Франківська дослідниця Ірина Матоліч відвідала дві виставки — Отто Дікса в Kunstsammlung Gera у Гері (Німеччина) й Ігоря Полатайка та Юрія Боринця «Доторкнутиси» у Франківську. У тексті — рефлексії дослідниці про тему війни в експозиціях митців.
Іноді одна виставка несподівано знаходить продовження в іншій. Саме так сталося після відвідин експозиції Отто Дікса в Kunstsammlung Gera (Orangerie) у місті Гера (Німеччина) та виставкового проєкту Ігоря Полатайка «Доторкнутиси» у Promprylad Art Center в Івано-Франківську. Між творчими контекстами цих митців — майже століття, різні історичні обставини, художні традиції та мистецькі медіуми. Проте ця дистанція лише виразніше виявляє певну спорідненість у способах осмислення війни та її впливу на людину.
Для Отто Дікса війна була безпосередньо пережитим досвідом: художник пройшов фронти Першої світової війни, а згодом неодноразово повертався до побаченого у своїх творах. Ігор Полатайко звертається до теми війни як сучасний український митець, осмислюючи її через образи людини, смерті, тривоги, вразливості та повсякденного існування в умовах воєнної реальності. Дікс працював із традиційними графічними техніками, зокрема офортом, а Полатайко створює роботи за допомогою смартфона. Для обох художників важливим стає не стільки відтворення конкретної воєнної події, скільки осмислення стану людини перед обличчям війни. Саме ця смислова паралель стала одним із найвиразніших вражень під час знайомства з обома виставками.
Коли офорт стає свідченням
Експозиція «Otto Dix — Trau Deinen Augen» в Оранжереї Гери побудована так, що глядач поступово занурюється у світ художника. Тут немає ефектних музейних прийомів, які відволікають увагу від творів. Простір спонукає рухатися повільно, уважно вдивляючись у кожен аркуш.
Фрагмент експозиції виставки «Otto Dix — Trau Deinen Augen», Kunstsammlung Gera (Orangerie), Гера, Німеччина. Фото авторки.
Уже в перших залах стає зрозуміло, що цю виставку неможливо переглянути поспіхом. Біля багатьох робіт хочеться затриматися, повернутися до них ще раз, простежити напрямок кожного штриха. Оригінали справляють зовсім інше враження, ніж репродукції. Лише перед ними відчувається пластика офорту, глибина чорного кольору й напруження лінії, яка буквально утримує композицію.
Особливо сильне враження справляють аркуші із серії «Der Krieg» / «Війна», створеної 1924 року. Минуло майже десять років після завершення Першої світової війни, однак пережите не втратило гостроти. Дікс повертається до власного фронтового досвіду вже як художник, який намагається осмислити масштаб людської трагедії.
Саме біля оригіналів стає очевидною неймовірна сила його графічної мови. Дрібне штрихування, глибокі тіні, контрасти світла створюють відчуття внутрішньої напруги. Лінія перестає бути лише засобом побудови форми — вона передає емоції, тривогу й пам’ять.
Однією з найсильніших робіт експозиції є офорт «Жертви газової атаки» / «Gas Victims». Дікс майже позбавляє своїх персонажів індивідуальності. Людські постаті поступово розчиняються у спустошеному просторі, стаючи образом війни, у якій смерть перетворюється на буденність.
Отто Дікс. «Жертви газової атаки» (Gas Victims). 1924. Офорт, акватинта, суха голка. Експозиція «Otto Dix – Trau Deinen Augen», Kunstsammlung Gera (Orangerie), Гера, Німеччина. Фото авторки.
Найбільше вражає навіть не сам сюжет, а атмосфера, що виникає довкола цієї роботи. Попри велику кількість відвідувачів, біля офортів панує тиша. Люди довго мовчки вдивляються в зображення, ніби кожен намагається знайти власну відповідь на питання, яке ставить художник уже понад сто років: якою є справжня ціна війни?
Однією з найсильніших робіт експозиції є офорт «Поранений, що тікає (Битва на Соммі, 1916)» / «Fliehender Verwundeter (Sommeschlacht 1916)». Уся композиція побудована на стрімкому русі людини, яка намагається врятуватися серед зруйнованого простору. Різкі контрасти світла й тіні, нервова пластика постаті, ламаний ритм ліній передають не стільки саму подію, скільки відчай і страх, що супроводжують людину на війні.
Отто Дікс. Fliehender Verwundeter (Sommeschlacht 1916) («Поранений, що тікає (Битва на Соммі, 1916)»). 1924. Офорт, акватинта, суха голка. Експозиція «Otto Dix – Trau Deinen Augen», Kunstsammlung Gera (Orangerie), Гера, Німеччина. Фото авторки.
Здатність проникливо передавати внутрішній стан людини робить творчість Отто Дікса актуальною і сьогодні. Його роботи не втратили сили навіть через століття, адже війна, на жаль, і далі залишається частиною сучасного світу.
Коли смартфон стає полотном
Загальний вигляд виставкового проєкту «Доторкнутиси». Promprylad Art Center, Івано-Франківськ, Україна, 2025. Фото авторки.
Головний герой виставки «Доторкнутиси» смартфон, поява якого в ролі художнього інструмента здається цілком закономірною.
У творчості Ігоря Полатайка дотик до сенсорного екрана набуває значення творчого жесту. Саме на екрані народжується образ, який згодом може залишитися цифровим або перейти в матеріальний простір виставки.
Найяскравіше ця ідея проявляється у роботі «Проміжок». Художник не приховує процес створення твору, а навпаки — залишає його пов’язаним із пристроєм, через який він виник. Смартфони стають повноцінними експонатами, і глядач одночасно бачить і мистецький образ, і його носій.
Ігор Полатайко. Проміжок (Interval). 2025. Диджитал-робота, смартфони. Експозиція виставкового проєкту «Доторкнутиси», Promprylad Art Center, Івано-Франківськ, Україна. Фото авторки.
Під час перегляду виставки було цікаво спостерігати за реакцією відвідувачів. Спочатку вони дивилися на смартфони як на звичайні речі, знайомі кожному. Лише за кілька хвилин ставало зрозуміло, що перед ними вже не побутовий предмет, а частина художнього висловлювання. Ця майже непомітна зміна погляду, мабуть, і є одним із найцікавіших ефектів експозиції.
Інший емоційний акцент створює робота «Глечик і смерть». Мінімалістична композиція побудована на кількох кольорових площинах і майже умовному силуеті людського обличчя. Завдяки такому узагальненню образ набуває символічного звучання. Перед глядачем постає образ смерті як постійної реальності.
Ігор Полатайко. Глечик і смерть (Jug and Death). 2025. Частина диджитал-диптиху; смартфон, цифровий друк на полотні. Експозиція виставкового проєкту «Доторкнутиси», Promprylad Art Center, Івано-Франківськ, Україна. Фото авторки.
Зовсім по-іншому розгортається серія «Шлях через обличчя». Тут обличчя стає простором людських переживань. Деформовані контури, великі темні площини й фрагментарність форми передають тривогу, втому та внутрішню напругу. У цих образах немає конкретних персонажів, проте кожен легко впізнає емоції, які переживає сучасна людина під час війни.
Ігор Полатайко. Шлях через обличчя (Path through the Face). 2025. Робота із серії семи диджитал-робіт; смартфон, цифровий друк на кальці. Експозиція виставкового проєкту «Доторкнутиси», Promprylad Art Center, Івано-Франківськ, Україна. Фото авторки.
Окремої уваги заслуговує й спосіб експонування робіт. Частина з них демонструється безпосередньо на смартфонах, інші надруковані на полотні або кальці. Один художній образ існує одразу в кількох формах, а цифровий ескіз поступово набуває матеріального втілення.
Виставка Ігоря Полатайка завершилась, але думки, які вона викликає, несподівано повертають до офортів Отто Дікса. Уже після відвідин обох експозицій усвідомлюєш: між ними існує більше спільного, ніж може здатися на перший погляд.
Дікс і Полатайко працюють у різних історичних реаліях, використовують різні матеріали й художні засоби, однак обох цікавить насамперед людина. Для Отто Дікса війна залишає слід на людському тілі — у понівечених постатях, виснажених обличчях, зруйнованих ландшафтах. Ігор Полатайко говорить про той самий досвід через інші образи. Його герої несуть у собі тривогу, виснаження, крихкість і внутрішню напругу. Обидва прагнуть зрозуміти, що відбувається з людиною, коли війна стає частиною її життя. І хоча між створенням їхніх робіт минуло майже сто років, емоційна сила цих образів залишається однаково відчутною.
За цей час змінилися художні інструменти. Офортна голка поступилася місцем сенсорному екрану смартфона, друкарський верстат — цифровим технологіям, а музейний аркуш — світловому екрану. Проте головне залишилося незмінним: мистецтво й далі допомагає людині говорити про досвід, який неможливо передати звичайними словами. Саме це, мабуть, і стало головним відкриттям після відвідин обох виставок.
Оригінали Отто Дікса дозволяють відчути глибину офорту, ритм графічної лінії та драматизм композиції — те, що майже неможливо передати репродукцією. Виставка «Доторкнутиси» демонструє, як звичний смартфон може перетворитися на художній інструмент і музейний експонат. Саме в експозиційному просторі ці роботи розкриваються найбільш повно.
Попри часову дистанцію майже у століття, різні країни й художні традиції, обидві виставки говорять про те, що залишається незмінним, — людську здатність переживати, пам’ятати й шукати сенс навіть у найтрагічніших обставинах. Мистецтво не здатне зупинити війну. Але воно допомагає побачити її не лише як історичну подію чи політичний конфлікт, а насамперед як людську трагедію.
Головне фото: Антон Сорочак