчати багато матеріалів. Якщо читач_ки підважать одну деталь, то підважать весь текст. Потрібно звертати увагу на ритміку, лишати проміжки для дихання. Приклади текстів про нашу війну: «Бахмут» Мирослава Лаюка, «Усе на три літери» Дмитра Крапивенка. Також у нас є тенденція «сміятися попри», як у Пилипа Білянського або Андрія Сем’янкiва.
Автофікшн — це один з основних напрямків зараз. Як кажуть автори, це звільнення від потреби щось придумувати. Жанр почався з книги «Моя боротьба» Карла Уве Кнеусгора. Після першого тому дружина хотіла розлучитись з ним. Його текст із відлуннями, темами, що переходять з дня в день. Інший такий приклад — «Аргонавти» Меггі Нелсон про життя критикині з її чоловіком, що перемежовуються з квір теорією та думками на кшталт «а що де Бовуар мала на увазі на 25 сторінці». Також майже всі книги Анні Ерно є автофікшном. Вона описує, як в двадцять з чимось років зробила аборт в Парижі.
Важить правда, яку автор пережив або дослідив.
Читачі чекають правдивості від тексту — «не пиши про Бучу, якщо не був у Бучі», «не пиши про передову, якщо не був там». Цього вимагають час та епоха.
Постколоніалізм та розмаїття
Зараз постколоніалізм — один з основних способів писання книжок сьогодні. Його досліджували зокрема Едвард Саїд і Люциан Ешворт.
Всі канони літератури чи мистецтва — однобоке уявлення про світ. Література ХІХ ст. наповнена відчуттям західної культури, яка несе «світло». Наприклад, у Кіплінга. На чужих же територіях люди примітивні та імпульсивні. Європейці також часто дивляться на нас з такої перспективи. Ми ж маємо кроскультурний погляд, якого бракує Європі. Такий погляд виникає на периферії та прикордонні. Абдулразак Гурна використовує це у своєму романі, де дія відбувається у Танзації. Він переписує «Серце пітьми» Джозефа Конрада, але бере оптику чорношкірого раба. Раніше іноземці, які приїжджали на події в Україні, могли питати, чи треба везти бутильовану воду і чи є душ. Тепер через війну вони краще розуміють нас, почали розрізняти міста Харків, Київ, Львів.
Нас називали колишньою радянською країною перші 20 років Незалежності. Зараз переосмислюється образ «свій-чужий» і на перший план виходить інший. Наприклад, книга Endling американки українського походження Марії Реви — це історія про українських біженок в Америці.
З іншого боку, не завжди читачі сприймають, коли пишуть про досвід, який самі автор_ки не переживали. Так, Чинуа Ачебе пробував писати мовою простого нігерійського селянина, що погано сприйняли, бо сам він не походив з цього прошарку населення та не міг правильно відтворити мову.
Своїх героїв слід робити близькими до себе.
Питання мови та оптики також стають важливими. Африканські автори пишуть колоніальними мовамим, але пишуть своє. Вони належать одразу до двох культур. Тема і форма перебувають в опозиції, коли йдеться про колоніальний роман. У нас теж раніше було помітно, що деякі автори писали «під російську літературу». У постколоніальних романах також важлива плинність памʼяті. Про це книга Віри Агеєвої «Проти культурної амнезії». Також про постколоніальне можна прочитати в «В обіймах імперії» Мирослава Шкандрія, «За лаштунками імперії» Віри Агеєвої, «Мова-меч» Євгенії Кузнєцової, «За перекопом є земля» Анастасії Левкової.
Що популярно в Україні та чого хочуть видавці
Мова йде про військову прозу та репортажі, психологічні романи, self-help («як втримати кукуху» — бестселери останніх років), любовні історії (часто без гепіенда), пригодницькі романи, детективи і трилери, графічні романи та комікси для дорослих, антиутопії та горори, абсурдистські тексти, комфортна література (Як «Спіймати Кайдаша», але у формі книги), історичні книги (бестселери перших місяців повномасштабної війни), науково-популярні книги, нтології.
Ми йдемо вглиб, думаємо про ідентичність, відбувається постколоніальне переосмислення. Наприклад, нещодавно вийшла книжка про Олександру Екстер. Також з’явився великий кримський роман «За перекопом є земля», в якому українці представлені політичною нацією та є вставки кримськотатарською мовою. Це нагадує вставки мови малаялам у книзі Арундаті Рой «Бог дрібниць».
Після 2022 року почалось масове перевидання класики. Для авторів це можливість робити дослідження, писати передмови, післямови. У нас оновлюється та перепрочитується канон, а різноманітні серії класиків можна колекціонувати.
Видавці створюють цікаві візуальні концепції. Наприклад, книгу Воннегута у видавництві «Вавилонська бібліотека»можна обклеїти наклейками, що йдуть в комплекті.
Як подати свій рукопис до видавництва
Спершу оберіть видавництва, які займаються вашим жанром. Багато видавництв мають опен кол та приймають тексти. Це можна знайти на їхніх сайтах.
Коли ви пишете листа до видавництва, вам потрібно додати рукопис. Якщо це нонфікш, можна додати детальний план, вступ та один розділ (перший або найкращий). Стандартне форматування для рукопису: Times New Roman, 12 кегль, подвійний інтервал. Проте вимоги окремих видавництв можуть відрізнятись. Рукопис повинен містити назву та ім’я автора. У лист прикріпіть синописис та анотацію. Синопсис має бути простим, чітким, не перенасичений цитатами, показувати ідею вашого твору. Сам повинен влазити в один екран. У листі напишіть коротко про книгу, сюжет та головного персонажа, попередній досвід публікацій. Подяка видавництву, щоб було видно, що це не розсилка. Листи з розсилки одразу опиняються в смітнику. Додайте ваші контакти. Вміння правильно використовувати довге, коротке тире та дефіс — це миттєва ініціація в очах видавця.
У пропозиції видавця буде розмір першого накладу, розміри авансу та роялті. Видавництво надає роботу редактор_ки, коректор_ки, верстальни_ці, допомагає з промоцією, відповідає за представництво за кордоном, подає на премії.
У договорі з видавництвом потрібно звертати увагу на прописані гонорар та аванси, на скільки років переходять права, кількість авторських примірників, кому належать права на екранізацію, розмір накладу, про повторні наклади, дедлайни. Також має бути вказано, що видавництво повинно видати текст, а ви не просто передаєте права.
Фото: Антон Сорочак
