Колонка кураторки та співзасновниці post impreza Альони Каравай, що продовжує тривалу публічну розмову про те, чи можна бути присутніми з росіянами та росіянками на спільних майданчиках, як відмовлятись від такої співучасті і для кого це — як присутність, так і відмова — вигідно.
Найімовірніше, та*, хто відкриє цей текст в листопаді 2023 року, відчує прилив втоми. Серйозно, ну скільки вже можна цих історій про (не)відмови від спільної участі з росіянами в панельних дискусіях, виставках чи фестивалях? Відповідь проста й невтішна: стільки можна, більше теж можна, — бо таких історій буде ще.
Ця війна надовго, наш колективний диспут з умовним Заходом про «можна» та «не можна» в міжнародному культурному менеджменті — також.
Втома та виснаження — це природна реакція на повторення. У разі цієї дискусії самі повторення також є природними. Переукладення договору про нові стосунки з імперією після чергового витку сепарації не є одномоментним, навіть якщо ця сепарація здається остаточною. Це ок, що пошук та випробування нових домовленостей може зайняти кілька кіл: спочатку з собою, потім з найближчим колом, потім з ширшою спільнотою (а потім ще раз з собою, і все спочатку). Це тим більше ок, бо паралельно переукладаються кілька договорів, які позірно схожі, але насправді дуже різні: договір про культурний діалог з сучасниками, договір про твори мертвих та про «свою» й «не свою» культурну спадщину, договір про мову, договір про релігію. Їх важливо розділяти — і під «важливо» маю на увазі життєво важливо, бо це визначає, яким суспільством ми будемо вже за кілька років. І, пробачте за пафос, але — визначає те, що ми дійсно відстоюємо та проти чого ми як суспільство воюємо.
Це потребує часу, це потребує повторів, це може втомлювати. Втома та виснаження можуть навіювати сумнів та манити назад у зрозумілу «нормальність» — вони точно вже дуже манять туди умовний Захід, що чую по риториці колежанок та по рішеннях інституцій. У цій ситуації важливо давати собі відновлюватись, але не давати здаватись. Прискорюватись наразі теж (вже) не варто — ми граємо «в довгу», це позиційна війна, де потрібні правильні рішення, а не швидкі. Рішення, які охоплюють складність та інтегрують її, а не спрощують чи — тим більше — не заперечують.
Але почнемо з історії.
Робота Алевтини Кахідзе
У червні цього року ми з командою привезли «Робочу кімнату» з Івано-Франківська в Штутґарт. Я затрималась в місті майже на тиждень: монтаж, відкриття, зустрічі. Пощастило, що в той самий час в місті була Алевтина Кахідзе. Вона влаштовувала воркшоп для підлітків з України, чиї родини опинились в Штутґарті та найближчих містах як біженці. Алевтина знімала з ними новини про минуле, теперішнє та майбутнє — частина з цих відео мали стати основою виставкової відеороботи. Цей воркшоп видався непростим, і виставкової роботи так і не вийшло — до цього ще повернусь.
У кімнаті, повній підлітків з України та їхніх батьків, за 15 хвилин до початку Алевтина випадково дізналась, що людина, яка буде допомагати з перекладом на німецьку та загалом з роботою з групою, — це Жанна (імʼя змінене) з Москви. Жанна, звичайно, багато років живе у Штутґарті — вважай, майже німкеня. Жанна, звичайно, проти війни та допомагає українським біженцям. Жанна, звичайно, не розмовляє українською, але «почти все понимает». Пізніше, вже впродовж воркшопу, Жанна вживала «на Украине», згадувала про «Великую Отечественную войну» та розказувала, що «Москва — прекрасный город», — все це в присутності підлітків-біженців. Зокрема й з селищ Київської області, крізь які в перші дні повномасштабного вторгнення проривалась російська армія.
Воркшоп все-таки відбувся. Алевтина не наважилась все скасувати — про що пізніше жалкувала. Одразу після завершення інтенсивної фази роботи з відео вона написала організаторам ввічливого та розлогого листа на п’ять сторінок. В ньому Алевтина — структуровано, по пунктах та з посиланнями — пояснювала, в чому полягає ризик таких рішень, та просила переглянути внутрішні політики організації.
Робота Алевтини Кахідзе з воркшопу
Організовувала все це велика державна німецька інституція, яка займається міжнародними мистецькими проєктами та має розгалужену систему філіалів, — тож лист був важливий, і кілька людей на прохання Алевтини допомагали з формулюваннями та перекладом. Я була серед них.
Коли лист було відправлено, а відповідь отримано (організація погоджувалась з аргументами, але повідомляла, що Жанну для цієї роботи їм порадила місцева спілка українців), ми з Алевтиною зустрілись вже в Києві. Почали думати, що з цим робити. З цим — з культурним діалогом з російськими сучасниками, точніше, з комунікацією рішення про відмову від такого діалогу? Як посилити взаємодопомогу в мистецькій спільноті в таких випадках — коли хтось пише непростий лист з відмовою та потребує поради колег? Як структурувати аргументи — на яких наголосити, а від яких відмовитись? Як впоратися з ґазлайтингом та ретравматизацією, яка нерідко «наздоганяє» після таких відмов? Та майже риторичне питання: чи можна пояснити відмови від співпраці з російськими культурними діячками тій чи тому, хто не має фізичного досвіду екзистенційної загроженості від імперії, яка системно інструменталізує власну культуру як один з методів свого розширення — твоїм коштом?
З цього почався «Стан безпеки» — офлайнова зустріч з колегами з мистецької спільноти, закритий онлайновий чат для взаємопідтримки та напівзакрите опитування серед своїх про власний досвід відмов у співпраці та їхніх наслідків. Три місяці ми працювали — нерегулярно та непублічно, з певною долею хаотичності та (сподіваюсь!) з більшою долею емпатії. І ці три місяці хотіла б підсумувати такими висновками — та поділитись з ними публічно для обговорення.
Перше. Рішення про (не)співпрацю з росіянами є індивідуальним, але про суспільний компроміс у бік відмови від співпраці говорити можна.
Так, переважна частина культурних гравчинь — принаймні в моєму полі — поділяють позицію про неспівпрацю. Так, говорити про компроміс щодо цієї позиції всередині мистецької спільноти, як на мене, коректно. Цей компроміс вже існував — в певній формі та не без винятків — весною 2022 року, так само він існує й зараз. Наприклад, 46% учасниць опитування в межах «Стану безпеки» сказали, що причиною їхньої відмови від участі був «складник спільноти та спільної тактики, бо є спільна політика українських інституцій та певний компроміс української спільноти щодо відмови від культурного співробітництва».
Ба більше — в певних (менших) групах та колективах він існував ще з 2014 року, за що ці люди часто опинялись у маргінальній позиції всередині української мистецької спільноти. Але це тема для окремого тексту.
До речі, свідомо використовую саме формулювання про «відмову від співпраці» або «неспівпрацю» та не послуговуюсь термінологією про «бойкот» чи «кенслінг» — ані в українській, ані в інших мовах. Останні два визначення є, як на мене, неточними та недоречними — якщо ми говоримо з позиції ураженості та захисту. «Бойкот» та «кенселінг» — для мене це ніби мова більш благополучних спільнот з більш стабільного контексту. Мова, якою я, на жаль, так давно не розмовляла, що ідентифікую її як чужу.
Але повернемось до компромісу — він не є чимось монолітним та складається з умовного мільйона різних індивідуальних рішень. За кожним з цих рішень стоїть інша історія, інші аргументи, інша травма.
До прикладу, моя історія полягає в тому, що ніколи не сприймала Росію як культурний орієнтир.
З низки причин вийшло так, що Москва була для мене, наче Кишинів чи Мінськ, просто столицею сусідньої країни. З єдиною різницею, що її жителі були носіями особливого виду зверхності. Трохи схожу зверхність до себе — без причини та «за замовчуванням» — пізніше відчувала лише в Парижі, але в більш цивілізованій формі.
З низки причин вийшло так, що мій донбаський м’який варіант російської, носієм якого я була (та, сподіваюсь, ще є), не став дорогою до русофілії чи москвофільства. До 2014 року моя дистанція до російського була скоріше актом підозрілості («Ти ок, ми можемо на рівних?»), а відтак перетворилась на політичну позицію — але це сталося не за один день. Упродовж трьох років я методично розчаровувалась, а до 2017 року один за одним розірвала усі правозахисні та мистецькі контакти з росіянками, які до того часу не розірвали свої зв’язки з Росією, — надто фонила їхня токсичність. Доречною стала й заборона на в’їзд у РФ, яка була досить поширеним явищем серед людей з українським паспортом та пропискою на окупованій території.
Поки колежанки з української мистецької спільноти їздили на виставки в Петербург чи навчались мистецтва в Москві, ціла невидима група була виключена з цього процесу — ризикну сказати, на щастя для цієї групи.
Не таких — інших — історій є умовний мільйон, і кожна з них робить компроміс немонолітним, часом розпливчастим. Індивідуальні історії — близькості до російського чи дистанції від нього — породжують різні критерії, нюанси, винятки тощо. Але винятки не означають відсутності компромісу. Немонолітний компроміс, який стоїть на різних стовпах (або радше на різних ногах), нестатичний компроміс, який вібрує та рухається (особливо, по краях) — такий компроміс є більш органічним та, що важливо, більш стійким.
Друге. Розуміння того, кого вважати представником російської культури, а що вважати співпрацею, є множинним.
Так, загалом можемо погоджуватись про неможливість співпраці з російськими культурними діячками.
Але коли справа доходить до деталей, починається простір різності: кого вважати росіянками? Що вважати співпрацею?
Невелике опитування про досвід відмов від співпраці, яке ми з Алевтиною Кахідзе проводимо в межах «Стану безпеки» та яке не претендує на репрезентативність, показало найбільші розбіжності саме в цьому питанні: «Чи маєте ви власне розрізнення / диференціацію між російськими учасниками?»
Трохи більше, ніж половина, відповіли, що не мають, — тобто відмовляються від всіх співпраць. Чверть респондентів вказали розрізнення: «Я можу погоджуватись на участь у спільних подіях, якщо ця людина десятиліттями проживає за кордоном та засуджує імперіалістичну політику Росії». А 10% відповіли, що вони можуть погоджуватись «якщо ця людина підтримує ЗСУ та українських біженців».
Для мене це промовляє про необхідність проговорення критеріїв, які часто й проростають через індивідуальні історії: про перепитування, прояснення, з’ясування. Якщо десь і потрібно докладати зусилля для уточнення суспільного компромісу про відмову від співпраці, то саме тут — не в питанні, чи ми відмовляємось, а в питанні, де ми проводимо межу. Або різні межі, що теж можливо.
Коли хтось з колежанок з культурної спільноти каже, що не орієнтується за паспортом при виборі партнера для співпраці, є сенс зачекати з клеймом зрадниці та перепитати про орієнтири, які для неї відіграють роль та можуть стати причиною відмови.
Якщо відповіддю є, до прикладу, розірвання зв’язків з Росією після 2022 та засудження повномасштабної війни, — то це розмежування може бути відмінним від мого, але все-таки мислимим та досить поширеним. Якщо відповіді про власні критерії (не)співпраці немає або ж відповідь є агресивно-зверхньою тирадою про «хто ти така, щоб питати?», — тут важко щось зрозуміти, звичайно.
Поділяю думку Бориса Філоненка, що в пориві «кенселити російську культуру» не варто кенселити своїх. Нас не стає більше, і в цьому травматичному досвіді ми не стаємо кращими (вираз про «що не вбиває нас, те робить нас кращими» схильна заміняти на «що не вбиває нас, те не вбиває нас»). До того, як розірвати зв’язок з кимось зі (позірно чи по-справжньому) своїх, краще перевпевнитись та перестрахуватись, що ми дійсно по різні боки. Але якщо вже по різні, то надовго — як ця війна.
Третє. Аргументи відмови від співпраці.
Це — ще один простір різності, бо аргументи, як і критерії розмежування чи персональні історії, є множинними. Їх можна умовно розділити на такі категорії:
— політичні, коли відмова є частиною моєї політичної позиції та, відповідно, змотивована бажанням впливати на політичні рішення інших — спільнот, організацій, суспільств. Це — поле культурної дипломатії; поле, де ми закликаємо до певних політичних рішень, серед яких можуть бути надання зброї, відключення Росії від SWIFT, а російської культури — від підтримки Ґете-Інституту чи Британської ради. Вгадайте, що з цього звучить найбільш нереалістично.
До прикладу, Алевтина Кахідзе часто мотивує свої відмови — частина з яких є публічними — політичними причинами та підкріплює їх особистими історіями з життя, які ілюструють, власне, політичне. Серед респонденток опитування «Стану безпеки» політична аргументація була, певне, найменш згадуваною — менш як 10%. Мушу нагадати, що це аматорське опитування складно вважати репрезентативним. Можливо, це й відповідає загальнішим тенденціям — і тоді це непогані новини, бо мисткині дистанціюються від політичної інструменталізації своєї практики, але не дистанціюються від етичного складника. А, можливо, це — ситуативний зріз думок в частині спільноти в надто короткий період часу.
— етичні, коли відмова аргументується ситуацією нерівності та небезпечною power dynamics в проєкті. В цьому разі відмова може також аргументуватись солідарністю з однією спільнотою, яка виключає можливість солідарності з іншою. Це — поле інституційної критики, де ми порушуємо питання про деколонізаційну оптику інституцій, про внутрішні політики інституцій, про спосіб ухвалення рішень та про те, в які моменти треба вмикати позитивну дискримінацію тощо.
В опитуванні в межах «Стану безпеки» більш як 80% респонденток аргументували свою відмову «етичним складником, бо діалог між українськими та російськими митцями під час тривання війни є нерівним та несправедливим»; а 35% — «складником солідарності, бо моя участь в таких подіях неможлива, поки інші колеги не можуть брати участь в таких подіях через поранення, смерть чи долучення до ЗСУ».
В цьому тексті ділилась: чим далі розмірковую над аргументацією на питання «Чому ні?» щодо співпраці у спільних проєктах з російськими художницями чи кураторками, тим більше впевнююсь, що воно є непродуктивним. Аби знайти правильну відповідь, треба поставити запитання до закордонних інституцій, яке має звучати: «Чому так?». Чому я маю співпрацювати з російськими колегами, що це принесе мені? Російським колегам? А що — вашій інституції?
— психологічні, коли відмова підкріплюється аргументами про неможливість спільного перебування в одному просторі та ризиком ретравматизації.
Регулярно чула від колежанок, що їх «накрило» після робочого контакту з росіянками або після комунікацій про відмову від участі. Кілька разів була свідком історій про довші депресивні випадки після таких взаємодій. Особливо великий ризик «зловити бумеранг» виникає тоді, коли ця взаємодія є не запланованою, а «випадковою».
Коли про неї не попереджають, а вона просто насильницьки вривається у твоє (професійне) життя. Понад 60% респонденток в межах «Стану безпеки» відповіли, що організаторки не попереджали їх про участь росіянок в проєкті — вони про це дізнались самі. Третина респонденток зауважували, що динаміка досі не змінилась, і закордонні інституції так само не попереджають про спільний простір з росіянками — влітку 2023 в порівнянні з літом 2022 року.
До речі, ще в травні 2022 року низка фахових асоціацій медіаторів та професійних фасилітаторів діалогу видали спільний стейтмент, в якому чорним по білому: «Проведення діалогів між громадянами України, РФ і Білорусі під час активних бойових дій, в будь-яких локаціях, не відповідає поточній фазі конфлікту і принципу “не нашкодь”».
Здається, вже було достатньо кейсів, аби навчитися більш чутливо та справедливо діяти в умовах відкритої війни та колективної травми, але на практиці виявляється, що ні. Ще недостатньо, ще маємо допояснити.
Я зразу б хотіла упередити аргументи про силу та слабкість — мовляв, є професіоналки та корифейки, яким не відомі особисті реакції в професійному полі. По-перше, це не так працює. По-друге, не міряймось травмами, аби не треба було мірятись реакціями. Бо якщо хтось не реагує «емоційно» на певну констеляцію, це не конче свідчить про психологічну стійкість. Іноді це може вказувати на відсутність — на щастя! — того досвіду, який здатний викликати таку реакцію.
З мого досвіду можу сказати: на жаль, третя група аргументів є найбільш дієвою. Якщо про (гео)політичне та етичне можна теоретизувати та дискутувати, то карту травми немає чим крити. Надто фізично, надто наживо, надто присутнє.
Мене досить довго непокоїло це спостереження: ніколи не хотілося демонструвати себе в стані жертви, тим більше в ситуації війни. Ніколи не хотілось — та й досі не хочеться — інструменталізувати травму, ані свою, ані інших.
Нині частіше думаю про травму як про свідчення, а свідчення не замітають під стіл.
Навіювання сорому за колективну травму чи переведення в статус «менш надійної» співрозмовниці в дискусії — це (пост)тоталітарна практика примусу жертв до мовчання. Здається, ми як культурна спільнота та ми як суспільство ще мусимо добряче попрацювати, аби ставитись до травми — своєї чи іншої — як до свідчення, а не як до перепони.
Окрім цих аргументів, трапляються й інші. Буває, що відмову від спільної участі в проєкті з російськими сучасницями аргументують відмовою від всієї російської культурної спадщини — точніше, від культурної спадщини, яка включає як російське, так і апропрійоване. Мені такий підхід здається проблематичним, бо, як зазначила на початку, це — різні питання та різні суспільні договори, які важливо розмежувати та про які треба передомовлятись окремо.
Буває, що відмову аргументують неможливістю діалогу саме з запропонованою співбесідницею — через її професійний шлях та конкретні приклади імперської риторики чи поведінки. Такий підхід вважаю більш продуктивним — як і будь-яке розрізнення на противагу узагальненню. Навіть якщо це розрізнення лише доводить загальну картинку.
Четверте. Реакція на відмови. Кон’юнктура — що вигідніше, відмовитись чи погодитись?
Попередження про потенційно тригерний контекст: ця частина тексту може бути найменш приємною. Майже 85% респонденток «Стану безпеки» одразу звертались до організаторок, аби пояснити неможливість своєї участі, поки присутні російські учасниці. Далі — є два варіанти: у 40% ніколи не виходило отримати рішення на свою користь; у решти — виходило, у половини з останніх — виходило навіть більше одного разу. З тих, у кого не виходило: майже 65% втрачали важливі професійні зв’язки, половина втратила економічну вигоду та заробіток. А більш ніж половина всіх опитаних респонденток навіть не подавались на опен-коли, резиденції чи стипендії, якщо бачили, що конкурс відкритий й для росіян.
Чим менша видимість та соціальний капітал у художниці, тим з більшою інтенсивністю реакції на відмови доводиться стикатись. Когось виключають з подальших проєктів, когось клеймують «радикальною», когось повчають чи явно ґазлайтять. Менша привілейованість у вразливій ситуації відмови та конфронтації — з політичних, етичних чи психологічних причин — може вести до ще більшої втрати ресурсів. Та, на жаль, веде.
У цьому розрізі згадуються дискусії в фейсбуці про «кон’юнктурні рішення». Що «вигідніше» — відмовитись від співпраці, отримати недовгу похвалу від спільноти та втратити професійні контакти та заробіток? Або відмовитись непублічно, не отримавши навіть похвали? Або прийняти пропозицію про співпрацю, за якою з великою ймовірністю будуть наступні?
Бо так, є закордонні кураторки та інституції, що буквально чатують за українцями, які погоджуються на таку співпрацю: надто довга традиція «культурного діалогу» після Другої світової та надто великі ресурси, що стоять за безпечними «неконфронтаційними» формами співпраці.
Тож, прийняти пропозицію та — разом з нею — холодний душ від знайомих з мистецької спільноти та незнайомих з інтернету? І, відповідно, свою долю ретравматизації? Що з цього «краще»?
П’яте. Кому вигідно?
Ризикну поставити рамку про «Кому вигідно?» ширше та запропонувати трьох умовних дійових осіб, які найбільше виграють в таких ситуаціях, — в порядку зростання потенційної вигоди.
Перша — це українська мисткиня, якщо вона змогла реалізувати проєкт в мовчанні та без будь-якого розголосу. Друга — це закордонна інституція, якщо вона делікатно розказала про мистецькі мости та вислизнула від негативного розголосу в медіа. Третя — це російська мисткиня. Без «якщо» та в будь-якій ситуації — відмовиться українська сторона чи ні. І чим більше розголосу, тим краще.
Це — неприємна та патова ситуація. Бо, виходить, що твоя потреба в безпеці стає на заваді чиїйсь потребі у прийнятті та / чи любові. Mein Gott, hilf mir, diese tödliche Liebe zu überleben (Господи, допоможи мені вижити серед цієї смертної любові!). Дуже хочеться вийти з цього драматичного трикутника Карпмана. Дуже складно це зробити, якщо тебе включили до нього заочно та без твоєї згоди.
У цій ситуації ще більше ціную тих колишніх росіянок, які відмовились від російської ідентичності та деконструювали її, — та які одні з небагатьох знають можливий шлях культурного діалогу між російськими та українськими діячками-сучасницями. Цей шлях — тиша, де кожній варто зайнятись собою, своєю найближчою спільнотою та, знову пробачте за пафос, своєю країною.
У нас багато роботи — і з кожним днем війни її стає на роки більше. У нас ще багато кіл прояснень між «своїми» — впоратись би з цією «внутрішньою» солідарністю та справедливістю, поки від тебе очікують (або вимагають) «зовнішньої». У нас багато досвіду, який збільшив дистанцію між колишніми колежанками з сусідніх контекстів та зробив діалог між ними нерелевантним — такою собі травмонебезпечною та безсенсовною дією без чіткої цілі чи доданої вартості.
Ми вже не в романтичному періоді, аби ідеалізувати світ, і вже не в пубертаті, аби витрачати життя на такі заняття. Його — життя — не стає більше.
Головне фото: Юрій Бакай
