У видавництві Лілея-НВ виходить нова книжка з серії «Моє місто», що присвячена історії Івано-Франківська. У випуску №28 представлені тексти, упорядковані та зредаговані Юзефом Зелінським для пропам’ятної книги польського міщанства в Станиславові 1868–1934 рр., що з’явилася друком 1935 року.
Як йдеться в описі видання: «Уважний читач тут віднайде й чимало нового про особливості міжнаціональних взаємин, наприклад важливі статистичні відомості, без розуміння яких наші уявлення про Станиславів 1910-х рр. будуть неповними. Збірка текстів з історії польського міщанства в Станиславові – це, по-перше, важливе історичне джерело відродження місцевого польського етнічного бізнесу, по-друге, добірний путівник шляхів етнічної ксенофобії і шовінізму, певною мірою реалізований польським національним проєктом в окремо взятому місті на Галичині. Тож наша публікація – історичний урок, який варто засвоїти, а ще заклик відмовитися від економічного націоналізму і «ексклюзивності» в міському врядуванні».
Ми публікуємо передмову Івана Монолатія та перший розділ авторства Юзефа Зелінського.
ПРО ХРЕЩЕНУ МАТІР, ДАЛЕКУ РОДИЧКУ І СЕСТЕР-ЧУЖИНОК
«А люди? — Їх розмежували чвари!»
Історія Станиславова — Станіслава — Івано-Франківська рясно містифікована. А якщо мовитимемо про національні наративи, що їх сформували і влада, і містяни, то й поготів.
Власне наше місто є такою собі лабораторією правди і кривди, позаяк три головні національні спільноти — українці, поляки та євреї — активно створювали міти і легенди про власні місце і роль в творенні і розвиткові міста у межиріччі Бистриць.
Це легендотворення за останні чотири сторіччя набрало не лише різних, інколи й потворних, форм, а ще й темпів.
Найприкметніші у цьому сенсі місцеві поляки, які, фактично, з ХІХ сторіччя вдало монополізували містознавство, прищепивши йому мітологему про виключно польські акценти тутешньої господарки, культури, військової справи тощо, що, у підсумку, означало пріоритетність (вищість) однієї міської громади над двома (а почасти й трьома, якщо пригадаємо німців) іншими спільнотами. І все, ймовірно, було б добре, якби не національні відродження бездержавних свого часу українців, поляків та євреїв та їхні проєкти. Адже здобуття національних П’ємонтів на Галичині, що їх станиславівські народи увиразнювали в окремо взятому місті, стало лакмусовим папірцем толерантності та нетерпимості. Не можливо, а то й зовсім не потрібно було копіювати щось таке, що могло спровокувати ту чи ту реакцію «своїх» супроти «чужих», і навпаки. Не потрібно було пулюєвих чи рентгенівських знімків, аби зрозуміти заздалегідь законсервований стан міжнаціональних взаємин у місті, яке вже не мало ані веж, ані брам. Однак та відома Грицакова «етнічна геттоїзація» проявлятиме себе аж до трагедії Голокосту.
Кінець ХІХ і початок нового ХХ-го сторіччя — це, за визначенням істориків, у нашій частині європейського континенту доба національних проєктів, передусім битва націоналізмів. Ці націоналізми були різновекторними: етнічні, лінгвістичні, релігійні, а ще й економічні. Нічого нового, і нічого старого. Фактична мішанина, такий собі не надто вправно нарізаний салат на столі ще тоді доживаючих свого віку імперій. Інколи, а це історики точно знають, деякі складники таких от «салатів» були небезпечними, вибуховими. Теж саме маємо й на полі культурному, коли нібито сусідські культури загодя визначали місце і час для міжнаціональних змагань. Щоправда відбувалися ці «перегони» на чітко маркованих бігових доріжках, тим паче, що у час, що передував відновленню національних держав і в українців, і у поляків, їхні доріжки ніколи не перетиналися. Лише вряди-годи навзаєм перехрещувалися, як-от у 1918–1919 роках, створюючи проблеми і одним, і другим.
Правда, завжди мусив бути хтось третій зайвий, або ж крайній, як тут говорили. Ними, як завжди, беззаперечно виявлялися євреї. Саме з цією спільнотою у житті нашого міста пов’язують і перші, і другі, і треті економічні війни, бо ж завжди ця громада тримала пальму першості у складних взаєминах місцевих християн та юдеїв.
Відтак, не секрет, що саме економічні націоналізми спричинилися до постання модерного міста, яке поволі, але упевнено виходило поза фортечні мури й поодинокі вулички, назви яких свідчили про належність до того чи того народу. Адже хрещеною матір’ю націоналізмів такого штибу була конкуренція — рідко коли чесна.
Аж тут ще долучалася далека родичка — інтелігенція, про яку тут, якщо й чули, то вже точно за переказами. Ця інтелігенція була химерною родичкою, адже мала, щонайменше трьох, нерідних сестер — українську, польську та єврейську. Ці ж нерідні сестри майже ніколи не бачилися разом, не ходили до тих самих товариств чи храмів. Тому-то й суперечки між сестрами-чужинками були неминучі, особливо у міському соціумі, в якому кожна з них по-іншому жила-не-тужила у своєму мікрокосмосі етнічностей, конфесій та мови повсякдення.
Щоб не було спокуси твердити, що червона лінія конфлікту в Станиславові ХІХ — початку ХХ століття пролягала через місцевих українців та поляків, варто уважно прочитати цю книжку. Її польськомовний оригінал з’явився 1936 році, а тому деякі факти та їхнє прочитання вже застаріли, окремі підрозділи не мають стосунку до власне міщанства як такого, окремі пасажі ними будуть здаватися примітивними. Тому перед нами скорочена і відредагована версія. А тим, котрі б воліли усієї книжки, радимо відшукати її у книгозбірнях, або в всесвітній інтернет-павутині.
Тож який головний висновок цієї книжки? Після неї долі національних спільнот Станиславова вже не будуть амбівалентними (як це було, приміром, у інших текстах із серії «Моє місто»). У цій системі координат міжнаціональних взаємин, яку обґрунтовують польськомовні автори, дослідники польського міщанства Станиславова, на завжди будуть «іншими своїми» українці та євреї, а для них поляки – «іншим інших своїх».
Тому читачеві вирішувати, хто і чому трактувався поляками найбільшим злом — загрозою, суперником або конкурентом у реалізації їхнього національного проєкту. Наша місія інша — дати сучасному читачеві, залюбленому в історію міста, важливу інформацію, зокрема статистичну, яку досі знали лише втаємничені в садах міської історії, а відтак неохоче нею ділилися з неофітами у краєзнавстві. Принципово важливо пам’ятати всупереч або завдяки чому Станиславів став містом у сучасному потрактуванні цього феномена: не тільки великим адміністративним осердям з масою людності та численними проблемами (достоту, як і нині), а ще й епіцентром міжнаціональних змагань, відправною точкою націотворення трьох сестер-чужинок, які вже тоді мріяли (а комусь вдалося) про власні національні домівки.
Головний історичний урок цієї публікації такий: історія польського міщанства у Станиславові у добу націотворення (бо ж був ще «фортечний» період міщанства і то, не конче, польського) більшою мірою свідчить про перехід місцевих поляків на стежку етнічної ксенофобії – найперше супроти євреїв і почасти українців. Саме під впливом гасел про національне відродження і національну еліту, сформовану на міцних економічних підвалинах лише місцевими поляками (які, за їхньою риторикою, скоріш за все робилися «третім зайвим»), польська спільнота Станиславова неухильно робилася речницею націоналізму, а відтак — нетерпимою до тих, які «жили і давали жити іншим».
Таким от робом польське міщанство у його власній оптиці зробилося колективним Міцкевичевим Конрадом Валленродом — супроти націй-сусідок в окремо взятому місті на Галичині.
Іван Монолатій.
Юзеф Зелінський
З ІСТОРИЧНОЇ МИНУВШИНИ ПОЛЬСЬКОГО МІЩАНСТВА В СТАНИСЛАВОВІ (1662–1870 рр.)
І
Народження міста Станиславова припадає на особливо важкі для Речі Посполитої часи. Підвалини польської державності раз у раз хиталися протягом панування короля Яна Казимира через напади майже всіх сусідів, які навіть планували поділ Польщі. Суцільний внутрішній безлад, економічна руїна цілого народу, а особливо міст і польського міщанства, стихійні лиха, які завдавали нових випробувань і без того знедоленій людності, — такими були умови і обставини, за яких Андрій Потоцький, тогочасний староста галицький, пізніше каштелян і гетьман польний коронний, загорівся сміливою ідеєю заснувати на своїх щойно придбаних землях нове місто, а точніше, фортецю, яку назвав Станиславовом.
Але, крім воєн, внутрішнього хаосу в державі та стихійних лих, були й інші чинники, які негативно впливали на подальшу долю нашого міста і його людності. Ці чинники спричинилися до того, що його розвиток із самого початку пішов тим самим шляхом, на якому вже віддавна перебували інші міста Речі Посполитої. Все сеймове законодавство, початок і кінець якого утворили два відомі Петрковські статути1 1496 і 1565 років, самоуправство з боку приватних володарів і старост, які зовсім не рахувалися з привілеями міст і постановами конституції, протегування євреїв і партачів2 на шкоду польському міщанству, поселення занадто великої кількості єврейського населення, яке хвилею заполонило наші міста в XVI і XVII століттях, — усе це разом мусило мати фатальний вплив на добробут польського міщанства і привести міста до занепаду.
І, неначе за іронією, ті ж міста, які на початку XVI століття майже повністю позбулися чужих поселенців і ґрунтовно сполонізувалися, з плином років усе більше втрачали польську людність. Тому з кожним роком усе більше зникав польський міщанин, щораз більше наростала хвиля прибулих євреїв, серед яких були як убогі, так і багаті. На жаль, серед прибулих було багато тих, хто недбало ставився до порядку і добробуту міської ґміни. Але панове дідичі та старости не раз обкладали людність податками і данинами навіть більшими, ніж у ті часи, коли в польських містах було повно християнських купців та ремісників.
Саме на такий момент припало заснування Станиславова. Воно відбулося, як бачимо, за не дуже сприятливих умов, і новозасноване місто почало притягувати до себе людність різного штибу. В той самий час постають тут перші купецькі склади і ремісничі майстерні. Напевно, про все це знав засновник міста Андрій Потоцький, адже для заохочення і для швидкого заселення Станиславівської фортеці він обдаровував купців і ремісників такими привілеями, що вони принаймні частково пом’якшили вбивчий вплив тогочасних відносин, які панували в містах Речі Посполитої, і забезпечили хоча б на початках більш-менш добрі умови для існування станиславівського міщанства. Але основні причини негараздів засновнику міста не вдалося подолати. І він сам, і його наступники припускалися у своїй діяльності тих самих помилок, що й володарі міст в усій Польщі, тому історія станиславівського міщанства в XVII і XVIII століттях ішла тим самим шляхом, що й в інших містах.
ІІ
Структуру станиславівського міщанства в жодному разі не можна порівнювати з відносинами, що панували в інших тодішніх містах, якщо мова йде про суспільний устрій. Загалом у Станиславові, як і в інших містах Польщі, суспільна драбина починалася з купецького патриціату, а нижче була реміснича громада. Проте суспільні відносини серед станиславівського міщанства були трохи складнішими передусім через дуже різноманітне походження тієї людності, яка дала початок станиславівському міщанству. Купецький патриціат – це майже на 100% вірмени, які в початковий період історії Станиславова також мали доволі поважну частку в станиславівському ремеслі. Щоправда, вже в ті часи вірмени у політичному та культурному плані були дуже сильно пов’язані з поляками, але все ж залишається фактом те, що частка корінних поляків у станиславівському купецтві була дуже незначною. Знаний французький мандрівник Д’Алейрак, проїжджаючи через Станиславів у 1686 році, бачив лише волоських і грецьких купців та дуже багаті і жваві ярмарки. Якщо ця інформація мандрівника є, без сумніву, баламутною, то фактом залишається те, що найбагатша купецька людність була не польською, а вірменською. Найкращим свідченням цього залишаються міські книги як польської, так і вірменської нації, де насилу можна було знайти кількох купців з польськими прізвищами. Тому, коли ми будемо говорити про купецький прошарок у Станиславові, вся наша інформація стосуватиметься передусім вірменської людності, хоч вона й зазнала значного польського культурного і політичного впливу.
Трохи інакше виглядали відносини у станиславівському ремісництві. Крім кількох вірменських цехів, які не проіснували довго, воно повністю належало польській нації, яка в австрійські часи називалася українсько-польською. До неї належали поляки і українці. Тому левова частка станиславівського ремісництва з самого початку була польською аж до австрійських часів. Незважаючи на різницю у вірі, українці тоді не мали виразних національних відмінностей, тому їхня участь практично не впливала на польський характер цехів. Через брак купецтва серед польської нації ці цехи з плином часу створили в себе щось на зразок патриціату, до якого входили заможніші ремісники, які несли службу в ратуші і займали посади аж до війтів і бургомістрів.
Суспільно-національні відносини суттєво змінилися під кінець XVIII століття через війни, стихійні лиха та економічні негаразди. Від благополучного і багатого прошарку вірменських купців залишилися тільки рештки, а всю торгівлю опанували євреї. В ремеслі відносини також змінилися на користь євреїв. Всі єврейські партачі, допущені австрійцями до цехів, протягом відносно короткого періоду часу опанували деякі цехи повністю, одночасно створюючи і в інших галузях серйозну конкуренцію. Таким чином, ремісництво у Станиславові спіткала така сама доля, що й в інших містах, хоча й трохи пізніше.
Ця коротка загальна характеристика потрібна для кращого розуміння шляхів розвитку станиславівського міщанства.
ІІІ
У 80-х роках XVII століття Станиславів став центром жвавої вірменської торгівлі, яка з одного боку сягала гирла Дунаю, а з іншого — Гданська і Сілезії. Після падіння Кам’янця-Подільського тут осіли численні вірменські купецькі родини. В 1677 році вірмени отримали дуже важливий для них привілей, який надавав їм широку автономію в рамках міського устрою. Серед цієї громади на чільні місця висувалися багаті вірменські купці Аміровичі, Богдановичі, Солтани, Теодоровичі, Вартановичі, Кжечуновичі і Торосевичі, а їхні прізвища відтоді були нерозривно пов’язані з долею і недолею міста. Вони утворили не лише вірменський патриціат, а й загалом патриціат станиславівського міщанства і, без сумніву, були економічно найпотужнішою верствою людності нашого міста.
Головними предметами торгівлі станиславівських вірмен були зерно, велика рогата худоба, коні і риба. Вони везли свій товар з Волощини і Бессарабії на Покуття до Станиславова, а звідси переправляли далі на захід, в основному до моря і на Сілезію. Початково в останній чверті XVII століття, в умовах постійних воєн, неспокою і наїздів татарських загонів, ця торгівля, звичайно, стикалася з труднощами. Проте навіть у ті часи підприємливі вірмени вміли давати собі раду, і найкращим доказом цього факту було постійне зростання вірменської людності в Станиславові. Тут варто згадати, що торгові поїздки в ті часи практично дорівнювали воєнним походам. Купець їхав за товаром до моря на коні і озброєний, і часто його рідні прощалися з ним так, ніби він їхав на вірну загибель.
Але найбільший розквіт станиславівської торгівлі припадав на часи завершення воєнних дій у добу панування Августа ІІ. Коли в Станиславові нарешті знову запанували нормальні умови для торгівлі, настали справді золоті часи для станиславівських купців. Вони опанували все економічне життя Покуття та Червоної Русі та стали єдиними посередниками між гирлом Дністра, сілезькими містами, Гданськом та Угорщиною, а також головним зв’язком між Сходом і Заходом. Особливо від тієї хвилини, коли перські вірмени порозумілися зі своїми побратимами зі Львова і Станиславова у справі перевезення австрійських товарів на ярмарки до Лейпцига.
Форми цієї торгівлі та способи набуття товару були вельми цікавими. Тоді наші купці їздили до Бессарабії, Мультан і навіть Болгарії. Там вони шукали розлогі території для випасу худоби за відносно низьку орендну плату, інколи строком на 12 років, і будували там будиночки та курені для пастухів. Тоді скуповували худобу, а після довшого випасу переправляли її на Захід. Стада, що були у власності наших купців, інколи потрапляли навіть до Баварії. І ця торгівля процвітала довгі-довгі роки, з певними перервами аж до першої половини ХІХ століття. Наприклад, широко знаною була велика родина Богдановичів, а особливо фірма Яна Богдановича, який уже за австрійських часів, крім перегону худоби, займався також доставкою худоби для австрійської армії. Крім того, в другій половині XVIIІ століття відомими були родини Кжечуновичів, Теодоровичів, Торосевичів і Антоневичів, які теж здебільшого жили з торгівлі худобою і кіньми. Інколи, якщо погано йшло ремесло, то й швець міг долучитися до цієї прибуткової торгівлі, як, наприклад, Богдан Кжечунович зі Станиславова, який разом з Каетаном Агопсовичем, мешканцем Лисця, їздив за худобою та кіньми аж до Дунаю. Крім тієї купецької аристократії, були також у місті й дрібніші торговці, які продавали сап’ян і турецькі тканини. Але їх швидко перемогла єврейська конкуренція. І нарешті нехай послужить прикладом підприємливості і всебічності вірмен ім’я одного фабриканта — Домініка Місюровича, який у середині XVIIІ століття мав тут фабрику перських поясів. На жаль, у нас немає про неї точніших відомостей, крім інформації, що ця фабрика справді існувала.
Вірменська громада Станиславова дуже добре почувалася аж до першої половини XVIIІ століття. Як бачимо, її не здолали навіть воєнні лихоліття часів Північної війни і загальне руйнування, якого в ті тяжкі часи зазнав Станиславів. У 1716 році польські міщани скаржилися Юзефові Потоцькому на загрозливу єврейську конкуренцію і просили про відповідний перерозподіл податків, який відповідав би реальному економічному потенціалу кожної нації. Але вірменська громада не брала участі в тій оборонній акції проти євреїв. Очевидно, вірменам велося цілком добре. Але вже незабаром, у 1736 році, наші вірмени пішли шляхом польської нації. У проханні до Юзефа Потоцького вони стверджували, що «християни не можуть знайти способу, щоб себе порятувати і примножити свої маєтки. Також і в заробітках ремісничих цехів справи пішли так, що деякі мусять свої господарства здавати в оренду євреям, а інші — їх залишати, бо не можуть з них жити і виплачувати репарації». І скарга наших міщан виявилася цілком слушною. Бо комісія, делегована з гетьманського замку, стверджувала, що «на ціле місто є не більше двох вірмен, які торгують сап’яном і турецькими тканинами, і троє шинкарів…». Далі йдеться про те, що «євреї всю торгівлю і шинки опанували і під себе підгорнули, аж до торгівлі невичиненою шкірою і кожухами, а також виготовлення і продажу взуття».
Тому не дивно, що Юзеф Потоцький зменшив податки для християнської громади і заборонив євреям купувати нерухомість у християн, а також відкривати шинки і заїжджі двори у будинках, орендованих у християн. Крім того, він поновив свій наказ від 1716 року.
Проте ця підтримка з боку гетьманського замку допомогла ненадовго. Через тридцять років, коли на Станиславів звалилися нові нещастя і розрухи, економічна криза нашого купецтва, як і загалом усього міщанства, проявила себе у ще гостріших формах. В ті часи єврейська конкуренція привела вірменське купецтво майже до повної руїни. За кілька років перед першим поділом Польщі у Станиславові майже зовсім не було торгівлі, яку би вели християни. Внаслідок постійних битв і військових демаршів, переважно з боку росіян, залишилося лише 16 вірменських господарств по вулиці Брукованій, зараз вулиці Казимирівській. Але то були в основному багаті купці, які торгували худобою і кіньми, а решта – то чабани, які в них служили. Жодного дрібного купця чи шинкаря, не кажучи вже про ремісників.
«Єврейська нація значно примножилася, — писав крайчий коронний Юзеф Потоцький, який тоді був володарем у замку. — Євреї викупили всі крамниці і шинки, але не через якийсь підступ, а через нездатність вірмен вести ті крамниці і шинки, тобто євреї подолали вірмен. Вони нації єврейській через шинкарів, купців і ремісників приносять вигоду…».
Цей документ дуже виразно змальовує загрозливе становище тогочасного станиславівського міщанства і, незважаючи на обіцяні податкові пільги, значного покращення не приніс. Після захоплення цієї частини Польщі вірменська громада збільшилася і під кінець XVIIІ століття вже налічувала 102 родини, але своє втрачене становище так і не відновила. Крім уже згаданих торговців кіньми і худобою, торгівля місцевих вірмен так ніколи й не піднялася до попереднього рівня. Коли в 1769 році Юзеф Потоцький писав, що вірмени не здатні торгувати, то цей, здавалось би, парадокс мав свою причину. Польські і вірменські міщани все ще жили застарілими поняттями середньовічної регламентації торгівлі і ремесла, і їм не вдалося зразу ж перелаштуватися на нові умови вільної конкуренції. Тож вони мусили поступатися євреям.
Тому немає нічого дивного в тому, що кінець XVIIІ століття став в історії вірменського міщанства періодом, коли воно майже повністю витіснилося євреями. Про корінне польське міщанство тут навіть немає що сказати. Є один приклад, який свідчить про це дуже промовисто. В складських списках станиславівської ратуші за 1793 рік фігурувало лише п’ять вірменських купців і аж 19 єврейських. Можна з великою вірогідністю припустити, що таке саме співвідношення, якщо не гірше, панувало і в усьому місті. Протягом пізніших періодів ми не маємо жодних вказівок на те, що ситуація з польським міщанством хоча б трохи покращилася. Натомість усе вказує на те, що станиславівська торгівля і купецтво аж до часів надання містові автономії були здебільшого представлені євреями.
У середині ХІХ століття з 56 міських крамниць тогочасний свідок нарахував лише десять християнських, а отже, менше 20% від загальної міської торгівлі. Ця частка лише на перший погляд видається непоганою, але ж той свідок не брав до уваги передмість, де мешкали переважно урядники, ремісники і військові, і важко навіть говорити про те, щоб там була хоч якась християнська торгівля. Про це виразно свідчить наш історик Шарловський, який за період, на сорок років пізніший від згаданого, в усьому місті нарахував лише 14 християнських крамниць. При цьому він зазначає, що торгівля у місті та повіті за незначними винятками перебуває в руках єврейської людності. Він не називає точної кількості єврейських крамниць у місті, але можна припустити, що з 1885 купців, що діяли у місті і повіті, близько тисячі припадали на місто. Таке співвідношення є доволі невеселим і виразно свідчить про те, що про польське купецтво як про поважну групу польського міщанства в Станиславові в ті часи важко було говорити. Таким чином, від поважного у XVII і XVIIІ століттях станиславівського купецького патриціату в другій половині ХІХ століття залишилися тільки жалюгідні рештки.
ІV
Станиславівське ремесло у порівнянні з описаною вище історією станиславівського купецтва — це та галузь діяльності, в якій минувшина залишила по собі значно більше реальних слідів. Ці сліди дозволяють нам при належному використанні всіх доступних джерел відтворити повний і докладний образ минувшини цієї частини станиславівського міщанства.
Цехова структура ремесла і шляхи розвитку окремих ремесел пішли у дуже різних напрямках. Політичні та економічні негаразди, які час від часу звалювалися на місто, не завжди доцільна політика гетьманського замку, яка здебільшого була запізнілою щодо покращення становища станиславівського ремісництва, вікова і завжди небезпечна єврейська конкуренція у кінці XVIIІ століття призвели до того, що польське ремісництво в Станиславові не було особливо розвинутим. Ще перед першим поділом Польщі повністю зникли вірменські цехи шевців та виробників сап’яну, з польських деякі ще сяк-так трималися і зростали хоча би кількісно. Інші ліквідовувалися через надто малу кількість цехових братчиків і переставали існувати як професійні організації, деякі врешті-решт зникали повністю. Протягом XVIIІ століття найкраще велося цехам, які займалися одягом: кравецькому, шевському, кушнірському і ткацькому. Гірше почувалися цехи ковалів, бондарів, пекарів, слюсарів, теслів, стельмахів, римарів, столярів і навіть різників, де кількість само-стійних майстрів не досягала десяти осіб. Цілком зникли цехи таких ремесел: пушкарського, слюсарського, конвісарського, виробництва сідел, поясів та мечів. Натомість з’явилися нові ремесла, хоч вони ще не були організовані: мулярське ремесло, виробництво тасьм, скловиробництво, палітурне ремесло, годинникарство, бляхарське ремесло, гравіювання, не кажучи вже про фельдшерів та цирульників.
У кінці XVIIІ століття, а точніше, в 1792 році ремесла в Станиславові виглядали таким чином: загальна кількість самостійних майстрів становила 219 осіб. З них 61 особа мешкала в місті, 125 осіб – у Тисменицькому передмісті і 33 особи – у Галицькому передмісті. Якщо йдеться про національність чи віру, то 151 майстер був християнином (64,4%) зі значною перевагою поляків, а 68 майстрів були євреями (35,6%). Найбільшими цехами були шевський (51 майстер), ткацький (35), кравецький (32) і кушнірський (20). Інші цехи, такі як ковальський, столярний, мулярський, бондарський, гончарний, пекарський, виробників тасьм, налічували 5–8 майстрів. Цехи склярів, слюсарів, різників, ювелірів, стельмахів, палітурників, теслів, римарів та годинникарів мали по 2–4 майстри. І, нарешті, цехи бляхарів, різьбярів, виробників котлів, перукарів, коминярів та граверів були представлені тільки одним майстром. В руках християн перебували такі ремесла, як шевське, ткацьке, кушнірське, ковальське, мулярське, гончарне, бондарське, слюсарне, столярне, різьбярське, коминярське, стельмаське, тесельське і римарське. В руках євреїв перебували такі ремесла: кравецьке, виробництво тасьм, ювелірне, склярське, пекарське, бляхарське, виробництво котлів, різницьке, перукарське, граверне і палітурне. Один із двох годинникарів був католиком, другий – євреєм. Християнські ремісники мешкали переважно в передмістях, а єврейські – в середмісті.
ХІХ століття внесло дуже значні зміни у подальший розвиток станиславівського ремесла. Цехова структура, доволі суттєво змінена австрійцями, не витримала випробування часом. Виразні ознаки руйнації цехової структури, а крім того, фабричне виробництво, яке швидко зростало, призводили до повільного, але сталого занепаду окремих ремесел. Як і раніше, досить добре почувалися шевці і кравці, які все ще мали найчисленнішу спільноту майстрів. У середині ХІХ століття загальна кількість майстрів становила 376 осіб, з них 219 осіб були християнами, а 135 – євреями. Серед них були 64 шевці, 57 з яких були християнами. Кравців теж було 64, а з них 16 християн. Загалом кількісне відношення християнського ремесла до єврейського залишилося незмінним. Єдина відмінність, що кравецький цех поволі втрачав суто єврейський характер. В той час лише десять ремесел були організовані в цехи. Деякі ремесла цілком занепадали, як уже було згадано вище. Ткацький цех ще на початку ХІХ століття налічував більш ніж 30 майстрів, а в 1886 році занепав так, що в усьому Станиславівському повіті знайшовся лише один такий майстер.
Промисловий статут за 1882 рік, який запроваджував нову структуру цехів на засадах об’єднання споріднених ремесел в одній професійній організації, остаточно завершив цілий історичний період у минувшині станиславівського ремесла.
V
Польське міщанство Станиславова, крім свого економічного становища, відігравало значну роль і в загальній господарці, а передусім у міському самоврядуванні. За часів давньої Речі Посполитої в руках міщанства були всі міські органи влади, якщо йдеться про загальне управління та судочинство. Вірменські купці керували вірменською громадою, яка була зорганізована в окрему ланку міського самоврядування, а ремісники керували польською нацією. Вірменські купці утримували в своїх руках усі найважливіші важелі правління в автономній вірменській громаді. Вони були війтами, маршалками ради, з них передусім складалася «рада сорока мужів», і вони провадили судочинство у вірменській громаді.
Крім того, вірменський патриціат відгравав значну роль у культурному житті міста. Нікому іншому, як тим багатим вірменським купцям, завдячує наше місто чудовою пам’яткою архітектури, якою є вірменська церква, що збереглася дотепер. Кожен, хто гляне на її чудове оздоблення, отримає повне уявлення про багатство вірменських купців, а також про їхню щедрість, релігійні та національні почуття. Алебастрові колони в бічних каплицях, які були недавно відкриті (1930–1932 роки), гарний і високохудожній стінний живопис і, нарешті, чудові зразки різьбярського мистецтва XVIIІ століття – скульптури, які прикрашають карнизи та ніші всередині будівлі, – все це позитивно свідчить як про виконавців робіт, так і про щедрих меценатів, які не шкодували грошей для цієї мети. Тому можна сміливо стверджувати, що, крім володарів міста Потоцьких, колегії отців-єзуїтів і спільноти капітули станиславівської колегіати, вірменський патриціат був ще одним чинником, який багато зробив для того, щоб Станиславів у XVIIІ столітті став найповажнішим центром культури в цій частині Речі Посполитої.
Коли в нашому місті забракло цього потужного чинника, воно суттєво втратило у своєму давньому блиску та економічній успішності. Вірмени або виїхали з міста, або остаточно влилися в польську громаду, на жаль, не примноживши при цьому своїх матеріальних статків. На початку ХІХ століття наше місто опустилося до ролі третьорядного містечка. Лише в другій половині ХІХ століття завдяки політичним змінам, запровадженню автономії і природному процесові відродження культурного і економічного потенціалу польської громади в місті тутешнє міщанство принаймні частково відновило своє давнє значення і повернулося до своєї природної ролі господаря в місті. Але то був лише слабкий відблиск тих колись славних часів польського міщанства. Як вірменські купці у XVIIІ столітті, так і польські ремісники з найдавніших часів і у XVIIІ–ХІХ століттях являли собою корінних міщан нашого міста. В австрійські часи, після зникнення вірмен, польські ремісники, по суті, були у місті єдиним сталим чинником, який, крім жменьки шляхти, священників і урядників-поляків, став хранителем польського суспільного потенціалу і творив майбутнє польського міщанства.
У часи давньої Речі Посполитої станиславівські ремісники, як уже було згадано, утримували в своїх руках майже все управління в місті, а деякі ремісники навіть досягали посади війта, як, наприклад, кравець Василь Максимович у 1730 році або швець Григорій Стражник у кінці того століття. Багатші ремісники утворили свого роду міський патриціат, який навіть в умовах браку верстви польських купців, без сумніву, відігравав у місті вирішальну роль. Проте загалом ми не можемо багато розповісти про роль цієї частини міщанства у часи перед першим поділом Польщі. Значно більше світла на значення цієї спільноти проливають відомості вже з австрійських часів. Станиславівські ремісники продемонстрували свою повну політичну зрілість і любов до батьківщини у переломні часи, коли вирішувалася доля національних справ. У 1809 році, коли до Станиславова зайшло переможне військо Варшавського королівства, реміснича молодь нарівні з гімназійною взяла активну участь у боротьбі з австрійськими військами, які втікали. Через сорок років після того станиславівський магістрат, який майже повністю складався з ремісників, згідно зі свідченнями майбутнього бургомістра Іґнація Камінського, також узяв активну участь у буремному політичному житті, ставши на чолі тих, хто сміливо й енергійно нагадував про права польського народу.
Ще яскравіші і похвальні приклади з минувшини міщанства, а особливо станиславівських ремісників, можна навести з часів Січневого повстання. Тоді все польське патріотичне суспільство стало на захист Національного уряду у Варшаві, тут на місці організували допомогу для повстанських загонів і висилали звідси загони добровольців. І знову поряд з інтелігенцією і жменькою околичних землевласників стали до боротьби й станиславівські міщани і брали у ній активну участь. Тогочасний мемуарист дуже позитивно відгукується про патріотичну діяльність тогочасного міщанства, у яку найбільший внесок зробили такі знані міщанські родини, як Бадовські, Данди, Худерські, Лістовські, Моняки, Пахи, Рокіцькі, Шабовичі. Особливо багато запалу і справжньої відданості справі продемонстрували тоді скромні шевські майстри Пах, Худерський і Бадовський. Останній навіть став жертвою страшної помсти тогочасного старости Остермана, який майже до смерті закатував героїчного купця, що відмовлявся видати таємницю організаційних робіт, спрямованих на допомогу повстанцям.
Але ця згуртованість польського міщанства з рештою суспільства, яка проявлялася лише час від часу, не свідчила про міцний зв’язок цієї верстви з рештою народу. Обставини остаточно усталилися, а життя народу на всіх опанованих територіях ввійшло у сіре русло щоденних справ і турбот без будь-якої живої і сміливої політичної думки. Весь народ охопила апатія, і відносини міщанської верстви з іншими суспільними колами почали складатися по-старому. Стіна упереджень і пихи у стосунку не лише до ремісника, а й до купця, згубна «панськість» інтелігенції, навіть тієї, яка зовсім не походила зі шляхти, – це чинники, які спричинилися до того, що міщанин залишився чужим для решти народу. Інші верстви суспільства не зуміли, а може, й не захотіли зблизитися з цією верствою і залучити її до сумлінної праці над формуванням іншого покоління, здатного до примноження не лише культурних, а й матеріальних національних багатств. Мусило минути більше часу, аж поки відносини у тому стосунку покращилися. Конституційна ера, яка дала більше самостійності суспільству, без сумніву, прискорила процес духовної і культурної асиміляції міщанства. Тому часи після 1867 року стали новим етапом в історії міщанства, причому не лише станиславівського. В життя польського міщанства починає входити інший чинник, якого досі там не було, а саме урядова і професійна інтелігенція. Вона стає неначе духовним керманичем міщан, їхнього професійного і господарського життя, навчає їх згуртованості й більш умілого використання своїх матеріальних ресурсів, а також розвиває їх у культурному плані.
У Станиславові ця зміна стала відчутною дуже швидко. Представником інтелігенції, який став в один ряд з міщанами для спільної праці на благо польської громади, став Іґнацій Камінський, обраний бургомістром у 1870 році. Заснування першої міщанської фінансової інституції – Залічкового банку і першої міщанської організації «Ґвязда» при активній співучасті Камінського стало першим провісником нових часів і нової ери в історії міщанства.
