«Зображення зайця з зубами крокодила або кота з людським виразом обличчя може скрасити чийсь день. Може привести до відкриття, мовляв, це не заєць і не кіт. Це інша сутність і сила, це світло в кінці лабіринту». Так йшлося в описі до виставки Олександра Ляпіна «Вхід тільки для Божевільних».
Мистецтвознавиця Ірина Чмелик написала для post impreza не лише про цю виставку, а й про те, чому (наївне) мистецтво не завжди потребує відгуків від глядачів.
Описувати картини наївного мистецтва справа непроста і зовсім не вдячна. Одне — аналізувати творчість митців, які мають мистецьку освіту, володіють певними знаннями компонування, колористичної гармонії, побудови, перспективи, світлотону тощо. Зовсім інше — бачити і намагатися зрозуміти (тим паче інтерпретувати) твори тих, хто не проходив цього шляху, часто не має навіть базових знань з мистецтва. Але бажання творити йде з глибини, змушує вишукувати образи у потаємних закутках підсвідомого, асоціацій, візій прочитаних книг, «побачених» інших світів тощо.
Тож і підхід до розуміння й аналізу творів андеґраундного, наївного, аутсайдерського мистецтва, безперечно, має відрізнятися. Важливо залучати спеціалістів та знання з галузі психології, а подекуди й психоаналізу. Бо такими митцями рухає несвідоме, імпульс, бажання виразити те, що не може бути озвучено чи написано, потяг відрефлексувати у свій спосіб якісь події й досвід. Втім, тут можна стати заручником певних теорій без підтвердження, бо лише автор (і то не завжди) може дати однозначну інтерпретацію своїх візій і образів. Тож чи варто інтерпретувати художні твори, зокрема, наївного мистецтва? Швидше так, адже це може зменшити відстань між митцем і глядачем.
Чи потребує таке мистецтво представлення? Однозначно. Але так само для відвідування таких експозицій варто готувати й пересічних глядачів.
У нинішніх умовах гасло épater les bourgeois втратило свою суть, бо перетворилося на звичне, рутинне. Чи не кожна друга виставка творів візуального мистецтва провокує і продовжує шокувати, та і в сучасному медіальному просторі ми щодня сотні разів стикаємося як не з епатажем, то з шокуючим контентом. Відмежуватися від цього вже неможливо. Тож іноді люди йдуть на виставки, щоб полишити цю епатуючу дійсність бодай би на 2-3 години за межами артпросторів, або щоб побачити щось зовсім незвичне.
Олександр Ляпін, родом з Боярки, — український художник, куратор, мистецтвознавець, який розкрив себе у галузі фотографії. Втім, колаж та інсталяція йому теж імпонують. Мистецтвом він захопився з раннього дитинства, відвідував художню школу, але до живопису звернувся не так давно. Більш відомий як фотограф, журналіст, куратор. Працював фоторепортером в агентстві GP, був головним редактором газети «Вечірні вісті», кілька років очолював фотопресагенство «PHL Фотолента», був головним редактором сайту Foto.ua. Нині є головним редактором фото- та відеовідділу «Укрінформу». Завдяки ініціативі Олександра Ляпіна зародилася ідея фестивалю наївного мистецтва. Він пише картини і створює об’єкти понад 10 років, бере участь у виставках, зокрема присвячених актуальному наївному мистецтву, є автором персональних артпроєктів.
Виставка живописних картин художника-примітивіста Олександра Ляпіна «Вхід тільки для божевільних» або «У мене вибухає голова», що експонувалася у жовтні-листопаді 2024 року у «Ваґабундо», відкриває потаємні світи людини з унікальним світобаченням (хоча всі ми унікальні, але не всі готові поділитися своїми емоціями через художні полотна з глядачами). І часто ця неготовність відбувається не через певні бар’єри, установки чи комплекси.
Назва виставки «Вхід тільки для божевільних» пов’язана з фразою, що належить Герману Гессе, яку можна тлумачити безліччю способів. Це і запрошення в інші світи, і лабіринт, з якого немає виходу, і виховання емпатії. Це звернення уваги до глибин самого себе, розширення меж власної підсвідомості. Це також абсурд, на зразок дадаїстичного нігілізму, за яким криються комплекси, страхи чи насмішки автора над реальністю. Бо життя — це завжди театр, і у кожного своя роль і своє покликання. Виставка покликана долати бар’єри, які перешкоджають розумінню явищ, таких, як упередження, правила, закони, звички, комунікативні непорозуміння. Фантастичні зображення звірів і антропоморфних істот когось можуть привести до нових відкриттів чи просто розвеселити.
Також «Вхід тільки для Божевільних» — це потужний живописний інструмент, який може відкрити нові можливості в житті й допомогти краще орієнтуватись у світі довкола. Гра зі складними абстрактними поняттями також може бути порталом туди — в той космос, куди входять тільки божевільні.
Нестандартність мислення й образобачення також вирізняє геніїв, у яких більшість людей часто любить шукати певні «відхилення».
Виставки на кшталт проєкту Ляпіна — лише частково спосіб самоутвердження. Це також бажання поділитися власним досвідом з глядачем; часом болісний і водночас радісний процес творення.
Творці-примітивісти мало уваги звертають на піар, для більшості з них цінністю є сам творчий процес як акт, що ще з часів Джексона Поллока перетворився на самоціль. А картина у цьому разі лише нагадує про пережиті в момент творення емоції. Ось найважливіше, що має розуміти та цінувати глядач, відвідуючи такі експозиції. Радіймо, що митець хоче ділитися своїми емоціями з глядачами, а не ховає їх у глибинах свого єства, що може обернутися фатальними наслідками для самого творця.
Виставка — це завжди діалог: беззвучний, часом інтелектуальний, часом душевний, часом, як сеанс терапії. Цей діалог ведеться про інстинкти, бажання, про щось банальне, як розмови на ринку, чи вишукане, як бесіда за келихом дорогого алкоголю. Процес цей може бути як затишним, так і не дуже, провокативним та болісним, навіть саморуйнівним, що веде до катарсису. Діалог з картинами Олександра Ляпіна дуже непростий: яскраві, майже флуорисцентні поєднання кольорів, а також масштабні розміри; сюжети, які перекрикують один одного, забираючи повноту уваги, і тут же погляд вихоплює щось нове, раптове. Автор бавиться з документалізацією (через досвід роботи у документальній фотографії), а ти вдивляєшся і медитуєш; шукаєш, за що можна зачепитися; виявляєш образ, який викликає знайому асоціацію. Задумуєшся, ковзаєш поглядом по контурах, окреслених автором, вловлюєш якісь символи, знаки. Можна доколупуватися до їхнього смислу, але художник не надто клопочеться про те, чи будеш їх розуміти. Своїми творами митець провокує дискусію, але його мало цікавлять твої відповіді.
Він вивалив на шпалеру чи банерну тканину свої візії, дав поживу для глядача, і його не хвилює будь-який фідбек (на виставці навіть немає книги для відгуків) від глядача.
Оскільки наша держава декларує шлях до безбар’єрності, цей шлях має бути помітним у будь-яких соціокультурних проявах. І зокрема через виставки публіка має вчитися сприймати інший світогляд, інакшість як зовнішню, більш помітну, так і внутрішню. Певні кроки в цьому напрямку вже зроблені — підтвердженням цього є Фестиваль наївного мистецтва, до якого долучилися мистецтвознавці, куратори, колекціонери, які через виставки, конференції, видання, документальні фільми популяризують такі практики. Але Україна лише на початку цього шляху. Толерантне суспільство мусить навчитися толерувати «інакше» мистецтво, і це має поширюватися не лише на великі міста, а й малі містечка й села, куди зазвичай такі експозиції «не доїжджають». І це ще одна перепона — виклик, який активній громадськості потрібно усвідомити і долати.
Фото зі сторінки «Ваґабундо»
