Як Наталія Кобринська видала перший жіночий альманах «Перший вінок»? Про це розповідає дослідниця Алла Швець в есеї, що є частиною книжки «Ті, що творили “Перший вінок”» (видавництво Creative Women Publishing). Книжка, присвячена авторкам легендарного альманаху «Перший вінок», виходить з нагоди публікації репринтного видання альманаху 1887 року.
post impreza публікує уривок з есею про Наталію Кобринську.
Метою створення першої жіночої інституції — «Товариства руських женщин», яку 1884 року в Станіславові (тепер Івано-Франківську) заснувала Наталія Кобринська, було «розбудження жіночого духа через літературу». Спочатку планувалася жіноча читальня з власним видавництвом, оскільки завданням цієї світської жіночої організації передусім була просвітницька ідея. Всі членські внески й благодійні кошти цієї організації мали акумулюватися саме на видавничі потреби. Але невдовзі у товаристві склалися разючі світоглядні протиріччя між поступовими та консервативними поглядами жінок, які хотіли змінити напрям діяльності з освітнього на благодійний. Врешті за зібрані на альманах членські внески придбали… розкішну срібну тацю для новопризначеного єпископа зі Станіславова Юліяна Пелеша. Це призвело до остаточного розколу товариства і виходу з нього Кобринської, яка не полишала ідеї видати жіночий альманах хоч би й самотужки. Потужною підтримкою в цій справі став Франко, який завдяки власним контактам з наддніпрянськими жінками, здобутими під час київського сватання, зміг залучити до проєкту Олену Пчілку — причому не лише її спонсорські кошти, але й інтелектуальну участь іще шести українок із косачівського кола.
Франко дуже добре розумів, що підготувати подібне видання серед усіх галицьких жінок здатна лише Кобринська. Як і те, що тепер це видання переростає суто галицький простір і стає загальноукраїнським проєктом. Тому про різнобічну участь Кобринської в альманасі необхідно говорити у трьох знакових її репрезентаціях — редакторки, письменниці і теоретикині українського фемінізму.
В руках Кобринської як редакторки був зосереджений увесь підготовчий процес альманаху — комунікація з авторками, яку їй доводилося провадити з досить віддаленого від Львова провінційного Болехова, редагування матеріалів, а часом і переписування авторських текстів. Причому це був абсолютно новий її досвід у такій ролі. З листовної історії між Кобринською і Франком відомо, що вона прискіпливо редагувала тексти Анни Павлик, Олесі Бажанської, Катерини Довбенчук, Ольги Кобилянської — твори останньої, до речі, так і не потрапили до альманаху. Попри стійкий «імунітет» редакторки супроти різних інтриг, аби втілити ідею альманаху, Кобринська часто мусила залагоджувати письменницькі «розбірки», йти на певні компроміси, поступатися, що іноді дисонувало з її амбітною вдачею.
Невипадково Франко вважав це видання «компромісовим з різних поглядів, як і не можна інакше в хаті, де дві господині». Компромісною вважав Франко саму назву альманаху, бо Кобринська поступилася Олені Пчілці назвою видання, дозволивши відсунути свій титул «жіночий альманах» у підзаголовок.
Задля порозуміння вона також зреклася публікації у «Вінку» своїх нарисів з учительського життя, які відкрито забракував Франко, віддавши першість спогадам учительки Уляни Кравченко. Зі слів тієї-таки Уляни Кравченко, очевидним залишається факт, що «Перший вінок» «видано завдяки витривалости та енергії Кобринської. Вона була невтомна і віддана феміністичній справі».
Як письменниця у «Першому вінку» Кобринська представила аж два «образки з життя» — «Пані Шумінська» (пізніша назва «Дух часу») та оповідання «Пан судія». Перший текст став знаковим текстом у творчій біографії Кобринської й новим у традиції жіночого письма. В уста своєї шістдесятилітньої героїні, попаді пані Шумінської, авторка вкладає спомини про давноминуле життя й водночас загострює її переживання теперішнього. По суті, маємо справу з жанром сімейної хроніки. Фрагменти пережитого, про які згадує пані Шумінська, типізують хронологічні періоди життя жінки: дитинство під батьківською опікою — шлюб як «найважніша хвиля в житті жінки» — «материнський небосклон» — старіння. Всі свої сподівання старенька Шумінська покладала на майбутнє дітей, які мали б продовжити спадкоємні традиції священницького роду: сини — перейняти духівничу лінію батька і стати священниками, а доньки — вийти заміж за представників попівських родів. Проте «дух часу» вносить свої корективи у звичний триб родини: діти, прагнучи вирватися за межі рідного дому, не підтримують його прадавніх патріархальних традицій і стають на шлях самостійного життя, обираючи модерні цінності.
В іншому оповіданні, «Пан судія», Кобринська продовжила використання техніки сповіді, але вже для розкриття чоловічої історії. В основу цього тексту лягла реальна подія, коли письменниця стала свідком публічного осуду одного судді начебто через його хабарницьку поведінку. Пробувала навіть його боронити, вважаючи хоч і не безгрішним, втім, морально вартнішим, ніж ті, хто на нього нападали. В цьому творі Кобринській йшлося не так про відповідність художнього образу судді моральним принципам та суспільно-правовим нормам, як про відтворення його душевних почувань, психології сумніву, внутрішніх борінь, переживання свого вчинку, моменту каяття. Тогочасна критика закидала Кобринській надмірний сентимент і виправдовування свого персонажа.
Надто обурила рецензентів й «цинічна», на їхню думку, кінцівка твору, яка підважувала моральні основи суспільства. Бо замість сподіваного каяття і просвітлення суддя навпаки констатує, що, якби йому знову довелося «переходити ті самі дороги життя, то жив би так, як жив дотепер».
У «Першому вінку» Наталія Кобринська також вперше виступила як теоретикиня українського фемінізму. Представивши в альманасі низку своїх програмових статей про жіноче питання, вона на довгі роки заклала теоретико-ідеологічне підґрунтя українського жіночого руху. Йдеться про чотири статті та передмову до альманаху — «Про рух жіночий в новійших часах» (Перший вінок, 1887, с. 5‒23), «Руське жіноцтво в Галичині» (Перший вінок, с. 68‒102), «Замужна жінка середньої верстви» (Перший вінок, с. 406‒416), «Про первісну ціль товариства руських жінок у Станіславові» (Перший вінок, с. 457‒463). Як видно зі змісту цих розвідок, Кобринська адаптувала західноєвропейські емансипаційні тенденції до історичних реалій, потреб та політичних умов української дійсності, надавши їм національного змісту, чим започаткувала оригінальну концепцію українського варіанту фемінізму.
Проблематика публіцистики Кобринської досить широка: охоплює питання історії емансипаційних змагань жіноцтва в європейському контексті, форм жіночого кооперації та громадських організацій, ролі жінки в глобальних цивілізаційних процесах та національно-духовній історії, гендерної ідентичності та природи жінки. Це дало підстави Михайлові Павлику справедливо зауважити, що з-поміж усіх галичанок Кобринська «найбільше знає за жіночу справу, тай доси для неї таки найбільше й зробила».
Щоправда, той-таки рецензент звернув увагу, що більша половина праць Кобринської, найважливіших для жіночої справи, написані «найнезрозумілійше на всю книжку» через складну лексику, надмір польських слововживань, незрозумілих слів і зворотів. А про жіночу справу, наголошував Павлик, варто писати «найзрозуміліше», особливо якщо зважати, що «наша сила таки в робітнім жіноцтві, а зрештою й наші Русинки з вищого стану загалом ще малописьменні».
Отже, кожна із трьох іпостасей Кобринської в «Першому вінку» — редакторська, письменницька, публіцистична — взаємодоповнювали одна одну. А безпрецедентна поява цього альманаху в Галичині фактично ввела Кобринську в літературу, в історію жіночого руху й забезпечила їй тривку активність і лідерські позиції в культурному полі власного покоління.
