Дім Сан Санича

«Кожна людина — художник», — казав німецький митець Йозеф Бойс. Все частіше знаходжу підтвердження цієї тези, хоча не могла б і подумати, що така «бойсівщина» трапиться на подвірʼї колишнього підполковника міліції.

Існують такі місця, про які не хочеться писати, якими не хочеться ділитися, які не хочеться оприлюднювати — адже коли вони стають явними для людей, то руйнуються. Але разом з тим не поділитися враженнями з «дому-музею ветерана міліції» буде злочином.

Викроївши час для поїздки теплого квітневого дня (якраз перед дощем), ми з Дарією вирушили в експедицію до Дому Сан Санича у Крихівцях. Те, що ми побачили, перевершило очікування, хоча не скажу, що їхала надто упередженою. Але про все по черзі.

***

Таксисту сказала зупинятися, щойно побачили експозицію, яка виходить за межі двору Сан Санича. Почали оглядати обʼєкти ззовні — скульптури різних тварин, макети, корабель. Майже паралельна реальність. Вперше бачимо настільки хижого коня. Хоча не дивно — у нього за спиною дві гармати. Наступають вони чи захищають?

В одному з ілюмінаторів корабля впізнала дзеркало, яке було й у моєму батьківському домі. В іншому — дверцята з пральної машини, яка теж була у нас. Схоже, що тут нічого не йде на смітник.

Трохи далі буде хижка на дереві. Якщо піти ще вниз, як дізнаюся згодом, можна натрапити й у підземну хатку.

***

Понабувалися ми на подвір’ї, але власника не догукалися. Поблукали навколо і, на щастя, зустріли сусіда, який набрав Олександра і повідомив: «До тебе туристи».

І ось Сан Санич — або ж Олександр Погодін — приїжджає до свого обійстя.

Олександр Погодін — ветеран міліції. За 25 років дослужився до звання підполковника. Каже, що вже 20 років працює над малюнками, скульптурами, інсталяціями, меблями. Створює усе сам з матеріалів, які купує або ж знаходить. Багато матеріалів відшуковує на «пʼяному базарі», і вже під час процесу вигадує, як їх застосувати. Сміття у господарстві Сан Санича немає — чоловік навіть бурʼян не викидає, а віддає сусідським курям. До слова, додає митець-міліціонер, він дуже любить тварин.

«У мене всюди майстерня», — каже Сан Санич.

Він навіть прилеглу до сусідів стіну розмалював: на своєму подвірʼї не лишилося вільного місця для живопису.

У вільний від скульптури, малювання чи садівництва час Олександр бігає довкола міського озера, займається велоспортом, а ввечері «делает жим» у каюті-спортзалі.

Дім Сан Санича розмістився немов у морі чи то у порту Франківськ: довкола багато морської тематики; є навіть кімната-палуба, де розташовані барабан та тренажер. Є й справжній якір з Криму, якому 200 років.

І це й не дивно, адже як пише Тарас Прохасько, Франківськ лежить на березі колишнього Карпатського моря.

Після повернення я попросила куратора Антона Усанова прокоментувати творчість Олександра:

«Це метод збиральництва, який ніби не має специфічної оптики. Серед різноманіття є колекція зброї, мілітаристського одягу, прикраси, портрети видатних культурних діячів, на кшталт Боба Марлі чи Джона Леннона. Проте здобуті артефакти не просто приносять додому, їх обігрують певним чином. Вони стають будівельним матеріалом своєрідного мікрокосму. Серед збудованих архітектурних споруд, між яких є як вигадані, так і ті, що відсилають до добре відомих світових шедеврів (наприклад, франківська ратуша), співіснують дуже багато персонажів у вигляді манекенів в різноманітних ошатних нарядах. Є військові офіцери, пірати, моряки, лицарі, народи якихось дуже віддалених островів. Загалом образна мова дуже нагадує радянські мультики.

Серед зображуваних сцен життя цього вигаданого світу є багато морської тематики: штурвали, якорі, фігури піратів чи радянських моряків тощо. Це наводить на думку, що зібрані речі — це певний скарб чи винагорода капітана або пірата. Він же використовує цей знайдений мотлох для створення кумедного, гротескного, неоковирного, простуватого, але дуже свого світу-домівки. Своєрідна ментівська космогонія. Тут побудовані цілі міста: у дворі видно ретельно розставлені “квартали житлової забудови” — будинки, намальовані на камінні».