Цей текст був написаний у 2002 році. Він супроводжував виставку «Лагідний тероризм», що відбувалась у Музеї мистецтв Прикарпаття. Ця виставка, як йдеться в альманаху «Перший відмінок», була частиною всеукраїнського фестивалю «Культурні герої» (до організації якого був долучений російський політтехнолог Марат Гельман).
«Фестиваль у Франківську запам’ятався оперативно друкованим дайджестом подій та скандальною виставкою в художньому музеї “Лагідний тероризм”, котра була розкритикована столичним мистецтвознавчим істеблішментом. Але проблема, що ставилася тоді, — про доцільність перебування художнього музею в просторі колишнього костелу, актуальна й дотепер».
А ще на цей текст посилалась мисткиня та кураторка Олеся Саєнко у колонці про (не) можливість діалогу зі старшим поколінням франківських митців. Ми публікуємо текст без змін.
Є тільки дві значні події, що раз за разом світлом своїм «зваблюють» маси в теперішній час: білі спалахи кінозірок і чорні сполохи тероризму. В цих двох явищ багато спільного. Подібно до зірок, що мерехтять на небі, і кінозірки, і теракти «миготять»: не випромінюють, не випускають безупинно-білого потоку світла, а блимають холодним пульсуючим світінням, вони розпалюють і в ту ж мить розчаровують, вони заворожують раптовістю своєї з’яви і неминучістю вгасання. Вони самі себе затьмарюють, захоплені грою, в якій ставки зростають без кінця.
Жан Бодріяр
У пересічного глядача відразу ж виникне запитання — при чому тут тероризм? У провінційному містечку Богом забутої країни, та ще й на художній виставці. Адже мова має йти принаймі про образотворчість або хоча б про творчий шлях репрезентованих митців. Та й справді, говорити про тероризм після 11 вересня банально і небезпечно. Так само як і читати про нього.
Модерне мистецтво в минулому сторіччі досить тонко реаґувало на хвилі насильств і випродуковувало артефакти, соціальна реакція на які була схожа на вибухи бомб: чорний квадрат, Авіньйонські дівки, акції Да-Да, сюрреалістичний соцреалізм, поранений Бойс, дорогі Документи, правлені у Венеції палімпсести, маніфестовані Маніфести і вся нудьга, що супроводжує нас дотепер. Але все це було в’ялою рефлексією на реальні жахи та художніми намаганнями витворити чергову фікцію «невимовної легкості буття» і «скромної чарівності буржуа». Бо ХХ сторіччя принесло стільки насилля, скільки до цього не знало людство. Про це чув кожен.
«Лагідний тероризм» — таку назву має проект, що вже декілька років поспіль через акції, виставки, виступи в ЗМІ впроваджується в суспільстві та непомітно інтерполюється в колективну ментальність.
Тероризм став таким звичним елементом існування, що ми вже не вважаємо його чимось жахливим. А такі його складники як корупція, шантаж, обман, зрада, насильство чи смерть супроводжують наше існування впродовж усього дня, а інколи й уві сні. Сьогодні ми вже навіть не одразу реаґуємо на його монотонно-послідовне вторгнення в нашу свідомість, не помічаємо ран, завданих тілам, не відчуваємо болю від його байдужої жорстокості. Ми тупіємо. Мовчимо. Забуваємось.
Його тотальне розповсюдження — обов’язкова реакція на світ, де чимраз досконаліша техніка і медіа привчають нас обмінюватися інформацією, а не спілкуватися, де демократію нав’язують насильно яко панацею від усіх негараздів, а слово любов найчастіше можна почути у фільмах жахів або вичитати у палп-фікшн. І знову переглядаючи (прослуховуючи, прочитуючи) новини з повідомленнями про «нові жертви» насильств, випадковостей чи просто старості, навіть не встигаєш подумати, що ти сам вже там. Терор від Бен Ладена, терор від президента, терор від дружини, терор від хуліганів, від податкової, від папараці, від імпрез, від побуту, від приятелів уже наскрізь просякає нас…
Але хто вони, ці герої (чи покидьки), одне слово, хто є терористами?
Тероризм — справа людей, які, по суті, зневірилися в житті і повірили в утопічні ідеї можливості зміни політичного стану в суспільстві, але котрі не володіють задля цього силами. Заміфологізована свідомість екстремістів потребує не сумніватись у своїй абсолютній правильності. З нетерпимості і фанатизму логічно промальовується наступна риса: потяг до універсальної деструкції. Нищення і руйнація для деяких терористів стають хворобливою манією, бажаним психологічним станом.
Загалом тероризм має витоки в наших віруваннях в існування абсолютного знання. Кожен з нас впевнений, що знає, що таке «добро» і що таке «зло», що таке «краса» і що таке «потворність», що таке «правда» і що таке «брехня», і тому кожен потенційно готовий стати терористом. Адже однозначність цих знань зобов’язує нищити протилежне, поліпшуючи цим самим «життя для народу». В сучасному секуляризованому світі гностична особа самонадіяно претендує на роль супермена (чи існують ще герої поза кіно?). І добре, коли це бажання залишається в рамках мистецької дозволеності (гри), де іронія та ґротеск є природні або й обов’язкові.
Ще краще, коли перманентне перебування в середовищі, переповненому насильством, викликає потребу рано чи пізно дистанціюватися від нього, спромогтися осмислити попередній досвід, структурувати його, зрефлексувати… і не важливо, чи в ролі художника (терориста, продуцента нових, вишуканих форм насильства), чи в ролі глядача (жертви, що співпереживає жорстокість), чи в ролі байдужої особи, котрій все пофіґ, крім власної смерті.
Цей страх єднає нас.
Результатів можна досягти різними способами боротьби з міщанством, тупістю і анальфабетизмом. Результати можливі через художні акції, які органічно поглинатиме цей проект. Але пам’ятаймо, що трансформуючи оточення в іншу мову, випродуковуючи нову естетику, мистецтво залишиться ілюстраціями наших балачок, спогадів, мріянь та кошмарів. Або ж витворить віртуальні образи того, що нас очікує.
Тож не лякайтеся своєї тіні, читаючи цей текст.
Отримуйте насолоду, споживаючи красу.
Отримуйте насолоду, споживаючи.
Отримуйте насолоду.
Стримуйтесь.
(прес-служба відділу боротьби з тероризмом)
ПРОЧИТАВШИ, ПЕРЕДАЙ ІНШОМУ!
Головне зображення: Анатолій Звіжинський. Terroristy, із серії “Лагідний тероризм”, простирадло, чорнила, 220х175, 1996 рік
