Олег «Парфьон» Парфьонов — один з найбільш колоритних франківських митців. Народився у Санкт-Петербурзі, проте більшу частину свого життя прожив в Івано-Франківську. Парфьон був вуличним художником, відомий своїм наївним мистецтвом та оригінальним стилем. У 2014 році його не стало. 

У 2020 році франківське видавництво «Пʼяний корабель» видало книжку «Ростислава Шпука «Модельний ряд. Хроніки», одним з героїв якої став Парфьон.

Примітка від редакції: у тексті присутні цитати російською мовою, адже автор книжки, Ростислав Шпук, наводить пряму мову Парфьона в оригіналі.

На нову хату Парфьон перевозив здебільшого ці перенасичені фінальні запахи, в запахах кроется много знаний — так же, как в людях кроется очень много незнаний, как и знаний электрического происхождения, что то же самое, незнания только в людях и живут.

І хоча переселення він назвав ісходом, а стару квартиру, все ще улюблену, але тепер надто пекельну, — ісходніком, — проте для урочистості процесу, щоб переїзд не здавався переходом, найняв перший бус, який трапився на сусідній вулиці — тепер вже Бандери, — припаркований непевним підозрілим шофером, здається, ласим до будь-якої роботи з проктологічною непосидючістю.

Робота ж Міші траплялася дедалі рідше, глибокий жовтень на очах все під ногами перетворював на ніщо — стояв повний Gloomy Sunday, конала навіть музика.

Тож він одразу погодився допомогти цьому незрозуміло одягненому, ще не старому, але збідованому чоловікові з передчасною патиною підвечірності на лиці, зате в оранжевих шкарпетках, що підійшов із шиплячими звуками з-під ніг, яких не відривав від землі, боячись перервати з нею зв’язок. Ніби в цьому була небезпека — відірвавши ногу хоч на мить, не поцілити нею у землю знову. Від рухомого тертя тіло його наелектризувалось. Цим, мабуть, пояснювався торч волосся поверх підкислої на вигляд голови, яка від тіла ледь відсторонювалась, пригальмовувала, при ході лишаючись ледь збоку і трішки позаду, з виглядом незалежної непричетності до тулуба.

На подяку Міша відповів по-християнськи:

«Світ — це дзеркало, подивіться на нього добрими очима, і він на вас дивитиметься так само!»

«Если мир — зеркало, то зеркало заднего вида, только жопу показывает!» — Парфьон розслаблено ледь сповз вздовж сидіння, проте низьке положення не заважало йому дивитись на все згори свого незгоримого стану. Мішу він назвав своїм Огнєутєшитєлєм і поінформував, що мріє про такого сина. Оцінивши нещастя, Міша грошей з нього не взяв. Зате вперше відчув себе чиєюсь мрією, а це коштує дорожче, він у виграші. У відповідь отримав запрошення позувати для портрета. Згоду висловив зацікавлено — запитанням, в якій манері Парфьон малює. Той, вже освоївши пасажирське сидіння як високопоставлене кабінетне крісло, призначене саме для нього, похитував у протифазі руками, ніби чашами терезів, зважуючи відповідь. В руках тримав рівноцінні за і проти: мутну сталеву масивну флягу і її зношену до ознак аненцефалії закрутку. Відповів, прицмокуючи, голосом, що вторив ногам — теж притримувався ґрунту:

«Работаю я в образном стиле компульсионизма, — в физиономическом обсессионизме, — всегда рисую одно и то же. Но по-разному. Это не рисунки, это пойманные побеги краски. Предпочитаю недоцвета — цвета, которые проходят между слов, а приходят между красок, неназванные цвета, не пропечатанные, на которые не хватает типографских полномочий. Художник не обязан уметь рисовать, но он обязан уметь служить только имени своему и пользоваться правом на отстранение общей действительности, на признание её в положении вне игры. Творчество — это честный способ соврать, занятие искусством — не времяпрепровождение, а времявыпровождение, замена черты оседлости на седло очерченности».

Міша з почутого означення впізнав лише відоме з новин сіонізм, до якого щось чомусь компуль-доважилось. Парфьон же, впиваючись в дефініцію, в цю мить впивався не тільки нею: вперше в салоні було порушено сухий закон. І навіть скасовано. Але так органічно, що Міша, знеживлений ефіром, який виділявся з вогнища його слів надприродним продуктом згорання, наруги не вгледів. Хотів зробити вигляд, що все зрозумів, тільки обличчю ніяк не вдавалось вийти на оптимальний свій вираз. Почуття не те щоб змішалися, але розмістились не в тій послідовності, не на своїх рівнях, втратили звичну поверховість.

Його захопило вже раніше зароджене бажання вміти говорити так, як цей чоловік із зануленою стрімкістю і самозагострюваним язиком з гіпнотичною магією довгого словесного ряду та зухвалістю недосяжного висловлювання, уважно виплеканою смачним голосом, що сочився з пересохлого ґрунту потрісканого сльозонепроникного лиця.

Всю вологу шкіри ніби ввібрав він, голос, яким, хай про що б Парфьон говорив, — ніби щось підсумовував або оплакував власнi слова:

«И творить надо на тонкой границе понимания и непонимания, на их пределе. Потому главное — вовремя прекратить всё понимать, иначе этого предела не найдешь и обрушишься в лубочный беспредел. Непонимание — иногда единственное спасение, именно оно сделало красивыми глаза коров и собак, и даже мне иногда на красоту глаз указывают.

А готовность рожать мысль появляется, когда из головы отходят воды. Но для этого надо, чтобы было чему отходить, а ещё — чтобы раньше, до того, тебе ебали мозг, иначе не оплодотворится. Вот этому и служит бухлецо. Вот поэтому полный отказ — это блеф и не тщета, праздник, который всегда не с тобой, с кем-то другим. Человек же должен состоять из содержимого и содержащего, как и семья его, как и семя его. Да и трудно определить, с какой стороны нужно бояться Бога, если грешность твоя не имеет постоянного места, — так можно всю жизнь невовремя и не в ту сторону отводить глаза.

Бухлецо, конечно, отбирает у твоего будущего, но не ворует, а отдаёт отобранное тебе же и уже. Здесь и сейчас. Выпитая бутылка — это эмоция, взятая в кредит у старости. В итоге возраст — это естественный способ обострения худшего в нас. То, что ты собой представляешь, — потом подставляешь. Но всё-таки в конце придётся не рассчитаться, а сосчитаться — когда уже твоя собака готова будет нести большую ответственность за тебя, чем ты за неё, — если, конечно, успел отсыпать часть своего ума в неё до того, как им закусило бухлецо, то есть пока еще твоё время не измерялось в промиле, имело даты.

Так вот: непониманию, используемому в качестве творческого метода, хорошо способствует забывание — это моё новое увлечение, — провалы памяти, мнемопаузы, — когда твоя память временами уходит от тебя к кому-то там и самые стойкие знания то исчезают, то возвращаются — но уже с чужим, очень веселящим запашком!»

Міша повівся, на деякий час зажив під проводом Парфьона, адептувався. В голові поселилося щось стороннє, але породисте. Воно приводило в систему його розуміння все почуте від цього чоловіка з підвищеним стажем сп’яніння, що став першим пияком, спілкування з яким Міша не вважав втраченим часом. Забавно було чути, що бухло має ті самі технічні параметри, що й автомобіль: оберти, швидкість розгону, кінські сили, вихлоп, кількість дверей, тобто протилежних виходів, дальність фар, а по чёрной линии, которую рисует в конце моя жизнь, понятно, что у неё слишком длинный тормозной путь… — так унаочнював усе цей алкохаризмат, що коли випиває — то не так сам піддається впливові алкоголю, як алкоголь підпадає під його вплив, стає його жертвою, а не навпаки. Він окупував Мішину свідомість, яка залюбки колаборувала, тільки замість хліба-солі підносила бухлеце, яким заповзялась підживлювати Парфьона натще. Бо в кожній їжі той знаходив нечистоту експерименту:

«Если уж пьёшь — дай градусу доступ: не ешь, не воруй его у мозга. Не позволяй крови отлиться к органам пищеварения вместе с ним. В мозгу задержать её непросто: по стравнению с животом он внешний орган. Нельзя превращать градус в мяч, добровольно отданный команде соперника во время игры. Игра тебя за это потом накажет, игра всегда злопамятна. А пища, принятая к алкоголю, столь же безответна, как алкоголь, принятый не к разговору. В момент правильного выпивания происходит секс, интим, не половой, но с не менее загадочной близостью между выпивающими, также неизвестной природы, с не меньшим наслаждением и с таинством нерождения в конце».

Парфьонове алаверди втілювалось у нові малюнки, якими він поповнював фонди ЦПХ — центру Парфьонової художності, на який перетворився фурґон, обвішаний ними зсередини. Всупереч зауваженню Парфьона, що свіжі картини не можна вживати, тобто розвішувати, одразу: вони мусять настоятись, як все, що створено, щоб п’янити. Міша чекати не міг, бо це надавало кузову неабиякої салонності. Причому з огляду на лінійну неоднозначність творів у ньому і нарощених ресор під ним поріг входження в салон тепер став високим у всіх сенсах.

Найзубастішу картину було замощено на лобовуху — як табличку з номером маршруту, тільки наділену богоугодництвом панельної іконки шофера, такий оберіг від ментів, святий лик у бойовому розписі, в кольорових шрамах з фарби. Іконостас іноді і є захисною бойовою розмальовкою.

А найвеличніший образ Христа, хоча не найтрудомісткіший, схематично-аванґардний, Парфьон намалював на вхідних дверях нового помешкання. Так, щоб на місці його божественного ока опинилось дверне вічко, відтепер пов’язане підзорним зв’язком з небом. Хоча двері й виявились металевими, однак це мало б застерігати потенційного палія. Образ підкріпив загрозливим написом згори СВІТ — ЗА ОЧІ. Зміст напису розкривався не всім і не зовсім, тобто віяло від нього тайнописом.

Загалом, схвалюючи алковідпірність доброякісного друга, Парфьон не втримувався застерігати:

«Ты хороший парень, но пока не можешь себе позволить себя: боишься выпить бесконтрольно. Непьющий жертвует многим во имя задержания здоровья, садит его на цепь, превращая себя в собачью будку для него, вынужденного обгавкивать искушения. Но всё равно оно сбежит вовремя, хоть и другим боком — по причине блокады естественных путей выхода. Потому что здоровье — это компонент души, а не материи, ему надо дать дорогу, осветить выход: оно любит волю. Организации охраны здоровья должны охранять его только от человека. Чтобы быть счастливым, а не программным, надо к здоровью относиться как к ресторанной музыке: не важно, откуда оно взялось, куда уйдёт и чьим вкусам отвечает. Главное — потеснее откружить со всеми этими пульсирующими платьями вокруг, пока она играет. Ты ещё долго будешь её слышать, когда она утихнет, а музыканты бессвязно уснут на столах — потому что фантомной бывает не только боль, но чаще — чувство отсутствия боли, путающее вибрацию с пульсацией».

Головне фото: видавництво “Пʼяний корабель”