Цей текст Ростислава Котерліна був надрукований у збірнику статей «Імпреzа міжнародна бієнале». Ми публікуємо його без змін. Збірник статей можна погортати у бібліотеці post impreza.

Кілька десятків років тому довкола однієї художньої виставки, що прагнула бути великим «Зібранням» художників усіх країн і народів світу, було чимало галасу. Івано-Франківськ бієналив на повні груди, і розголос про ті мистецькі подвиги був небезпідставний. З тих пір багато води втекло у міських Бистрицях, не один з героїв відійшов у кращі світи, на заслужений відпочинок, у чиновницькі кабінети, на манівці, в андеґраунд, а дехто ще кудись подалі.

Місто поступово втратило колишню мистецьку славу, натомість здобувши реґалії такого собі мст (міста сільського типу) Івано-Франківська.

Особливо це стало помітно в останні роки. Очевидно, що заслуга нинішнього «високого культурного статусу» нашого міста передусім лежить на місцевій владі, проте «духовна» і «бізнес»-«еліти» також доклалися до такого стану речей. Щодо міської громади? Вони не винні, їх треба лишити у спокої, вони мають телевізори, де все покажуть.

Але повернімося до мистецької «Події», тобто «Імпрези». Що могло б статися, якби?..

Якби «Імпреза», заснована у 1989 році, не перервала в 1997-му свого феєричного життя.

Що було б, якби «Імпреза» тривала донині?

Напевно, що у місті було б набагато менше сміття, – і не лише у центральній частині та біля «білого дому», але й уздовж приміських берегів згаданих Бистриць. Певно, що забудова міста була б не така хаотична, старовинні будівлі не фарбували б у колір розбіленої зеленки чи рожевого фламінґо, дороги було б старанно заасфальтовано і позначено якісною дорожньою розміткою. Вишуканіше одягалася б молодь, витонченішою була б зовнішня реклама, місцеві телебачення і преса були б креативніші. Що ще?

Музеї, виші, школи, заклади громадського харчування – усі ці установи, що мають різну мету і покликання, мали б менше проблем з естетикою та етикою.

Підвалини цього питання – що було б якби? – значно глибші, ніж здається на перший погляд. Питання полягає в тому, що є мистецтво? Нащо воно? Це ті питання, яких українці зазвичай собі навіть не ставлять. А якщо йдеться про «мистецтво», то вибирають природу, салонний пейзаж – лісок, гори, річечка, сонечко, хмарка, півник кукуріка…

Видатний італійський теоретик мистецтва Беніто-Акіле Оліва стверджує, що мистецтво – це свого роду біологічна розкіш (передусім ідеться не про матеріальний чинник). Тобто природа не передбачає в людині такого виду діяльності, як мистецька. Для природи це зайве, але парадоксально, що така діяльність вивищує людину перед самою собою. На земній кулі і сьогодні є народи, що глибоко живуть у природі, напевно, що байдужі до звичних для нас художніх практик. Віддалені племена в джунґлях Амазонії або ж географічно ближчі до нас афганські таліби. Звісно, вони мають своєрідну культуру, але навіщо їм зайва розкіш?

Якби «Імпреза» не припинила свого існування, Івано-Франківськ мав би бути розкішним містом. Сьогодні, певно, він більше тяжіє до джунґлів або ж Талібану. Але не до того «внутрішнього», про який пишномовно пишуть письменники, а до того, де всі їдять руками з однієї миски, суворо підпорядковуються авторитетним вождям, чоловіки носять бороди до пупа, і жодної кольорової білизни для жінок – паранджу на голову – і до роботи! Якби тут був «Талібан», «Імпрезу» одразу визнали б язичницьким заходом і будь-які згадки про цю виставку було б стерто назавжди.

Я знаю одного справжнього івано-франківського археолога, котрий стовідсотково відповідає вибраному фахові. Власним коштом він їздить на серйозні наукові конференції усім світом, пише наукові монографії, самовіддано працює на розкопках, дошукуючись правди про культури, котрі залишили по собі передусім вишукану кераміку. Цю людину запрошують викладати до польських університетів, але не підпускають до франківських кафедр. Я знаю одного історика мистецтва, котра, починаючи ще зі студентських років, за власні кошти об’їздила більшість світових музеїв, безпосередньо оглянула пам’ятки культури і мистецтва, котрі вивчала в академії мистецтв. Ця людина дуже добре знає мистецтво, але вона не франківка, живе у Варшаві. Я знаю одного мера міста, котрий за дев’ять років, відколи очолює міську громаду, збудував новий стадіон, кілька спортивних комплексів, новий театр ляльок, новий центр сучасного мистецтва – один з найбільших у країні, зробив місто культурно й інвестиційно привабливим центром реґіону. Щовечора він повертається місцевою стометрівкою з роботи додому пішки, попутно спілкуючись із шанованими містянами. Але це не у нас – знову в Польщі.

Я знаю, що якби наше місто зберегло колись міжнародне бієнале «Імпреза», людей згаданого зразка було б тут значно більше, ніж маємо сьогодні, і напевно такі люди мали б доступ до ухвалення важливих для громади рішень. Зрештою, всі були б інакші.

Стовідсотково, що не поставили б у місті офіціозну «хвиґуру», що зображає геніального українського поета у «контркультурний» спосіб. Ноги короткі, іксом, черевики на кілька розмірів завеликі, долоням – Котигорошко позаздрить, а довжині рук – хтось зі світу тварин. Якби це була експресивна скульптура, такі перебільшення були б виправдані, але ж це щось інше. Монумент загадковий не лише з погляду естетики, а й з позицій сприйняття його місцевим істеблішментом. Усі одухотворені і щасливі, а винна в тому «Імпреза». Бо її вже багато років не було, а місцеве чиновництво, політики й академіки остаточно загубилися в сучасній естетиці. Очевидно, що люди вже багато років не бачили жодного мистецтва, окрім цінників у крамницях чи шинках, політичних шоу і танців у телевізорі. Влада не має часу на культуру, бо вони мусять дбати про народ, а народ не має часу на мистецтво, порпаючись на грядках та городах чи просиджуючи дні в генделиках і пивничках. І в результаті лунають пафосні промови довкола «пам’ятника», який ще раз підтверджує, що наше місто дійсно таки «MCT».

Колись, коли «Імпреза» ще жила, в Івано-Франківську виношували амбітні плани про створення музею сучасного мистецтва. Погомоніли, й загуло. Сьогодні актуальнішим з погляду керівництва виглядає «Музей опришків». Це два різні світоглядні проекти. В одному випадку відвідувачі могли б спостерігати за роботою художників з формою, втіленням важливих ідей у парадоксальних виявах, опрацюванням простору та конденсацією емоцій. Такі музеї дуже популярні у світі, бо є і пізнавальними, й інтерактивними. У внутрішній полеміці або ж у захопленні вони спонукають глядача до особистісного росту.

В опришківському випадку матимемо представлення певного соціального капіталу у формі: був собі розбійник добрий, а добрий, бо забрав у поганого багатія гроші і трохи дав бідному на радість. Te, що найголовніше в опришках, а саме фактор свободи, очевидно не зможуть адекватно показати. Радше «музей» буде зроблено із «совєтським ухилом», зовсім не про те. Такий собі музей про гуцулів-талібів, що протистоять багатіям-імперіалістам.

З висоти часу добре видно, що та перша «Імпреза» 1989 року насправді була важливим цивілізаційним вибором, до якого як місто, так і вся країна не змогли навіть наблизитися. Зробили крок і зависли в ідеологічному хаосі та позакультурній пустці – і не в природі чи Талібанi, а дуже далеко від позаматеріальної розкоші.

У такій непривабливій, з погляду мистецтва місцевій ситуації хтось вирушає у «внутрішній талібан», хтось шукає «розкошів» на Заході, покинувши рідний край. Ті, що лишились, мають дуже мало часу на зміни, котрі ще можливі.

Хоча все вже могло б бути інакше, якби «Імпреза»…

Головне фото: Мирослав Яремак та Анатолій Звіжинський перед відкриттям виставки Імпреза. Провінційний додаток №2. 1991 рік. Фото: Павло Дроб’як