Наш із Зоряною Козак проєкт «Поки не пізно — бийся головою об лід» зародився з думки про мости між поколіннями, з прагнення взаєморозуміння та діалогу. Ми думали створити майданчик, де митці з різних середовищ могли б порозумітися, створити щось нове. Досить проста та банальна ідея — сформувати пари митців з пропозицією зробити мистецьке висловлювання на довільну тему.
І вона загалом спрацювала: більшості пар вдалось запустити творчий процес, і наразі виглядає так, що колаборації та спільні експерименти триватимуть і далі.
Зрештою, наприкінці вернісажу відбулось те, що складно окреслити словами. Але спробую. Мене не надихають срачі в інтернеті, та відчуваю відповідальність не лишитися мовчазною і не вдавати, що нічого не було, — тож висловлююся публічно.
Наприкінці вечора, коли більшість відвідувачів та відвідувачок вже розійшлися, а команда виставки ненадовго відлучилась з експозиційних зал, аби спакувати речі та йти святкувати відкриття, кілька людей здерли зі стіни фотографію авторства Ярослава Яновського із серії «Alter ego» — та вкрали її. Того ж вечора художник і куратор Анатолій Звіжинський, який був присутнім при цьому, називає це «гепенінгом».
Але не збираюся переводити це на жарт і тим самим нормалізувати цей акт вандалізму. Як співкураторка виставки я намагалась відтворити перебіг подій, які передували цьому, і зрозуміти, як це інтерпретувати.
Робота Яновського до того, як її вкрали
Як виявилося, одній відвідувачці інші відвідувачі (і автор зокрема), пообіцяли, що вона може забрати цю роботу, якщо вона — відвідувачка — повністю роздягнеться.
Якщо це мистецький жест, то до банальності нудний: молода жінка роздягається догола в присутності знайомих та незнайомих людей для того, аби отримати роботу 58-річного автора, що гріється у променях слави творіння 20-річної давнини. Серйозно?
Чи можна цим шаблонним псевдоконцептуальним оголенням заради отримання твору когось здивувати? Навряд чи. Чи можна вважати те, що сталося після публічного оголення, злочином? Дуже ймовірно. Принаймні Кримінальний кодекс має відповідь — стаття 186 ККУ. Чи можна це інтерпретувати як спробу виправдати, концептуалізувати й романтизувати п’яну витівку? Так. Але мені, як «молодій художниці», все ж хотілося б побачити свіжіші підходи у мистецькій практиці старшого покоління франківських митців — щось менш інфантильне та більш конструктивне.
Чи можна це вважати певною формою «діалогу» з боку Анатолія Звіжинського, якого ми запрошували до участі в цьому проєкті як художника, але він зрештою відмовився? Навряд чи.
Бо відмовлятися, не погоджуватися, деконструювати кураторські повідомлення — нормально. Але насильницьки деконструювати виставку без згоди тих, хто працював над експозицією, — це вандалізм.
Додаткової пікантності ситуації додає, що ця група відвідувачів незадовго до викрадення питала у мене, чи можна знімати зі стіни саме ці роботи, на що я відповіла заперечно. Та все ж це зробили — за веселою і (або) мовчазною згодою присутніх і самого автора роботи. З цього моменту розбиратися у мотивах скоєного мені вже нецікаво.
Означати скоєне як «мистецький жест» чи навіть як «форма діалогу» є такою грубою підміною понять, що й побіжно дискутувати про це нецікаво. Те, що відбулось, це демонстративний прояв неповаги — до інших відвідувачок та відвідувачів, які вже не побачать частини експозиції, до роботи команди «Асортиментної кімнати», до кураторської роботи — моєї та Зоряни Козак.
Чому ця неповага існує та проявляється таким чином? Це — вже цікавіше питання, на якому можна зупинитись.
Чи грає тут роль, що ми — «молоді кураторки», які «зазіхнули» на матеріал з вісімдесятих-нульових, але при цьому не погодились грати в класичні соціальні ігри з психологічними маніпуляціями?
Чи грає тут роль неприйняття думки, що можемо бути самодостатніми особистостями, здатними на кураторське висловлювання? Непряму відповідь я отримала — і мені цього вдосталь. Глибше занурюватись у «історії хвороби» не хочу, бо мої спроби зрозуміти позицію Анатолія Звіжинського у процесі підготовки до виставки завершилися несерйозними й непослідовними аргументами з його боку. Але навіть якщо не можу зрозуміти цей вчинок, відреагувати на нього аби розставити кордони — мушу.
Поважаю старше мистецьке покоління в Івано-Франківську за те, що їм вдалося зробити наприкінці 1980-х таку знакову подію, як бієнале сучасного мистецтва. Можу тільки здогадуватися, з якими складнощами вони стикалися, але далі «пробивали лід».
Дуже зворушила така маленька, та яскрава деталь: на першій «Імпрезі» Ігор Панчишин зі своєю дружиною і дружиною Михайла Вітушинського купили на базарі півня — і випустили його в зал. Згодом він ще й заспівав — красивий, чистий, спонтанний жест, який ознаменував початок нової епохи. Таким мені й видавалося станіславівське мистецтво.
Або ж виставковий проєкт «Болото», який відбувся у 2021 році під кураторством Анатолія Звіжинського. Проєкт складався з кількох виставок, що тривали в різних локаціях та з різними учасниками, — можу лише уявити (або не можу), скільки фрустрації могло накопичитись за всі ці роки спроб вийти із зачарованого кола.
Але якщо це так, і фрустрація присутня, то чому вона направлена на нас? Гірко спостерігати зараз цю токсичну деструктивність та цей «лагідний тероризм» стосовно молодших колежанок і колег. Неприємно помічати за повчальним тоном зневагу та неприйняття іншої думки та іншого досвіду.
Але з терористами переговорів не ведуть. І аби ця токсична деструктивність не поширювалась далі, від неї потрібно дистанціюватися. Це — не те товариство, не та спільнота, в якій хочу жити і розвиватися. Звісно, це не стосується усіх представників старшого покоління франківських митців, і цей висновок — не з однієї «акції». Але цей інцидент та цей агресивний акт змусив мене проговорити важливі теми: межі, свободу та відповідальність.
Не відчуваю образи, але мені прикро отримати подібну «вдячність» за роботу, яка забрала в мене забагато внутрішнього ресурсу в умовах його дефіциту. Мій висновок з цієї історії: не завжди діалог можливий.
Не звикла давати непроханих порад чи вчити когось жити. Проте, з іншого боку, не хочу толерувати такий вид комунікації, в якій панують систематична неповага та упередження. Гостро реагую на грубе порушення кордонів і безкарність. А те, до чого призводить безкарність, знає і відчуває кожен українець.
Усвідомлюю свободу як щось невіддільне від відповідальності. Людина має відповідати за свої вчинки та рішення, інакше це породжує інфантильне та скривлене сприйняття, наближене до вседозволеності. А я хочу жити у зрілому і здоровому суспільстві. Дивно, що мені потрібно це проговорювати.
Як ми можемо спілкуватися далі, спираючись на досвід цього проєкту, тема якого — діалоги? Хороше питання, з яким хотіла б побути довше, відрефлексувати його. Але вже зараз можу сказати: інколи варто спершу налагодити діалог із собою, і робити це треба не в галереї, а наодинці.
