Наприкінці місяця прайду post impreza пропонує почати розмову, яка могла відбутись ще 20 років тому: чи є у франківському мистецькому процесі місце для квіру?
Чи є у Франківську квірмистецтво? Чи не логічніше було б почати з запитання: чи є у Франківську квір загалом? Хоч як би хотілося деяким представникам так званих «традиційних цінностей» зводити усе інакше до ворожого, воно все одно присутнє всюди. І хоч як би комусь кортіло порівнювати прайди з чимось гріховним або російським — не все, що вам не подобається, не має права на існування.
Попри те, що у Франківську й у доповномасштабні часи не проводили маршів рівності, градус (чи відсоток) квірності у місті таки присутній. Бо любов — вона для всіх і вона є всюди. Навіть на Галичині.
Спочатку цей текст мав називатися «Чому у Франківську немає квірмистецтва». Але, по-перше, це неправда. Попри те, що його дуже мало, воно таки є. І хотілося б його підтримати, а не затерти чи замовчати (бо це і так роблять). По-друге, франківське мистецтво мало шанс бути куди більш квірним, ніж воно є зараз.
Та найперше слід розібратися з термінами. «Квір» — це парасольковий термін, що об’єднує усі негетеросексуальні та / або нецисгендерні ідентичності. Довгий час в англомовних країнах це слово використовували як образу на позначення представниць та представників ЛГБТК+ спільноти. Та в кінці минулого сторіччя самі квірактивіст(к)и почали повертати собі це слово як свідомо провокативну і політично радикальну альтернативу іншим назвам, що намагалися більше асимілюватися до гетеронормативності (сюди ж належать усі намагання замінити терміни евфемізмами, на кшталт «нетрадиційної орієнтації»).
Якщо ж йдеться про мистецтво, то «квір» у ньому можна визначити як певну інакшість від усталеної гетеросексуальної / патріархальної / цисгендерної норми.
Саме визначення «квірарту» досі залишається дискусійним. Що саме ми окреслюємо цим терміном: мистецтво, що порушує тему квірдосвіду? Мистецтво, створене квірлюдьми? Чи сприймаємо ми усе мистецтво, створене конкретною авторкою (чи автором) як квірмистецтво, чи лише те, що створене після публічного камінауту (а все, що було до, — досліджуємо ретроспективно)? Питання залишаю відкритими, проте зараз у цьому тексті для себе проводжу межу на роботах, що репрезентують ЛГБТК+ досвід.
Мистецтво у Франківську (мова йде та йтиме здебільшого про візуальне) було і залишається доволі тілесним. Імпрезівське та постімпрезівське покоління використовують багато зображень тіла — як жіночого, так і чоловічого. Здавалося б, звідси можна було почати розмову про інакшість та відмінність і звернути на цю слизьку та веселкову квірдоріжку. Та, суб’єктивно (як і все у цьому тексті), більшість цих робіт створені з дуже відчутним male gaze на тілесність та сексуальність. Воно й не дивно, адже більшість видимих франківських митців — чоловіки. А перша сходинка рефлексії патріархальних установок — їхня критика, з якою, здається, не всі готові стикнутися.
Дискусія про квірність як інакшість могла початися ще у 2000 році після серії робіт Alter Ego Ярослава Яновського. На фото автор (усвідомлено чи ні) кидає виклик патріархальній маскулінності та підштовхує до роздумів про гендерованість у погляді на тілесне. Роботи Ярослава Яновського, створені у співавторстві з Веселою Найденовою, дійсно викликали обговорення (тобто скандал), але через оголеність на межі з порнографічністю. Для мистецтва українських нульових це важило більше і було гострішим питанням за питання гендеру чи ідентичності.
Alter ego
Розмова про цю серію крізь призму квіру не сталась тоді, тож ми ніколи не дізнаємося, яким було б франківське мистецтво, якби говорити про квірність почали раніше (або, як мінімум, почали говорити публічно).
Та рано чи пізно камінаут мусить статися. І ним стала одноденна виставка «Позор», організована «Асортиментною кімнатою» у 2019. За кураторства Анни Потьомкіної (яка в одному інтерв’ю вказувала, що вже згадана серія Alter Ego — одна з її улюблених у Яновського), мисткині Кріс Войтків та Марія Русінкевич порушили тему жіночої сексуальності та сапфічності у такому традиційно-консервативному Франківську. «У проєкті зафіксована інтимна історія двох жінок з маленького міста, яка розгортається в приватному просторі — вдома, але завдяки фотографії виходить назовні. Приховане, що стає явним. Позор як камінаут та як самоманіфестація», — заявляють авторки.
Здається, це — перша спроба у полі франківського мистецтва відверто та публічно поговорити про іншу, так звану «нетрадиційну» ідентичність.
фото: Андрій Сидорук
Від сексуальності до гендерної самоідентифікації: цьогоріч у місяць прайду ми таки отримали ще один голос, що говорить (і, сподіваюсь, говоритиме) про не цисгетеро досвід. І знову в «Асортиментній кімнаті». На виставці «Засів хмар» художник Awgust Ginger презентував свій проєкт «Квір & тіло». Він нормалізує інакшість тіла, на противагу тому стандарту — краси / сексуальності / стереотипної фемінності чи маскулінності, — який пропонує нам масова культура. Awgust говорить про квіртіла, які не вписуються у стандартну бінарну прийнятність. Митець провокує нас на діалог — і я чекаю, коли хтось стане ще одною учасницею чи учасником цієї розмови.
фото: Дарʼя Христинюк
Мені хотілося зробити цей текст своєрідним підсумком місяця гордості. Але в той самий час — початком. Хочеться вірити, що Франківськ віднайде свої інтенції до розвитку квірмистецтва, першопроход(и)ці уже заклали цей шлях. Бути іншими і говорити про це, особливо коли навколо не те щоб надто сприятливе оточення, — важко, болісно і не завжди цінується тут і зараз. Проте з кожним новим висловлюванням голоси міцнішатимуть.
Бо червень закінчується, але прийняття інакшості та репрезентація маргіналізованих досвідів must go on.
Головне фото: Андрій Сидорук
