7 жовтня 2023 року в Івано-Франківську відкрилася 5 Міжнародна київська бієнале. Цьогоріч вона об’єднала 6 міст: Київ, Івано-Франківськ, Ужгород, Відень, Варшаву та Берлін. Франківська програма отримала назву «На периферії війни». Про відкриття франківської програми розповідає мистецтвознавиця Ірина Чмелик.
«Асортиментна кімната» у центрі Франківська стала головним подієвим майданчиком низки артпроєктів як закордонних митців, так і українських, серед яких є і місцеві художники. Водночас для перформансу німецької мисткині Генріке Науманн залучили Івано-Франківський драмтеатр. А центральна частина міського простору стала елементом аудіовізуальної композиції з Анною Хвиль.
Завдяки кураторським та авторським екскурсіям на відкритті стало легше зазирнути до специфіки явних і прихованих сенсів кожного окремого проєкту. Загалом вся франківська програма бієнале транслює персональні досвіди проживання війни, гуртування активної спільноти довкола соціально важливих та індивідуальних цінностей, волонтерства, допомоги, підтримки. Та водночас представлені роботи мають відчуття відособленості, депресивності, розпорошеності, апокаліптичного сприйняття дійсності та певної приреченості.
На відкритті куратор_ки Альона Каравай, Ярема Малащук, Роман Хімей та Антон Усанов закцентували:
бієнале є можливою завдяки військовим, які «на нулі» захищають нашу землю і дають відчуття «тилової» захищеності.
У своїх розмовах автори експозиції приділяють увагу визначенню поняття «тилу», яке дає усвідомлення віддаленості від гарячих точок. Це поняття — доволі розмите й абстрактне; втім, його використовують виключно як мілітарний термін, не даючи змоги забувати про специфіку української реальності.
«Тил, периферія війни і є тим місцем, де зараз визрівають нові етичні дилеми, але саме тут «несвоєчасні» запитання та відповіді блокуються почуттями провини та сорому.
Те, що відрізняється від військової доцільності, ставиться на паузу або витісняється. Тотальна прагматизація та мілітаризація звертається до кожної та кожного з нас із запитанням: «Що ти робив під час війни?». Складається ситуація паритету між поставленим запитанням до себе самого чи самої та обережно відкладеної відповіді. Припускаємо, що для цих запитань немає місця на фронті, де все має бути однозначним та безсумнівним.
Складні запитання вирішуються не відповідями, а прискоренням життя довкола. Близькість смерті примушує відчувати повноту життя як ніколи. Війна стала акселератором подій та відчуттів. Більш популярно це звучить як «не відкладати життя на потім» чи «пускатися берега під час війни». Це стосується всіх проявів життя: волонтерити на сто відсотків; влаштовувати корупцію — на стільки ж; а ще творити, сміятися, «відпочивати». З периферії війни ми підглядаємо в різні напрямки — через онлайн-трансляції чи наживо — то в бік нуля, то в бік екзилю, але вони також не дають усіх відповідей» (це — частина кураторського тексту).
Івано-Франківська програма Київської бієнале, що складається з низки окремих проєктів, є черговою спробою осмислити теми війни. Куратори наголошують, що відстань до фронту багато що змінює у сприйнятті. Водночас відвідувачі кав’ярень практично не відрізняються у Харкові, Івано-Франківську, Берліні чи Коломиї. За відео з камер, розташованих у кав’ярнях (кураторський проєкт Яреми Малащука та Романа Хімея), важко уявити, за скільки кілометрів знаходиться передова, — це особливості глобалізаційних процесів.
Фото: Олександр Коваленко. Асортиментна кімната
«Чергове закриття та відновлення роботи закладів харчування та культурних просторів після пандемії надало їм сакральної ролі. Відвідування кав’ярні може стати ключем до стабілізації хаотичного зовнішнього світу та дією всупереч логіці війни. У тилу люди з докорами сумління, але водночас з надією йдуть до закладів, аби побачити та підтримати один одного. У прифронтових населених пунктах поодинокі ресторани чи кафе стають місцем зустрічі військових, волонтерок та волонтерів, репортерок та репортерів тощо. Наприклад, як піцерія «RIA» у Краматорську, після обстрілу якої загинули 13 людей разом із письменницею Вікторією Амеліною» (повністю текст кураторів можна прочитати тут).
Німецька художниця Генріке Науманн представила сайт-специфік перформанс Breathe («Дихання»), який реалізували за участі барабанщика SI Process, акторів івано-франківського театру Віктора Абрамюка та Олега Панаса. Перформерка нині живе і працює в Лондоні та Берліні. Науманн розмірковує про соціально-політичні проблеми на рівні дизайну та інтер’єрів, і досліджує протистояння між протилежними політичними поглядами в роботі зі смаком і особистою повсякденною естетикою. У своїх захопливих інсталяціях вона розставляє меблі та предмети, створюючи сценографічні простори, у які інтегрує відео та звук.
У цьому творі авторка вдається до необхідності проведення різних акцій і атракцій в умовах війни, згадуючи концерти відомих гуртів (багато з яких мали відверто провокативний характер) у Сербії та Боснії періоду Югославської війни, керуючись спогадами, зокрема фотографа Міломира Ковачевича: «….ця атмосфера з глядачами, все це повернуло мене в інші часи — до життя, яким жив раніше, і до того, що робив до війни».
Фото: Асортиментна кімната / Олеся Саєнко
Досліджуючи питання комунікації мистецьких кіл колишніх країн так званого «соціалістичного табору», авторка ставить питання: чому я приїхала в Україну? Чи може бієнале сприяти виживанню людей у новому стані нормальності в зоні бойових дій? Чи поверне вона емпатію за межами України, щоб там бачити не однакові руйнування щодня, а людей, які прагнуть жити в мирі? Чи прагну я повернути відчуття реальності? Чи, можливо, більше не можу говорити про «Схід» і «Захід» і що це означає, з перспективи Німеччини, а повинна обговорювати це питання в нинішній точці його кристалізації, в Україні?
Мета перформансу Генріке Науманн — намагання на деякий час відмежувати глядачів від реалій війни, захопити музикою та акторською грою. Також авторка роздумує, що зараз означає бути чоловіком в Україні, зокрема — чоловіком-митцем, і які виклики це передбачає. Дійство акторів доволі органічно виглядало на фоні рельєфного декоративного панно з використанням мотивів народної творчості на другому поверсі Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Візуальні образи з панно наче оживали під впливом освітлення, що динамічно змінювалося відповідно до гри на барабанах SI Process та статично-динамічних композицій дуету акторів.
Фото: Асортиментна кімната / Олеся Саєнко
Київська саундартистка, композиторка Анна Хвиль, котра залучила центральну частину міста для власної аудіовізуальної композиції, у своїй роботі досліджує здатність звуку створювати простір, який спонукатиме й до соціальних зв’язків, і до індивідуального досвіду. Її цікавлять нюансовані взаємодії між людськими відчуттями та сприйняттям, які уможливлюють нові шляхи для колективних взаємодій та індивідуального самодослідження.
Аудіовізуальна композиція Анни Хвиль. Фото: Асортиментна кімната / Тарас Теліщак
Музично-візуальний перформанс піаністки Роксолани Кіт став своєрідною подякою відомому композитору Олександру Козаренку, який пішов у засвіти цього року від ускладнень ковіду. Вона вшанувала маестро грою гуцульського «Аркану» на фортепіано.
Цікавим і доволі несподіваним міксом виявилося поєднання кураторами графічних сюрреалістичних робіт різних років франківського андеграундного художника, панкмузиканта Крейзіка (Романа Шаблевського) та мисткині Марії Русінкевич. Графічні твори триптиха Марії Русінкевич «Виновбрання», які віддалено нагадують чорно-білі фотографії, відсилають до біблійних мотивів і притч через образи-символи: череп (життя як миттєвість), розбиті коліна зі шрамами, галузка винограду. Метафоричний образ шрамів на колінах, що заживають, є спогадом про дитинство і різні досвіди, які здобуває кожна людина, а в процесі дорослішання знову набиває все нові й нові синці. Така фрагментарність композиції дає відчуття чистоти, беззахисності, відкритості до світу — і до нових розбитих колін та синців.
Фото: Асортиментна кімната / Тарас Теліщак
Виноград у тарілці, де залишилося кілька ягід на лозі, — нагадування про Євхаристію та відчуття самотності. Достиглий плід, який уже з’їли, став продуктом чиєїсь насолоди. Саме насолода в часи війни, боротьба з собою, такі почуття, як сором за здатність відчувати щастя в умовах війни, відмова від старих звичок, — головні акценти цьогорічної бієнале. Адже, зі слів організаторів,
з одного боку, насолода під час війни є одним із перших об’єктів самоцензури, з іншого — стратегією (само)збереження.
Художник, режисер і сценограф Іван Базак, який багато років живе в Німеччині, реалізувався в багатьох міжнародних мистецьких проєктах. У представленому артпроєкті під назвою «Куліса історичних подій» автора зацікавила візуальна історія довкола Мінських угод. Уся сценографія навколо них, на його думку, — це театр, де кожному відведена власна роль та детально описана участь кожного персонажа. Заходячи до кімнати і стоячи перед прапорами, глядач стає учасником п’єси під назвою «Мінські домовленості».
Фото: Асортиментна кімната / Тарас Теліщак
Чи не найбільш концентрованою за смислами є інсталяція «Борщ для ЗСУ. Сушарка» київського митця Володимира Кузнєцова. Це своєрідне нагадування про час та умови, в яких працюють волонтери. Волонтерська група «Борщ для ЗСУ», створена в березні 2022 року, виготовляє супові суміші й відправляє їх на передній край фронту. Проєкт, з одного боку, є алюзією на перші реді-мейди дадаїстів часів Першої світової війни (побутові речі, витягнуті з контексту своєї утилітарності й представлені у виставковому просторі як артоб’єкти), але наповнений сучасним сенсом важливості безперебійної роботи сушарки впродовж майже 600 днів (з початку повномасштабного вторгнення). За такою роботою «нон-стоп» прихована праця десятків тисяч людей, що привозять, миють, чистять, ріжуть продукти, закладають чи перекладають їх у сушарках, а готовий продукт пакують та везуть на передову. Це люди з різних куточків України, часто вимушено переміщені особи, з великих міст і малих периферійних сіл, різних професій, соціальних станів і вікових груп. Вони нікому не відомі, але вони досі роблять свою роботу, забезпечують воїнів найнеобхіднішою їжею, вкладають у свою працю відчуття «домашнього затишку». Так кожен робить свій внесок до спільної справи — перемоги України.
Фото: Асортиментна кімната / Тарас Теліщак
Поряд у залі можна побачити два відеопроєкти: «Танці при мерцях. Архів» Анни Потьомкіної та «Перебої зі світлом» Даниїла Ревковського й Андрія Рачинського (2023), перформер — Вальдемар Татарчук.
«Архів» Анни Потьомкіної розпочався в січні 2023 року з Коляди, присвяченій пам’яті Юрка Стецика — художника, друга та воїна, який зник безвісти 28 грудня 2022 року після битви біля села Дорожнянка, що біля Гуляйполя.
Авторка стверджує, що, попри смерть, карнавал не закінчується, і ставить питання: «Що ж це за танці, які ми танцюємо?»
Відповідь для себе Анна знаходить в гуцульській обрядовій традиції, де були поширені «забави при мерці», які виконувала здебільшого молодь, щоб забезпечити «правильний» перехід зі стану «живих» у «покійники». Певні ритуали повторювали космогонічні події, унормовували трагічну подію у звичайному житті та робили її реальною. Деяка містичність цього дійства перегукується з історією, відтвореною у відео «Перебої зі світлом», сюжет якого крутиться навколо дівчини Каті, яка, стурбована своїм життям та долею людства, приходить до мольфара. Для пошуку відповідей мольфар усамітнюється у таємному місці для обряду.
Фото: Асортиментна кімната / Тарас Теліщак
Поруч виставлена живописна робота Ореста Заборського «Танці» (1970 рік), яка змальовує атмосферу молодіжних вечірок у Будинку офіцерів. Експресія вирує в динамічних позах пар у танці, пристрасних обіймах та загальній ритміці твору, де художник змальовує своїх друзів, колежанок та самого себе (неодноразово) серед відвідувачів клубу. Фрагментарність породжує відчуття нестримного свята, що триває поза межами картини, колористичні та композиційні ритми гучної рок-н-рольної музики.
Фото: Асортиментна кімната / Олександр Коваленко
На противагу динаміці «Танців» навпроти у залі експонується скульптурна керамічна інсталяція «Без назви» Зоряни Козак, яка живе і працює у Львові та Івано-Франківську. Авторська концепція твору — образ, навіяний роздумами на тему абсурду, в якому проживає герой у спробі вести нормальне життя. Тягар у вигляді каменів нависає над головою, проливаючись на лице та заливаючи очі. Так утворюється маска, в якій проживається щоденність. Позаду — латунна заслона, схожа на стародавню маску мерців. Це — нагадування про смерть, що остерігає на кожному кроці.
Асортиментна кімната / Олександр Коваленко
Художник Богдан Бунчак, що родом із Болехова, у 2023 році пішов добровольцем в українську армію, служив під позивним «Стовп» командиром штурмової групи і був поранений під Кремінною, а нині проходить реабілітацію в Івано-Франківську. На бієнале він представив свій аудіоперформанс. Ця робота — на межі мистецької практики й проповіді. Зі слів автора, «[розглядаю] цей проєкт як можливість проповідувати, для донесення слова Божого. Врешті вийшла імпровізація в дусі прямих ефірів на радіо, де є трохи музики, трохи слів та розповідей про життя. 70% — це треки чи їхні шматки, мугикання, потім обірвані слова та фрази».
У своїй «проповіді» Богдан ділиться досвідом перебування на фронті, розповідає про поранення, мотивацію та пошук можливостей комунікувати з іншими військовими на передовій. Основу аудіоінсталяції складає музика, а деякі треки — з плейлиста для бойових дій, які автор слухав дорогою до виконання завдань.
Фото: Асортиментна кімната / Олександр Коваленко
Паралелі з нинішньою ситуацією в Україні викликає відеоарт Шейли Камерич, відомої сучасної мисткині Боснії та Герцеговини. Розглядаючи теми, які виникають із нелінійних історичних наративів, а також особистих історій, Камерич зосереджується на політиці пам’яті, способах опору в людському житті та наслідкових особливостях жіночої боротьби.
Її робота розповідає історію того часу, коли дідусь і бабуся Шейли були молодими, жили в будинку в Сараєво, де на першому поверсі мали кафе. Мисткиня акцентує на гострій інтимності, камерності та соціальних наративах у своїй творчості, за що отримала визнання. У фокусі її відеороботи — обстановка будинку 1950-х років, яка збереглася майже неторкнутою, попри те, що в будинку зараз ніхто не мешкає. Це чергове нагадування про мирний, довоєнний час, пережиті потрясіння окупації Сараєва, а згодом поступове «забування», втрату гостроти емоцій, стирання жахливих моментів з плином часу, який віддаляє нас від воєнних подій, та налагодження відносно спокійного побуту.
Суголосним до цього проєкту є відеоарт франківського художника-концептуаліста Мирослава Яремака «Суб’єкт деградація». У фокусі — закинуті шахти та приміщення колишнього бомбосховища неподалік Івано-Франківська, які активно зводили під час Холодної війни, а нині вони стоять порожні, заростають хащами й перетворюються на майже апокаліптичний ландшафт. Митець, який в юності не з власної волі став свідком перегонів озброєнь і побудови по всій території Радянського Союзу таких укриттів, таким чином показує, що знову опинився в реальності, де сховища стають необхідними для виживання.
Асортиментна кімната / Олександр Коваленко
Відеоробота «Мимюзикл» фіксує зміну усвідомлення поняття «Батьківщина», яке відбулось з початком повномасштабної війни. Колектив мюзиклу сформувався у просторі прихистку, заснованого однойменною львівською волонтерською ініціативою (детальніше про неї можна прочитати у розмові з авторкою проєкту Ольгою Марусин).
Повертаючись до загальних проблем, яких торкається бієнале, неможливо не погодитися з організаторами, що
«початок повномасштабного вторгнення вмить анулював чимало культурних стратегій та поставив під сумнів саму можливість художньої діяльності.
Згодом з’явились інші підходи для естетизації нової реальності. Волонтерська діяльність оформлюється як мистецькі практики залучення, заготівля сухпайків для війська — як постіронічний коментар на агентність технологій у праці на перемогу, документування посиденьок у кафе — як сповідь та самокритика.
Навіть відмовляючись від мистецької практики на користь війни, ми робимо це у формі, що дуже нагадує мистецький жест».
Таким чином, об’єднання зусиль культурно-мистецьких кіл навколо тем і проблем, породжених сучасною дійсністю в Україні, трансляція особистісних та колективних досвідів проживання війни, можливість творчої взаємодії та комунікації «на периферії війни» свідчать, що мистецькі процеси тривають. А потреба фіксувати власні думки та сенси у мистецькій практиці не зникла.
Тож реалізація глобальних завдань цьогорічної бієнале відбулася у площині створення умов для творчої взаємодії митців різних видів, жанрів і напрямків, поєднання традиційних прийомів образотворчості та нових мистецьких втілень через відеоарт, інсталяції, аудіо та перформативні практики. Налагодження контакту із глядачами досягалося шляхом авторських кураторських екскурсій, розповідей, інтерв’ю, що сприяло поглибленню сприйняття тих чи інших артпроєктів, а подекуди надавало значимості буденним, на перший погляд, речам і діям.
