Народна казка за визначенням є продуктом колективним, folk-lore — творчістю народу. У ній, мов на торговиську, даленіють голоси численних безіменних співтворців, виринають уламки чужих міфів і чужих гріхів. Казка перекочується людськими хвилями, як мушля, щоби зрештою пристати до нового берега — обточеною до непізнаваності.
Регіон Карпатських гір виділяємо в окрему цілість на фольклорній мапі, проте насправді кожна сторона має свої фольклорні сюжети. Прикарпаття з його етнографічними субрегіонами — а це Бойківщина, Гуцульщина, Опілля, Покуття і за деякими дослідженнями Підгір’я — глибоко відрізняється від Закарпаття; ба навіть у селі може побутувати казка, якої в сусідньому не знайти. Звичайно, ті відмінності не фатальні: йдеться радше про перевагу певних сюжетів, мовні особливості та локальні реалії. В цьому тексті я зосереджусь на групі казок, які називаються фантастичні, або чарівні. Їх було записано переважно в «довгому» дев’ятнадцятому столітті, перейшлому в 1900-ті – в Епоху фольклору: це тоді Матвій Номис назбирав 15 тисяч українських прислів’їв, а Хведір Вовк — «криптадії» соромітного фольклору [книгу можна погортати у бібліотеці post impreza — прим. ред.]. Трапляються між казками записані в середині 20 століття: дух совєтської боротьби «проти панів» позначався на вибірковості сюжетів та редакторських акцентах. Але хай соціально-побутова казка тимчасово очолила жанр, чарівні — нікуди не ділися.
Палітурка та сторінки видання «Казки Карпат» з ілюстраціями Богдана Пікулицького. 1989 рік, видавництво «Карпати». Джерело: Читанка
За логікою структуралістського аналізу — так називається цей підхід — стать дійових осіб не важлива. Проте в чарівній казці можна простежити «гендерні» закономірності. Ось питання для зав’язки: яку за Проппом функцію виконує в казці принцеса?
Чарівна казка за структурою відрізняється від казки соціальної, побутової та від казок про тварин, де тварини діють у типових соціальних обставинах як алегорії, прообрази людей. У праці «Морфологія казки» (1928) літературознавець Пропп по-новому подивився на народну чарівну казку, не без допомоги своїх попередників, і запропонував схему з 31 функції, яка пояснює сюжет будь-якої відповідної критеріям жанру казки. Не персонажі й персонажки, не їхній вигляд, стать, характери, а лише функції важать у цій схемі. Наприклад, у казці завжди буде дарувальник (нерідко дарувальниця, але знов-таки, це не стать, а функція): яблунька і піч, які дідова донька підлила та почистила, баба-яга, яка віддала дерев’яну ногу, щоб герої швидше втікали від чорта, мурашка, яка віддала подорожньому крильце в подяку за порятунок її дітей — та хто завгодно.
Цьогоріч я передивилася багатосерійний фільм «Десяте королівство». Йому чверть століття, і він складений із сюжетів світових казок, з гарним акторським складом — своєрідний омаж для німецьких збирачів фольклору братів Грімм. Багато що варто перечитати з психоаналітичної перспективи. На відміну від традиційної, в цій телеказці зроблено фокус, наскільки можливо, на жінках та жіночій ініціації. Тут є жіноче божевілля, помста і сирітство в купі з Білосніжкою, Рапунцель і Попелюшкою. Не буду спойлерити, скажу тільки, що цікаво передивитися казку раннього дитинства в дорослому віці.
Натомість народна, зокрема й карпатська казка не завжди проявляє увагу до жінки як самодостатньої людини. Жінок у казках точно не бракує, але пам’ятаємо, що знамениту Язикату Хвеську чоловік «справедливо» побивав. Ріка фольклору доносить до нас архаїчні схеми й уявлення про жінку та чоловіка. Як не дивно, деякі ще побутують, отруюючи нерозумінням і стереотипами життя сучасної людини.
Повернімось до питання вище, до принцеси.
Найчастіше в чарівній казці принцеса — це приз. Винагорода герою за його небезпечний маршрут.
Не випадково знамените фройдистське дослідження Джозефа Кемпбелла називається «Міфологічний шлях героя» — не геройки. Герой-чоловік проходить шлях перешкод та ініціації, щоби змінитися і досягнути вищого рівня. Цей фундаментальний сюжет культури повторюється на терені від Австралії до гуцульських гір, однаково в ритуалах аборигенів і фольклорних оповідях із Гнатюкового записника — різняться тільки шати.
Звісно, чарівні казки не є винятково чоловікоцентричні; вони віддзеркалюють культи й міфи старих часів. Наприклад, про що нам каже казка про дідову доньку і бабину доньку, який Оксана Забужко перетворила в повість? Це ж насправді велике дерево сюжетів, де є, наприклад, мотиви сестровбивства і Попелюшки, а ще моя улюблена казка про Кобилячу Голову — схоже, відгомін архаїчного культу в честь одомашнення коня і відтак культу померлих предків. Кобиляча Голова нагадує, що незаміжня дівчина повинна бути слухняна, покірна і беручка до всієї домашньої праці. Знов-таки жіноча роль зводиться до патріархальної Попелюшки. Тобто чарівна казка передає з рук у руки, чи то пак із вуст в уста гендеровані стратегії успіху: герой досягає його в бою, силою, а героїня — послухом і, як би нині сказали, неоплачуваною обслуговувальною працею.
Ілюстрація Катерини Штанко
Казки Карпатського краю позаписували для нас ентузіасти і фахові етнографи. Уперше чотирнадцять фантастичних казок надрукував маловідомий чоловік під ім’ям «Ігнатій із Никлович» ще в 1861 році. Щось виходило у збірках і журналах, наприклад, «Вінку русинам на обжинки» Івана та Якова Головацьких і Франковому «Житі і Слові». Найбільші колекції зібрали Володимир Гнатюк, поляк Оскар Кольберґ [його книгу з казками можна погортати у бібліотеці post impreza — прим. ред.], Михайло Івасюк (Володимирів батько) та інші. Деякі з казок переповів Петро Шекерик-Доників, гуцульський письменник, якого совєти згубили на засланні.
У кінці 1970-х рр. Степан Пушик записав більше пів сотні казок від Доні Юрчакової (Євдокії Юрчак) з села Полика на Богородчанщині. Ця жінка співала по весіллях, знала безліч оповідок і пісень, вишивала, складала вірші, хоча батьки їй освіти, на відміну від своїх синів, не дали. Зрештою, імена численних карпатських казкарок ми розгубили. Крім Доні Юрчакової, немало переказали етнографам Ганна Васько й Ганна Павлюк з Закарпаття, Василка Маковійчук та Магдалина Колотивюк із Буковини, Ганна Лесняк, Палагна Боєчко з донькою Теклею Стельмайстер із Прикарпаття. Зіставляючи їхні записи, я б сказала, що стать у казкарстві таки важить. «Жіноча» казка буває вільніша й легша, ніж переказані чоловіками, у яких зазвичай багато внормованого насильства над жінками. Зрештою, оповідаючи казку, кожна людина співтворить текст.
Сюжети карпатської чарівної казки найвигадливіші. Не завжди принцеса сидить у замку на високій горі, куди наречені намагаються дострибнути на конях із цінних металів.
Героїня може ладнати з самим чортом, літати, пересувати валуни і знатися на магії (жіноча-бо справа!), але щасливий фінал обіцяє герою, що він здобуде собі її за дружину, разом із конем і бодай пів царства.
Принцесу видають заміж за старого короля, той замуровує її у вежі, щоб ніхто «не перелюбив», але принц зрештою рятує її — тобто забирає собі («Золота вежа» від Доні Юрчакової). Чортова донька багато разів рятує королевичу життя, а він, повернувшись додому, думає одружитися на багачці; тоді героїня у всілякі способи переконує його одружитися з собою («Королевич і чортова донька» з Покуття). «Таємниця скляної гори» якраз обговорює сюжет про чоловіків, які шукають вкрадених драконами принцес. Звісно, багатоголові дракони одружуються з цими людськими дівчатами, а потім дівчат забирають примусом брати-переможці драконів.
Ілюстрації Василя Петрецького, книга «Таємниці скляної гори»
Казка «Чарівне горнятко» згадує інший поширений сюжет: як батько-злидар віддає по черзі всіх трьох доньок панові Ольдеквіту — втіленню чи то диявола, чи Синьої Бороди. У традиційному суспільстві головне позбутися з сім’ї дівчат, яких складно видати заміж без приданого. У казці «Вівчар і повітруля» з поміччю баби-босоркані (відьми) вівчар примушує повітрулю — себто доньку вітру, це така персонажка української міфології, — стати його дружиною. Шлюб із примусу поширена річ у народній казці: наприклад, у «Золотий птах і морська дівчина» царевич із чарівним вовком умертвляють дівчину, щоб викрасти з дому.
Десь про це і казка «Дівчина-сирітка й лісовий царевич», яку оповіла Доня Юрчакова. Сирота Галя купалася з подругами посеред гарячого дня у жнива, аж раптом поряд з’явилася невідома дівчина в короні. Сказала, що забирає Галю подалі від злиднів і сирітства, а потім покинула в зачарованому лісі. Там сироту знайшла і забрала до себе в хатину літня жінка. Зранку з’ясувалося, що то не тісна бабина хата, а справжній палац. А бабин онук, лісовий царевич, попросив волею-неволею Галиної руки: мовляв з усіх дівчат вона найгарніша. Ось так і вирішує проблему злиднів народна уява — якщо жінка достатньо конвенційно приваблива, звісно.
Багато казок безпосередньо засновані на мізоґінних уявленнях про жінок. Популярний сюжет про те, як мачуха вимагає від чоловіка, щоб той убив свою доньку від попереднього шлюбу, і горе-батько погоджується, лише дивом залишивши доньку живою.
Наприклад, у казці «Про німу графиню і її трьох синів» він відрізає в дитини палець на доказ убивства і кидає її в лісі. Типологічний варіант цього сюжету знаходимо в «Заздрісній жінці», яку Кольберґ записав на Покутті. За намовою заздрісної дружини чоловік мав убити свою сестру, але залишив її живою, відрубавши руки на доказ смерті. Прекрасну сестру знаходить у лісі король та одружується з нею, і в подружжя народжується дитина із золотою головою. Потім героїню через обман виганяють з дому. Завдяки живильній воді з лісової криниці вона випадково повертає собі руки.
Такі казки, як «Син ведмедиці», «Про жениха-жабуна», «Про наречену-свинку» і поготів доносять із глибин міфології сюжети зоофілії. У казці «Королівна і пастух» (покутський варіант) розвинутий популярний еротичний сюжет про королівну, яка на прогулянках все хотіла купити поросят (пацят) у пастуха, і пастух за це вимагав у неї підняти спідницю все вище. Королівна має з одного боку місяць, а з другого боку сонце, і про це ніхто не знає. Якось король влаштовує бал і обіцяє віддати доньку тому, хто вгадає, що в неї є. Звісно, пастух знає про сонце і місяць і відгадує загадку. Щоб не переповідати всі деталі, скажу, що ця казка теж доносить відгомін зоофілійних культів.
Ілюстрація Катерини Штанко
У казці «Мандрівник-богатир, змій і невірна жінка» з’являються два архаїчні образи: жінки, через прокляття перетвореної в гадину, і жінки, призначеної на жертву змієві, яку рятує лицар. Натомість порятована героїня закохана в іншого і зрештою намагається вбити свого чоловіка — в цій непевній ситуації казка стоїть на боці чоловіка, а не жінки. «Зміїні» сюжети поширені в казках як рудименти старих культів. У цікавій казці «Сирітка й гадюка» змія в короні (а це типовий карпатський образ зміїної цариці або змія-царя) приповзає до сирітки і віщує їй тяжку долю, але обіцяє подбати про неї: «Я добрих сиріт виводжу в люди». Дівчина-сирота з гадюкою стали близькі, мов сестри. Зрештою після всіх нещасть і смертей гадюка веде дівчину в печеру, і за ніч та прокидається поряд із красивим чоловіком. Той чоловік — гадюки брат, бере сироту за дружину, і живуть вони довго і щасливо, звичайно.
Ще один, із моїх улюблених, старовинний сюжет в обробці Юрчакової називається «Хоробрий жовняр». Отже, Чорнокнижниця (себто відьма) підмінила цареву доньку — вельми поширений сюжет у карпатській міфології — і та жахлива, криклива дитина в вісімнадцять років вмирає. Хоронять її в церкві, але щоночі труну має сторожити жовнір, від якого на ранок залишаються самі кістки. Зрештою мертва царівна встигає з’їсти цілий полк війська. Тоді її йде сторожити бідний хлопець, якому випадковий дідусь підказує вночі сховатися під солдатськими кістками. Поки царівна шукає легіня по церкві, піють треті півні. На другу ніч за дідовою порадою хлопець рятується на хорах, відмалювавши крейдою лінію, за яку мертвій не переступити. На третю ніч довелося йому діждати світанку в її труні. Лише тоді спало з царівни прокляття, і хлопець із нею, звісно, одружився.
Що кажуть нам усі ці сюжети? Жінка може бути й зовсім фантастичної породи, як чортова донька, повітруля чи могутня мертва принцеса, але традиційне суспільство диктує для неї однаково другорядне місце. Головне її завдання — підкоритися чоловікові-переможцю.
Хай це не звучить, як узагальнення, радше як важливе для розуміння фольклору міркування. Бо явища взаємообернені: фольклор залежить від суспільних установок так само, як суспільний сеттинг формується під впливом народної культури. Казка — ніяк не дитячий жанр, а передовсім відгомін архаїчної культури і міфологічних уявлень. Карпатські казки відтак консервують амбівалентні цінності та плинну народну мораль, жорстокі міфологічні сюжети, в яких від дотримання гендерних ролей залежить тривання світобудови.
Головне фото: Ілюстрація Леопольда Левицького
