Цей текст мистецтвознавця Віктора Мельника про «Імпрезу», її вплив на мистецьке середовище франківська та пізніше незадоволення, що спровокувало нові проєкти та вистави, вийшов у часописі Terra Incognita у 1996 році. Примітно, що саме цей текст озвучує словосполучення «постімпрезівський період», описуючи ним мистецьке життя Франківська. 

post impreza передруковує цей текст без змін.

Від жовтня 1989 року – з часу першої експозиції Міжнародного бієнале сучасного мистецтва «Імпреза», жодна виставка в Івано-Франківську не відбувалася без опосередкованого звʼязку з буттям її акції. І справа тут не в тому, що в намірах «Імпрези» прогнозувалося створити такий собі консолідуючий центр новітнього мистецтва, який визначав би регіональну «політику» щодо митців різних рангів. Ейфорія перших виставок, яка була викликана стрімко зростаючим представництвом іноземних учасників, дещо зсунула акценти.

Відкривши можливість альтернативного шляху, але не зруйнувавши, з огляду на свій дотеперішній державний статус, традиційну структуру некомерційної виставочної діяльності, що дотримується схеми: управління культури – музеї – Спілка художників, «Імпреза» відіграла роль генератора для виявлення досі прихованих потенцій самореалізації митців «молодої хвилі».

Проте суперечливий характер деяких принципових положень її програми та експозиційної концепції, чи, точніше, способу їх реалізації, усунув загрозу концентрації ідей в одній площині. Саме на зіткненні організаційних непорозумінь, зокрема діяльності оргкомітету й журі та інтересів щирих прихильників і учасників «імпрезового» процесу, виникли інші варіанти освоєння проблематики сучасної художньої творчості.

В травні 1991 року була спроба обʼєднати молодих позаспілчанських художників в межах групи “START”. Виставка, яка проходила в щойно деполітизованому будинку політпросвіти і на якій експонувалося 114 робіт десяти учасників, не мала відкрито вираженого «бунтівного» спрямування щодо «Імпрези»; скоріше, за інерцією продовжувала нормальний стан причетності до збудженого нею виставочного процесу. Концепція її, за винятком чи не вперше відкрито заафішованого в каталозі комерційного характеру, не відзначалася оригінальністю, але в експозиції зʼявилися нові імена: Володимир Мулик, Олександр Чулков, Ярослав Яновський, Мирослав Яремак. Восени цього ж року у місті розгорнулися події другого бієнале і серед них «Імпреза. Провінційний додаток №2», за ініціативою шести авторів (Анатолій Звіжинський, Юрій Іздрик, Ростислав Котерлін, Володими Мулик, Ярослав Яновський, Мирослав Яремак). Te, чого бракувало «офіційній» «Імпрезі», завʼязаній на традиційних видах пластичних мистецтв: малярстві, графіці, скульптурі, асамбляжі, а саме – самоіронії, елементу гри i театралізованого видовища, якими зрештою і визначається етимологія її самоназви, реалізовано було провокаційними засобами («Імпреза» – це Імпреза. Додаток – це ми».)

Антиестетика, агресивне втручання інсталяційних обʼєктів у простір, еротизм та ін. супроводжувалося грою в самопониження («Імпреза» – це ідеї та атракція, це буйство фарб і строгий колорит. Ми вишкрябані сірим по зеленому. …Ми тьмяне світло люмінесцентних ламп. Ми сперечалися npo естетику і антиестетику, але не дійшли згоди». Каталог, загальні положення).

В 1992 році зʼявилася надія на пристосування для програм «Імпрези» (створення Центру та Музею сучасного мистецтва), ідеально придатного для  візуальних видів творчості пасажу Гартенбергів. Романтична ідея «станіславського Бобура», послідовним прихильником якої є куратор бієнале Ігор Панчишин, породила ілюзії щодо заангажування в мистецький процес адміністративно-владних структур і безболісного завоювання місцевого соціуму (виставка малярських робіт Тараса Пліща в службовому кабінеті мера міста; програма «Альтернативний мер» Мирослава Яремака та ін.).

В цей час виставочний бум супроводжується найвищим ступенем популізму і десь підсвідомо зароджується міф про «культурний прорив» в Івано-Франківську.

На вечірнє відкриття (о 22 год.) експозиції «Рубероїд-1», однієї з п’яти головних виставок-акцій, що відбулися в пасажі, зійшлося понад тисячу глядачів, які за задумом організаторів (проект Анатолія Звіжинського), виступали субʼєктами дійства. Маніпуляції із свічками, психоделічні композиції музичного гурту «Минула юнь» (Івано-Франківськ), буфонада й балаган створювали атмосферу хеппенінгу й причетності до творення незвичного іміджу міста.  Протягом 1993 р. він підтримувався завдяки функціонуванню «s» обʼєкту» (програма Мирослава Яремака) – «арт-галереї східноєвропейського типу», зорієнтованої на  формування колекції новітнього мистецтва, прямих контактів з авторами і ведення культурологічного клубу (четверги часопису «Четвер»).

Наприкінці 1993 року одночасно з третьою виставкою бієнале відбулася найгучніша акція «s» обʼєкту» під назвою «Заімпреза». При тому, що підкреслювався її неальтернативний характер, вона створила зовсім інший культурний простір, в якому вихлюпувалися емоції i бажання, задовольнити які «Імпреза» не могла. 

Панорама подій включала як завчені вже попереднім досвідом форми перформансу, так і актуальні на той час ідеї відеоарту (програма «Річ і ніщо», Ута Кільтер, Віктор Маляренко, Одеса; «маргінальне кіно» із Запоріжжя та ін.). При відкритті «Заімпрези» знову ж таки, як і на «Рубероїді», в затемненому і додатково ущільненому чорними кулісами просторі виконувалася експериментальна музика (контрабасист Тадеуш Валєцки, Польща). Дві атракції належали львів’янам: соло-акція Петра Старуха «Оброшин – Львів» і «Перехресна трансплантація незалежності» (Стас Горський, Олександр Замковський, Юрій Соколов).

В останні два роки простежується апатія не тільки до «хорових» акцій. На хвилі контрольованої загалом амбіційності з’являються ознаки певного егоцентризму, елітарності, потреби у створенні власного міфу. Для декого це пов’язано з успішним «виходом» в західноєвропейський культурний простір, але загалом далося взнаки розчарування в авантюрних ідеях створення в місті щось на кшталт «нового гуманітарного простору».

Найгірше, що зразком для їхньої реалізації несамохіть обирався старий механізм: ідея – офіціоз – малярство – фінансування – колегіально створюваний міф. Від жовтня 1994 р., коли було відкрито невеликий виставочний зал Художнього музею, в структурі якого працює програма «Імпреза», превалює форма персональної виставки. Наслідки цього процесу ще попереду, але здається рубіж відліку якісно інакшої поведінки перейдено. Позитивний вплив на гуманізацію виставочного матеріалу, очевидно має й відкритий неповних два роки тому при Художньому музеї відділ «Сакрального мистецтва Галичини XV-XX ст.» (Колегіальний костьол XVII стор.). Енергетичне поле експозиції іконопису і барокової скульптури (Йоган-Георг Пінзель, Матвій Полейовський, Томас Гуддер), виявилося настільки сильним, що вирішено здійснити спробу інтервенції обʼєктів «нової реальності» в музеєфікований сакральний простір (Програма «Медитації на стику» Ростислава Котерліна, листопад 1995).

І не таким уже й важливим є результат акції, яка спроможна на мить (очікувана «точка стику») оголити закрут спіралі-традиції, або ж навпаки призвести до відторгнення трансплантованих обʼєктів. Головне, «намацати» рівнобіжні енергетичні струми, здатні створювати навколо себе культурний простір.

«Імпреза» в Івано-Франківську належить до них, а те, що в цьому субʼєктивному екскурсі виставочної діяльності пост-«імпрезового» періоду, обрано дещо конфронтаційний метод аналізу, підтверджує існування, а отже й перспективність новітньої мистецької ситуації в місті.

Головне фото: Мирослав Яремак на тлі свого диптиху «Без назви». Фото: Павло Дроб’як