Що таке феміністична поезія — у колонці Ольги Кукули.
В моїй бібліотеці є прекрасна серія книг «Українська поетична антологія» від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яку ніжно люблю і збираю. Вгадайте, авторство скількох книг з цієї серії належать жінкам? Їх — аж двоє: Ліна Костенко та Наталка Білоцерківець. А скількох поеток вивчають діти в школі? Мені пригадується Марійка Підгірянка, Леся Українка, Ліна Костенко, Олена Пчілка. Можливо, зараз програма оновилась і цей дисбаланс не такий відчутний, проте не думаю, що він геть вирівнявся.
Для мене, як поетки, важливо робити заходи, де читають і популяризують поезію.
Для мене, як феміністки, важливо надавати простір для голосу жінкам. Саме тому колись з Міленою Вітровською організувала серію літературників «Вечір жіночої поезії». Пізніше, відкривши для себе Рупі Каур, почала шукати феміністичну поезію серед українських авторок і рефлексувати, чи є феміністична поезія в Україні та яка вона.
16 вересня в Івано-Франківську відбувся «Вечір феміністичної поезії». Одне з найчастіших питань, які мені ставили й до якого зверталась сама: а що, власне, таке — феміністична поезія? Це питання тягне за собою наступні: чи вся жіноча поезія може вважатись феміністичною? Чи обов’язково потрібно ідентифікувати себе феміністкою, щоб писати феміністичну поезію?
Тут одразу мушу попередити, що пишу з перспективи не літературної критикині, бо не маю достатньо досвіду та знань; на додаток — моя академічна освіта навіть не філологічна. Пишу з перспективи поетки й феміністки, яка шукає для себе відповідь: де і за яких умов ці дві теми перетинаються.
Отже, перша відповідь: феміністична поезія написана насамперед жінкою.
Оскільки література історично була суто чоловічою справою, то вважається, що вся жіноча поезія до суфражистського руху є феміністичною, бо жінкам в той час потрібно було докласти багато зусиль, щоб писати.
Перша жінка-поетка у світовій літературі, про яку знаємо, була Сапфо. Вона досліджувала тему жіночої сексуальності та лесбійства.
В українській літературі знаходимо згадки про Марусю Чурай — напівлегендарну народну поетку та співачку, яка жила за часів Хмельниччини. Але найбільше інформації про українських поеток (та письменниць) маємо завдяки праці Наталі Кобринської та Олени Пчілки, які у 1887 році у Львові видали перший в Україні феміністичний альманах, де були поезії Лесі Українки, Уляни Кравченко, Людмили Березіної (поетичний псевдонім — Дніпрова Чайка), Людмили Старицької.
У XX столітті, більшість з якого припало на радянську окупацію, феміністична поезія та жіночий рух в українській літературі, на жаль, відходять на другий план. Доки Європою та США котилась друга хвиля фемінізму, фокус уваги якої був на особистих правах: проти насильства щодо жінок, об’єктивізації, неоплачуваної другої зміни, контролю вагітності й за рівну оплату праці, — українки виборювали національну ідентичність та право на життя.
Таким чином підходимо до другого запитання: чи вся жіноча поезія може називатись феміністичною? Ні, не вся. Проте сучасні поетки все більше та сміливіше звертаються до суто жіночих досвідів, через поезію порушують теми стереотипів, насильства, нерівності та розповідають історії з перспективи жінок.
Про поеток, вірші яких згадаю далі, не буду заявляти, чи є вони феміністками: кожна з них для себе визначає це сама. Зупинюсь тільки на їхніх текстах і спробую пояснити, чому вважаю поезію нижче — феміністичною.
У книжці Катерини Калитко «Орден мовчальниць», за яку вона здобула Шевченківську премію, є вірші про жінок різних поколінь, про кожну з жінок її роду, яку вона знала чи про яку чула, про їхні досвіди та історії.
«Тут є цикл “Четверо” і там перелічені моя прабаба Катерина, на честь якої мене назвали, моя бабуся Марія, моя мама, яку рік тому втратила, та інша Катерина — я, але та, з якою тепер мушу знайомитися», — розповіла Катерина в інтерв’ю Олені Гусейновій.
Така практика є феміністичною: на противагу history — «його» історії — Катерина у своїй збірці розповідає «її» історію. Бо ж дивно, що жінки завжди були поруч з чоловіками, але у світовій історії їх представлено набагато менше. Після «Вечора феміністичної поезії» до мене підійшла Ірина Сажинська — чудова поетка та моя подруга, яка сказала: «Олю, дякую тобі, що дала мені можливість почитати вірші про жінок мого роду».
Феміністична поезія — це також проговорення суто жіночих досвідів, за які раніше нас соромили. Наприклад, вірш сучасної поетки Ана Море «Вихід там» про досвід проживання менструації.
«жінки народжуються з вбудованим болем
кожен місяць чекають на його нестримне пришестя, аби вбити пігулками, якщо пощастить
танцюють на мізинчиках, виплескуючи любов
вигинаються в агонії, сміючись кров’яними тільцями, бояться слова вагіна, витирають сором із губ»
А Юлія Шевель дуже влучно порівняла війну з першою менструацію
«війна — як перша менструація
ти нічого про неї не знаєш
вона застає тебе зненацька
вночі, у власному ліжку
різким болем»
Дослідження власної сексуальності та права на задоволення — це також феміністична поезія. Дуже багато років нас цього позбавляли чи соромили цим, ставлячи в центр чоловіче задоволення. В поетки Алі Гулієвої є вірш про мастурбацію. І хоча Аля каже, що не є феміністкою та не пише феміністичну поезію, цей вірш доводить протилежне. І це — відповідь на моє третє питання.
Офелія, що мастурбує
«потрісканий кахель ванної
стрімка зелена вода
лягаю зверху
пливу супроти течії
аби кінчити з тобою в унісон»
У мене є також два тексти, які належать до феміністичної поезії. Насправді їх більше, але ці вважаю найвдалішими.
Наприклад: у вірші «вони будуть заміряти довжину кожної спідниці» порушується тема культури зґвалтування, в якій ми всі насправді живемо. А «Маніфест» — подяка та визнання вкладу всіх жінок, які боролись за те, щоб зараз я могла вільно працювати, подорожувати й писати цю колонку.
«Дякую тобі, сестро, що подарувала мені право говорити про власні права,
вільно пересуватися світом і пізнавати його,
бути вченою і володіти не лише секретами зваблення».
Отже, для мене феміністична поезія є дуже різною. Комусь вона подобається, комусь ні, хтось вважає цей поділ умовним. Але це віднайдені голоси жінок, які звучать все голосніше. Сподіваюсь, вони залишаться в історії назавжди.
Фото: Іра Федорів
