Про що писали феміністки наприкінці ХІХ століття?
Літературна критикиня Богдана Романцова розповідає про збірку оповідань Наталії Кобринської, що вийшли у видавництві «Ще одну сторінку». Кобринську часто називають «першою українською феміністкою»: засновниця жіночого руху на Галичині народилася на Франківщині, і саме у Франківську засновує «Товариство руських жінок». Її памʼятну дошку можна знайти у місті на вулиці Труша.
Наталія Кобринська — письменниця, вирощена бібліотекою, естетичне бачення якої сформувалося під впливом європейських класичних романів. Галичанка з інтелігентної родини, чиєю подругою була Софія Окуневська, наставником — Іван Франко, а листовним другом — Іван Нечуй-Левицький. Упорядниця альманаху жіночої творчості «Перший вінок» та ініціаторка заснування організації «Товариство руських жінок». Видавчиня, меценатка, ота донька маминої подруги, яку нам постійно ставлять у приклад.
Наталія Кобринська – у центрі
Кобринська народилася в родині депутата, греко-католицького священника, і це — дуже особливий статус у ту епоху. Дітям священників частіше були доступні книжки, водночас над ними виразніше тяжіла патріархальна християнська традиція. Кобринській пощастило — батько не забороняв їй читати. Однак самого читання Наталі ніколи не було досить: від юності вона шукає власний творчий голос — не як протиставлений чоловічому, а як самоцінний, самостійний тон. Наталю хвилює питання освіти та емансипації: чи може жінка бути незалежною, чи вона все ж приречена переходити від однієї родини, очолюваної чоловіком, до наступної? Відповідь однозначна: так, щастя можливе і без шлюбу. Як казала Ганнуся з «Меланхолійного вальсу» іншої емансипантки Ольги Кобилянської:
«Потім най надходять на нас ті страшила, якими лякають перед незамужністю, як — самітність, безпомічність, дивацтво і т. ін. Ми не будемо самітні. Не будемо смішні, не будемо, так сказати б, бідні». Хіба це така революційна думка? О так, якщо надворі кінець ХІХ — початок XX століття.
Найвідоміше оповідання Наталі Кобринської — її дебютна повість «Пані Шумінська», яку пізніше друкували під назвою «Дух часу». Це історія про розпад родини, а точніше її інтенсивну трансформацію, що для старшого покоління тотожне загибелі. Пані Шумінська присвячує своє життя служінню чоловікові, а потім — вихованню доньок і синів, сподіваючись одного дня стати поважною матроною, що купатиметься — ні, не в любові — радше у безумовній повазі дітей, які виконуватимуть кожне її доручення. Втім, діти не бажають триматися попереднього ладу і натомість збираються будувати власне майбутнє окремо від матері, наприклад, їхати у місто, щоб орендувати там квартиру і провадити самостійне життя. Дещо нагадує, так? Тема «дівчата самі у квартирі» хвилювала не лише Кобилянську.
Події ми бачимо очима пані Шумінської, якій з розваг лишилося хіба плетіння і розпускання панчіх. Чи це свідома алюзія на Пенелопу, яка так само застрягає у часі, консервує сама себе в очікуванні? Я не певна. Але, погодьтеся, звучить символічно. Показово, що одна з доньок пані Шумінської замість того, аби плести чи вишивати, обирає читати книжки — і з цього починається її непослух.
Триває руйнування самого дому Шумінських, адже зміна епохи, вочевидь, тягне за собою трансформацію простору: годинники зупиняються, з них вилітають коліщатка, речі губляться, тайна рука переносить «посуду з комори до покою, а з покою до комори», ліжка зрушують з місць, а крісла утворюють піраміду. Речі у будинку зміщуються і переїжджають до пивниці, ніби воліють запасти під землю. Надбане впродовж життя майно, здається, прагне піти слідом за покійним отцем Шумінським. Навіть образи́ виступають зі своїх рам — сакральна історія також зазнає змін. Ніхто з дітей не хоче долучитися до статечного попівського стану і продовжити родинну справу. І йдеться не так про секуляризацію (все ж надворі 1883-й), як про небажання молодшого покоління потрапляти у надто ієрархізовані структури. Замість порядку і звички настає хаос та імпровізація. Однієї миті пані Шумінська не витримує тиску часу, вириває книжку з доньчиних рук і дере її «на кусники». Цей акт відчаю лише посилює впевненість юні у тому, що зміни неминучі.
Є ще одна причина, чому старше покоління у текстах Кобринської затято чинить опір змінам: із традиційного ладу найбільше переваг дістають саме дідусі й бабусі. Від ранньої юності Шумінська мріє про втішну старість, коли вона сидітиме в кріслі, оточена дітьми та онуками, і нарешті буде головною. Коли ж діти обирають інший шлях, ієрархія руйнується, тобто мати втрачає привілеї, на які так сподівалася. Приїжджаючи на канікули в гості, син з друзями розмовляють про рівність і свободу, Французьку революцію та «експлуатацію мужика» — все це пані Шумінську страшенно лякає, хоч вона мало що розуміє: «Такий вже дух часу повіяв».
Ще один важливий мотив — протиставлення шлюбу й освіти. Пані Шумінська не віддає доньку заміж у 16, однак не тому, що зарано, а просто бо хоче потримати дівчину біля себе, натішитися нею. Згодом мати неодноразово шкодуватиме, що так затягнула з весіллям, і згадуватиме, як мудро її саму віддали ще зовсім юною. Втім, цікавішим є протиставлення доньки та сина: «В тім році пані Шумінська мала поводженє: донька віддалася, син зробив матуру» — ці дві події для персонажки рівноцінні. Саме тому донька успадковує кошти на весілля, а син — на семінарію. Однак з останньою не складається: ставати попом хлопець передумує, попри те, що з дитинства всім розповідав, як мріє про сан. Від моделі наслідування померлого батька він врешті-решт переходить до емансипації.
Кобринська могла запропонувати читачеві будь-який фокус оповіді та свідомо обрала погляд дорослої жінки — не через внутрішній потяг до консервативності, а радше тому, що саме така оптика дає змогу розкрити трагедію, яку переживає ця генерація. Ми звикли, що сама зміна світогляду передбачає те, що нове покоління витісняє попереднє на маргінеси. А що ж лишається тому витісненому поколінню? Плести панчохи, рахувати петлі.
У своєму головному тексті Кобринська показує і те, як змінюється саме розуміння родини. Замість великої сім’ї, центром якої є старше покоління, приходить нова формація — пара, де не дуже раді втручанню родичів, адже воліють жити самостійно. Показово, що чимало інших героїв оповідань — останні у своєму роді; ті, на кому лінія спадковості може обірватися. «Останній з дому Секержинських», — так відрекомендується персонаж в оповіданні «Душа».
У більшості текстів Кобринська висвітлює тему сільського життя. Якщо простір у її творах ніби застиг у рустикальній ідилії, то люди безповоротно трансформуються під впливом часу.
Так, в оповіданні «Задля кусника хліба» село Березівка нагадує пейзажі ХІХ століття: церква, кладовище на пагорбі, буйна рослинність, мирні корови десь вдалечині — «який усюди супокій, яка тишина». Образ Едему напрошується тут недарма: у такій місцині можна лишатися щасливим доти, доки не переживеш досвід смерті, тобто час із циклічного, буколічного не перетворюється на лінійний. У родині Анни це стається, коли нагло помирає її чоловік (звісно, священник) і сім’я опиняється на порозі бідності. Символічно, що і рай, де мешкали вдова та сироти, порожніє: продають коня, зрубають старе дерево, віддають дім іншій попівській родині, яка приїхала. В одній зі сцен доньці Галі падає під ноги біле, як папір, яблуко, але мати вириває плід із рук дитини і закидає геть-далеко зі словами «не твоє, дитинко». Цю сцену можна трактувати у біблійному ключі — як протистояння спокусам світу. Втім, навіть відкинута спокуса не рятує дітей Анни від пізнання зла.
Головна проблема, яку прямо проговорює Кобринська, — нерівність жінки і чоловіка перед законом і в очах суспільства.
Так усе, над чим родина працювала разом, трактують як чоловікове. А оскільки він був священником, то по його смерті майно має перейти новому очільнику парафії. Переїхавши в меншу хату, Анна втрачає двох молодших дітей, близнят, що помирають від дифтерії, — символічна жертва, яку забирають місцеві духи. Втім, мешканці Березівки певні: воно й на краще, бо як стільки душ прогодує удовиця? На цьому жаскі жнива не закінчуються. Старша донька Оля, вправна вишивальниця, невдовзі також помирає, застудившись. Її загибелі ще неодноразово заздритиме молодша сестра Галя (так, крові у цих текстах іноді більше, ніж у фільмах Тарантіно). До слова, Оля ніби від початку позначена печаткою того світу: в дитинстві вона пережила віспу, і хвороба назавжди лишила сліди на її обличчі. Розумна і чесна дівчина, втім, не сподівається на заміжжя, адже після доброго посагу головним жіночим товаром є зовнішність. Помираючи, вона навіть просить не витрачатися на лікаря, однак пізніше біль таки перемагає, і Оля благає про допомогу. У цій моторошній сцені авторка відходить від романтичної парадигми (юне життя згасає на наших очах) у бік натуралістичних тенденцій. До слова, повільне помирання — тема ще одного короткого оповідання збірки, «Душа», де смерть стає не просто екзистенційним актом, а й об’єктом дослідження.
Однак повернімося до тексту «Задля кусника хліба». З часом родина зовсім закривається від світу: майже не ходить до сусідів, не приймає у себе, бо гості — то зайві витрати. Всі кошти йдуть на освіту синів, і в цьому парадокс: патріархальна система примушує жінок заробляти, аби дати хлопцям шанс зробити попівську кар’єру, але водночас статі не зрівняні у правах. Жінку цінують лише за те, що належить робити жінкам. Так на Олю ніхто не звертав уваги, доки вона не почала заробляти вишиванням, а Галя лишалася непоміченою, аж доки не ввійшла у родину деканів і не опанувала шиття суконь. Молодша сестра обирає своїм супутником деканового сина Романа, бо це дасть їй «таке саме становисько і поважене у людей, яке мати буде її чоловік». Але це не шлюб з примусу, Галя справді закохана, хай і не в юнака, а в саму ідею поліпшити власний стан. Втім, Роман теж має розрахунок, тому обирає негарну доньку інспектора Мальвіну — ним керує залюбленість у протекцію. Герої оповідання постійно закохуються і поривають одне з одним, однак майже ніколи не кохають людей — лише їхні суспільні проєкції. Навіть кокетування є для Галі не забавою, а тяжким трудом.
Коли відходить стара аристократія та занепадає попівський стан, хто ж лишається натомість? У кількох оповіданнях Кобринська повторює ту саму думку: надія лише на вчителів. Вчителі — інтелігенція нового часу.
Онучка пані Шумінської зізнається бабусі, що хоче бути вчителькою. Коли від Галі відвертаються залицяльники, поруч лишається вірний вчитель Антін, який і стає супутником її життя. Для Кобринської вчителі — це поворотна сила суспільства, адже вони мають шанс вкласти нові ідеї у голови юного покоління.
В психологічному ескізі «Душа» Кобринська артикулює ще одну важливу для себе думку: якщо раніше священники були «одинокими провідниками жінок», то тепер жінки мають чого повчити духовенство. Головна героїня твору пані Євгенія ділиться з отцем Урбановичем книжками, про які той навіть не чув. Після прочитання вони обговорюють тексти — і це приклад дружби між чоловіком та жінкою, інтелектуального партнерства. Урбанович навіть приносить Євгенії свої «проби пера», адже вважає, що жінка краще від нього розуміється на літературі. І справді, та помічає, що зовнішня подієвість авторові дається пречудово, а от внутрішні переживання майже не описано. Урбанович нехтує психологізмом, і в цьому помітна різниця у їхньому ставленні до мистецтва: чоловік лишається на боці реалізму, тоді як жінка вже цікавиться неоромантизмом.
Найдраматичніший епізод «Душі» — сцена повільного помирання Урбановича від запалення мозку. Цілу ніч біля його ліжка сидить не дружина, а вірна партнерка і співрозмовниця Євгенія. І тут можна провести паралелі з епізодом з життя Лесі Українки та Сергія Мержинського: в Урбановича є вірна кохана, але тільки Євгенія його розуміє по-справжньому, а тому їй судилося побачити душу, що відлітає від померлого.
Поки отець Урбанович помирає, на горищі щось грюкає і падає, чути кроки і скрипіння. Так само як у новелі Едґара По «Падіння дому Ашерів», будинок передчуває загибель останнього з роду. Виснажена чатуванням біля ліжка, Євгенія мимоволі починає порівнювати реакції та слова важкохворого з тим, що вона прочитала в оповіданні про смерть старої жінки самого Урбановича. Навіть у найтрагічніший момент Євгенія міркує про літературу, підмічає деталі й реакції оточення, що, ймовірно, можна буде потім використати у сюжеті: «Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чуття проймали його в ту пору? Чи ті його чуття були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се». До слова, через 5 років після появи «Душі» Кобринської світ побачить психологічна новела Коцюбинського «Цвіт яблуні», де смерть дитина так само стає для батька-письменника літературним матеріалом.
Найбільше оповідання збірки «Блудний метеор», «Ядзя і Катруся», — це історія двох дівчаток, шляхетської доньки Солєцьких і простої дівчинки, чия мама була нянькою Ядзі. Втім, сільські дівчата почуваються вільніше за юну шляхтянку, якій не вільно обирати, як проводити час і в кого закохуватися. Коли Ядзя виростає і навколо починають крутитися перші кавалери, вона усвідомлює обмеженість власного стану і заздрить простим сільським дівчатам — ось він, тягар бідної аристократії. Ядзині залицяльники швидко зникають на горизонті, дізнавшись про скромний статок Солєцьких, а сусіди пророкують панянці старе дівоцтво в самотнім покої.
Життя Ядзя здебільшого пізнає із книжок європейських романтиків. Так, коли дівчину запрошують віддати кілька вишивок на благодійний продаж, вона радо погоджується, уявляючи нещасну матір з дитиною, яким бракує хліба. Ядзина фантазія вибудовує цілий сюжет про те, як біднячка готова позбавити себе і дитину життя, аж от надходить допомога від невідомої благодійниці і родина може купити такі конче потрібні ліки. Однак побачивши справжніх жебраків біля дому, таких не схожих на героїв «Олівера Твіста», панянка дратується і не відштовхує їх лише з міркувань християнського милосердя.
На противагу Ядзі, Катря живе у реальному світі та знає ціну праці. Вона смілива дівчина — не боїться озватися до парубка, легко наймається на роботу і йде з найму, якщо їй щось не подобається. Тож коли коханий одружується з донькою першого багатія на селі, Катря не чекає наступного залицяльника, а їде працювати «на тютюн». На тютюні заборон ще менше, ніж у селі: хлопці борються з дівчатами і танцюють під сопілку. Та коли Катрю проти її волі намагається вночі обійняти старший тютюнник Михайло, вона чинить затятий опір і гукає на допомогу.
«Якась біснувата дівка», — каже Михайло. І в його системі координат це, безумовно, комплімент.
З часом Катря сама обирає собі чоловіка, а ставши вдовою, відмовляється виходити заміж удруге, хоча має пропозиції. Попри нужду, незалежність їй усе ж дорожче. Дві жінки, дві суспільні моделі, два можливі шляхи у житті.
Що у сухому підсумку? Наталю Кобринську не назвеш експериментаторкою чи модерністкою, зміст для неї, майже напевне, важив більше за форму, а оскільки письменниця була надто впливовою дієвицею свого часу, виникає спокуса обмежитися ідеологічним прочитанням цих оповідань. І хоч у творчості Кобринської таки відчувається програмовість, видання «Блудний метеор» засвідчує: одна з очільниць жіночого руху на Галичині — фігура не лише політична, а й мистецька.
