Дослідниця Ірина Фотуйма розповідає про книгу «Перший вінок», яка вийшла у видавництві Creative Women Publishing у 2024 році. Це репринтне видання артефакту українського жіночого письма, що співстворила Наталія Кобринська – засновниця жіночого руху на Галичині. У Франківську вона організувала «Товариство руських жінок». Видання «Перший вінок» та «Ті, що творили “Перший вінок”» можна погортати в офлайн-бібліотеці post impreza.
Здавалося б, у сучасному світі, коли жінки (нібито) повністю зрівнялися у правах із чоловіками, говорити про те, що у минулому столітті це було зовсім не так, в певних колах вважається поганим тоном. Попри «скляну стелю», все ж на теперішньому етапі жінки можуть очолювати великі структурні підрозділи, робити значимі відкриття в інтелектуальному світі, керувати літаками, машинами, поїздами… Та що говорити, якщо навіть на полі бою жінка на рівні з чоловіком дає відсіч супротивнику і у неї не здригається рука, що тисне на курок.
Проте для звичного українського суспільства кінця ХІХ століття нерівність між чоловіком і жінкою була аксіомою. Навіть з огляду на сучасне становище жінки, деякі її права в традиційному українському соціопросторі видаються прогресивними: посаг залишався її індивідуальною власністю, і навіть вторговані кошти за рукоділля вона мала можливість залишати для своїх потреб. На тогочасний погляд, зовсім непогано, тим паче, що ці практики були унікальними в руслі українського села. Та що там, таке усталене право інколи наводять як зразок рівності, а подекуди домінантної ролі жінки в українському суспільстві. Навіть на зорі ХХ століття заміжжя залишалося не просто позиційним, а єдино можливим способом жіночої реалізації.
Тому можна лише уявити, що відчувала та горстка освічених та інтелектуально обдарованих жінок, які стали ініціаторками та авторками «Першого вінка». Безумовно, це відчуття терпкого тріумфу, ілюзорної радості та вгамованої кривди. Однак сказати, що цей альманах справив величезний успіх ми, на жаль, не можемо. «Перший вінок» мислився як масове видання: часопис, який буде доступний для всіх, хто має можливість його прочитати, але вже на першому етапі постали труднощі із його розповсюдженням. Добра частина тиражу залишилася припадати пилом, тому «Другий вінок», який Наталя Кобринська так мріяла видати і навіть вже зібрала тексти для нього, залишився фантомною мрією й так не побачив світ. Власне, є у цьому якась сакральна символічність, що «Перший вінок», так і залишився першим і єдиним на той час феміністичним маніфестом жіночого духу.
Фото: Creative Women Publishing
Перевидання альманаху «Перший вінок» (Creative Women Publishing, 2024) – фактично унікального українського артефакту жіночої літератури – свідчить про те, що зараз, у вирі кровопролитної війни, ми усе ж прагнемо врівноважити шальки літературних терезів і заговорити про творчість піонерок феміністичного руху так голосно і стійко, як ніколи не могли собі дозволити оті 17 письменниць (11 – із Галичини, і 6 – із Наддніпрянщини), які обрамили сторінки згаданого видання. Художні тексти (а їх було 49), що увійшли до альманаху, були не просто даниною моді чи традиції, вони говорили про долю авторок, відтворювали їхній духовний світ, творчу індивідуальність та жіночу універсальність. Кожна з них прийшла до «Першого вінка» різними шляхами: хтось – завдячуючи авторитетній протекції Івана Франка (як от Ольга Хоружинська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Ольга Левицька, Михайлина Рошкевич); інші опинилися там завдяки підтримці Наталії Кобринської (Олеся Бажанська, Софія Окуневська) чи Олени Пчілки (Леся Українка, Людмила Старицька, Дніпрова Чайка).
Неважливо, яким чином потрапила під натхненний ореол «Першого вінка» та чи інша авторка, важить те, що об’єднало цих жінок. А мова йде про явище «духовного сестринства», почуття ментальної близькості, дружності та жіночої солідарності. Ці елементи проявили себе ще на першому етапі, коли дві прогресивні громадські діячки, письменниці, інтелектуалки, творчість яких на той час уже була успішним комерційним брендом, Наталя Кобринська та Олена Пчілка згуртували власні фінансові, організаторські та творчі зусилля задля виходу в світ провісника жіночої творчості – альманаху «Перший вінок».
Що означало 140 років тому видати для загалу суто жіночі тексти? Це свідчило про величезну кількість роботи, особливо редакторської та комунікативної, і ще не менше число психологічних перепон на шляху до омріяного результату. Це пов’язано передовсім із фобіями бути не почутими, оскільки більшість освічених галицьких жінок були вихованими як благородні дами – лагідні, слухняні, покірні, із шанобливим ставленням до церкви.
Життя навчило їх бути тими, кого ведуть, а не тими, хто веде… Розвіяти тінь патріархальної заангажованості, на думку Наталі Кобринської, можна було лише через літературну творчість. У своїй автобіографії письменниця зауважувала:
«Я через літературу дійшла до розуміння положення жінки в суспільстві».
Шлях до усвідомлення цієї глибокої істини був не таким складним, як дорога до її реалізації. Виявляється, у ті «темні» часи, де «світлом» була лише чоловіча постать, досягнути жінці певних вершин самотужки було почасти неможливо. Підтримка такого авторитетного письменника як Іван Франко стала тим необхідним альянсом, який допоміг об’єднати між собою невідомих до того часу жінок. Однак не всі сприймали позитивно такі феміністичні настрої. Спостерігаємо спротив і нерозуміння, своєрідний скепсис і глузування. Адвокат, посол до австрійського парламенту Теофіл Окуневський, зважаючи на перші поодинокі спроби боротьби за права жінок у Галичині, стверджував, що цю «боротьбу інспірує чорт».
Незважаючи ні на що, «Перший вінок» таки розквітнув і заполонив своїм вітаїзмом приспані надії більшості жінок. Переднє слово до нього написала Наталія Кобринська, художні твори якої кількісно переважали над іншими. Статтям «Про рух жіночий в новійших часах», «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах», «Про первістну ціль Товариства руських жінок в Станіславові» належить центральне місце.
Вона закликає авторок до просвітницької роботи по селах, у читальнях, агітує до боротьби за справедливі соціальні обставини життя жінок різних класів. Саме з цих публіцистичних начерків прозвучала смілива й майже безпрецедентна на той час ідея жіночої гімназійної та університетської освіти.
Наталія Кобринська закликала письменниць допомогти в зборі підписів до австрійського уряду з вимогою допустити жінок до вищої школи.
Окремою добіркою були подані й художні рефлексії письменниці, зокрема перше оповідання «Пані Шумінська». Власний авторський дебют мав приватно-сублімований поштовх і був фактично письмовою фіксацією приватної розмови (Остап Терлецький намовляв її «писати про те, що говорить, і так, як говорить»). Отож «Шумінська» постала передусім як сімейна історія, «портрет родини», побачений очима старої жінки, берегині осиротілого гнізда. Врешті, цей текст зачіпав дражливі табуйовані теми, бо в епіцентрі поставала дружина священника, яка звикла до життя, визначеного багатовіковою традицією, і цей устрій порушили її діти, що зламали віковий порядок.
Наталія Кобринська. Фото: Музей історії міста Болехова ім. Романа Скворія
Наталія Кобринська, задавши правильний тон, налаштувала інші твори «Першого вінка» на курс «народної сповіді». Трагічним акордом зазвучали проблеми насильного заміжжя з метою матеріального збагачення (Михайлина Рошкевич «Таку вже Бог долю судить»), негідної оплати праці для жінок (Анна Павлик «Зарібниця, образок з жіночого життя»), душевних і фізичних страждань (Ганна Барвінок «Жіноче бідуваннє») тощо. Багатьом письменницям довелося пожертвувати власними амбіціями, аби «Перший вінок» врешті побачив світ. Зокрема, тут міркуємо про різноголосся щодо назви альманаху між Оленою Пчілкою та Наталією Кобринською, про радикальну позицію Олесі Бажанської, яка погрожувала відмовитися від авторства своїх творів, про «особливе» ставлення Івана Франка до Уляни Кравченко, оповідання якої «Спогади учительки» було опубліковане замість оповідання Наталії Кобринської «Учителька», про упереджене ставлення Олени Пчілки до Ганни Барвінок, про схожі мотиви у творі Наталії Кобринської та Ольги Кобилянської і про те, чому останню не допустили до плеяди письменниць «Першого вінка».
Окрім гордості, страждали ще й стіни внутрішнього спокою, бо деяким жінкам довелося подолати щось значно більше, аніж сподівання. Йдеться про Катерину Довбенчук, присутність якої у «Першому вінку» стала цікавим фактом наявності у часописі авторки, яка самотужки не могла продемонструвати свою творчість. Те, що неписьменна селянка спромоглася надрукувати власну етнографічну розвідку, надиктувавши її зміст своєму братові Михайлові Павлику, стало цікавим виявом нових інтелектуальних хвиль серед жіноцтва. Для дівчини це означало одне – переступити через страх, осуд, критику та несприйняття, але заговорити про свою універсальність. Хоча твори альманаху іноді марковані мелодраматизмом, пафос повсякденної трагічності виявляється куди жорстокішим (львівський хлопчик-жебрак в новелі Софії Окуневської «Пісок! Пісок!»).
Слід додати ще і той факт, що письменниці «Першого вінка» заклали основи іншої традиції, у якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-нараторів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос.
Власне, не було й вікових перепон, оскільки наймолодша авторка Леся Українка також мала непересічну можливість дебютувати поемою «Русалка», що позначена надзвичайною поширеністю фольклорних компонентів.
Вважаємо за необхідне згадати й іншу не менш цінну в ідеологічному значенні працю – збірку есеїв «Ті, що творили “Перший вінок”» (Creative Women Publishing, 2024). Важливість цього видання полягає у тому, що для сучасного реципієнта пропонується художня реконструкція реального фактажу з життя вибраних авторок «Першого вінка». Пропонована книжка – це наче отой сором’язливий погляд за лаштунки особистого життя жінки, яка окрім того, що зробила значний внесок у культурний розвій своєї держави, прагнула індивідуального щастя. І не завжди успіх у громадському поступі дорівнював добробутові сімейного життя. Власне, ці есеї дають можливість проникнути у психологію творчості окремої письменниці, осягнути причини її невтомного болю чи всеохопного щастя.
Фото: Артем Галкін
Теорію про те, що жінки відомих письменників здебільшого не щасливі та скуті рамками патріархальних стереотипів, намагалася розвіяти Ганна Барвінок – дружина Пантелеймона Куліша. Спершу вона намагалася відділитися від постаті свого чоловіка, згодом прагнула вийти з тіні Марка Вовчка, доводячи власною літературною діяльністю, що не є її епігонкою, а наприкінці життя страждала від синдрому нереалізованого материнства. Чого не скажеш про Наталію Кобринську, у житті якої винятковим центром був культ батька й чоловіка. Жінці не доводилося бути тінню, оскільки вона сама була повноцінним світилом. Її чоловік, Теофіл, священник, талановитий композитор і співак, усяко підтримував суспільні та творчі пориви дружини, особливо в галузі жіночої емансипації. Він прагнув вивести її поза сферу культу традиційного жіночого побуту, підтримуючи унікальні духовні пориви, однак його передчасна смерть зруйнувала ідилічні плани.
Непростою була творча і життєва доля Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер), яка щиро захоплювалася освітньою діяльністю, була вірною соратницею Івана Франка, радикальною поборницею жіночих прав, але, вийшовши заміж за сільського вчителя, притлумила в собі внутрішні пориви. Обтяжена сімейними клопотами, із трьома дітьми на руках, поетеса не могла більше брати участі у жіночих з’їздах, і за кожну творчу спробу, як-от видання нових поезій, мала новий клопіт від місцевої влади і від свого чоловіка.
Ці демонстративні приклади, а їх у збірці «Ті, що творили “Перший вінок”» більш як достатньо, свідчать про те, що жінці в усі часи і на всіх історичних відрізках доводилося обирати. І вибір цей був: між бажанням бути щасливою у межах тенденційного канонічного простору, де основним жіночим обов’язком було дбати про теплоту родинного вогнища, та між прагненням бути справді вільною, без жодних тісних патріархальних рамок.
Біда у тому, що поєднати ці пориви було почасти неможливо. Тому такою самотньою почувала себе Уляна Кравченко, тому такою жертовною була Ганна Барвінок, тому такою фанатичною була Наталія Кобринська…
Врешті, цей перелік засвідчує той факт, що кожній письменниці «Першого вінка» довелося чимось пожертвувати, аби щось отримати. А насправді вони прагнули простого і банального – бути почутими.
Тобто, вони хотіли того, що завдяки їхній офірній самовіддачі маємо ми – сучасні жінки. Тому збірка есеїв «Ті, що творили “Перший вінок”» є наче інструкцією щодо прочитання альманаху «Першого вінка», а у гармонійному симбіозі вони пропонують яскравий дует художньої творчості та її інтерпретації.
З позиції пройденого часу сприймаємо «Перший вінок» як передвісник викристалізованої жіночої літератури, яка виражала як інтимні, так і соціальні проблеми, які хвилюють жінок усіх віків та поколінь. Починаючи від поезії, яка звучить як ніжна балада або гірка сповідь, переходячи до глибокодумної публіцистики, і закінчуючи прозовими творами, що розкривають складні стосунки, внутрішні конфлікти та життєві випробування, – «Перший вінок» стає важливою віхою в літературному житті України.
І цінність цього часопису не лише в тому, що він підтримав творчі ініціативи письменниць, а й відкрив нові перспективи для розуміння жіночої ролі в культурі.
Перед світом, у якому панувала практично повна нівеляція жіночого роду, постав образ емансипантки, аристократки духу, яка плекає тісні сакральні зв’язки з природою, живиться силою свого єства та не боїться власних інстинктів. Невідомо, яка би була доля «Другого вінка»? Чи зумів би він об’єднати більшу кількість жінок і чи спричинив би переворот свідомості маскулінного суспільства? Відповіді на ці питання ми ніколи не дізнаємося, але те, що «Перший вінок» підняв на дорозі українського фемінізму тяжкий непосильний камінь і кинув його на маргінес патріархального суспільства, залишається аксіомою, яка не потребує доведення.
Головне фото: Артем Галкін
