Всю історію людство то прагне заперечити себе як тварину, апелюючи до Бога, надлюдини чи духа, то повертається до витоків, із захопленням пізнаючи себе як тварину і тварину в собі, себе серед тварин і тварин серед людей. Тварини — наші найдавніші сусіди, еволюційні предки, захисники, вороги і божества. Свідки нашого людино-буття.
Франківська література і мистецтво приділяють немало уваги зооморфній образності. Звикла річ у краю з центром у Карпатських горах, де є великі й малі річки, розмаїті форми рельєфу, традиційне тваринництво і рибальство, де люди проводять у горах і лісах багато часу, де збереглися архаїчні анімалістичні культи (власне їхні уламки — той же вертеп). Все воно створює і потребу, і способи творчої взаємодії з тваринами. Щоб не повторюватися, про деякі аспекти цієї теми я писала в давніше опублікованому есеї «Тварина в українській сучасній прозі». Нині ж міркую на запрошення post impreza, як через зооморфні образи франківська література працює з темою деколонізації й деколоніальності.
Сьогодні тваринність постає важливою частиною соціального, культурного й політичного поля як нове Інше. За зразком численних «поворотів» у гуманітарному знанні (просторовий, лінгвістичний, екологічний) — тобто радикальної уваги до нових аспектів, які змінюють парадигми мислення, цей процес інколи називають «animal turn» — «поворотом до тварин» як не-людських агентів культури і знання. На противагу традиційному гуманізму постгуманізм відмовляється від трактування людини як єдиного мірила. Екокритик Кері Вулф пише про дискримінацію тварин за таким самим принципом, як расова і гендерна дискримінація людей («speciesism»), а Донна Гаравей — про «companion species» («види-компаньйони») і «sympoiesis» («співтворення»): існування всього в природі у співжитті та глибинній взаємодії. Кросдисциплінарні галузі, зокрема літературні animal studies ставлять питання про зоопоетику — мову і способи зображення тварин, про те, як уникнути антропоморфних проєкцій, як тваринне проговорює себе і чи можна створити літературу, яка б віддзеркалила не людський, а власне тваринний світ і сприйняття.
У рамцях біоцентризму всі взаємопов’язані, а колонізатором є людина як вид. Деколоніальна оптика важлива для обговорення фундаментальних екологічних дискурсів, контекстів і конфліктів. «Деколоніальні екології» критикують універсалізм «західного» знання про довкілля та аналізують, як колоніалізм продовжує впливати на експлуатацію природи і продукування знання, і як екологічні проблеми пов’язані з формами гегемонії (такими, як расизм чи патріархальна система). У вимірі колоніальних ієрархій тварин розглядають як ресурс і функцію, «живу сировину», а не істот, вартих певної поваги та співчуття.
Прирівнюючи колонізовані народи до тварин у сенсі «нижчого» виду, імперії шукали додатковий привід легітимізувати власні політики винищення.
Деколонізація підважує антропоцентричний погляд на світ, виростаючи в контексті екології поза межі взаємодії імперія-колонія. Колоніальна експлуатація природи з її логікою екстрактивізму, конфронтація між імперським уявленням про «ресурси» та питомою космологією корінного населення, ввезення тварин і рослин, які витісняють місцеві види, «повільне насильство» (термін Роберта Ніксона: накопичення руйнівного впливу на природу, наприклад, поступове вимирання видів), екзотизація й об’єктивізація місцевої природи в літературних, публічних і мистецьких дискурсах — ці та інші теми потребують уваги в світлі деколоніального підходу.
З імперським спадком пов’язані численні екологічні лиха в Україні — ресурсній, собі на лихо, «житниці Європи»: Чорнобиль, знищене водосховище в Новій Каховці, затоплені пороги Дніпра і Бакота, втрачені через драконівську політику совєтів сади «жерделів і морель», покинуті шахти й занепалі кар’єри совєтського часу, на ревіталізацію яких завжди бракує грошей, закультивовані в Україні чужі інвазійні види, як борщівник Сосновського, карпатські селі й паводки, що несуться крізь вирубані лісові угіддя, колись освоєні імперією — лише пару прикладів… Та й самому посттоталітарному, постколоніальному українському суспільству гостро бракує розуміння прав тварин, екологічної свідомості, відчуття турботи про середовище як особистого обов’язку, а відтак відчуття цього світу як власного дому.
Отже, спектр питань для розмови про деколоніальне й екологічне широкий і дає чимало матеріалу для творчої рефлексії. Безумовно, в цій розвідці я не окину оком всю літературно-мистецьку спадщину Івано-Франківська й регіону довкола, але зосереджуся на суб’єктивно вибраних текстах, де анімалістична образність грає помітну роль.
Почати доведеться, однак, з повторення чи радше розширення цитати з попереднього есею. Колись в інтерв’ю письменник з освітою ботаніка Тарас Прохасько сказав таке: «… Я підходжу до життя, як до екологічної системи, а інше — це те що я не розрізняю поверхів життя. Тобто для мене життя рослини і людини є рівновеликим. Я ціную життя, яке Богом дане і мені часто хочеться розповісти про те, що довкола нас є дуже багато форм життя, яких ми не зауважуємо, не цінуємо і не визнаємо, як рівноправних».
Його біоцентризм органічний для карпатського тексту, для регіону, де єдність із природою визначальна і в сакральних практиках, і в повсякденному житті. Хоча рослинне, звісно, переважає, Прохаськова проза існує в загальній рамці універсальної цінності життя: «Один раз уявив собі — як сьогоднішній день звучав би на фортепіано, якби всі вони — Памва, дерева, яблука, птахи, кроти, горіхи, трава, світло, холод — трималися на деці і клавіатурі» («Від чуття при сутності»). Все це рівновелике — люди, рослини, тварини і явища в навколишньому світі. У «Лексиконі таємних знань» з’являється цілком натуральний образ померлого їжака. Він лежить із утихомиреним обличчям і складеними на грудях лапками.
«Я подумав: їжаки вмирають так, як люди. Чи люди так, як їжаки? Придивившись, я зауважив: той їжак подібний на моє відображення в бочці з охололою водою. Ніби збоку побачив себе по смерті».
«Лексикон» також згадує мотив людо-звірів, коли надвечір «уява змушена з ерзаців тваринних образів компонувати те, чого бракує». Жінка-вовк, кроти з цигарками, учені карлики-кажани вимальовуються в сонній голові оповідача, а «в кожній бестії позбирані найгірші людські звички». У «НепрОстих» маємо багато птахів. Це й екзотизований образ постріляних різнокольорових птахів, складених одне на одного біля африканського Нілу, і достоту екзотичні, запечені з шафраном дрозди, які об’їли герою горобину, і фантазійне видовисько безлічі білих сов, які всілися концентричними колами навколо дерева, а ще примітні образи повітряного змія з птахоловкою і орнітолога, закоханого у птахів. По орнітологічних кільцях герой визначає, що птахи втікають зі своїх старих місць — отже, фронт наближається. Героїня, Анна, тим часом досконало вивчає слимаків і уподібнюється до слимака: «Себастянові слимаки подобалися, бо здавалися виховними. Їх стриманість і беземоційність примушує уважніше думати про слимачі потреби, симпатії, бажання і наміри. Цілковито інші манери поведінки, самовираження і спілкування дають більший простір для взаємного пізнавання».
Мокап книги: видавництво Terra Incognita
Глибокий зв’язок людини із природою веде до позасловесного порозуміння. У кожній ситуації людина переймає певну мудрість тварини, триб тваринного життя. Зрештою, чи не кожен Прохаськів текст щось нам каже про близькість його героїв-людей до тварин: чи буквально – позалишати трохи пізніх ягід птахам («Від чуття при сутності»), чи майже метафізично – слухати, «як черв’яки розсувають землю, як кричать, кохаючись у напнутих мереживах, павуки, як тріщить грудна клітка жука, стисненого дзьобом трясогузки» («НепрОсті»).
На рослинних і анімалістичних образах вибудувана творчість Олега Лишеги, справдешнього співця природи родом з Тисмениці. Йдеться про те ж біоцентричне мислення, яке не розрізняє видів і родів, але дивиться на світ цілісно. В його текстах багато прикарпатської й не лише природи, слідів тварин — символічних і реальних. Наприклад, у знаменитій «Пісні 551» поет проговорює життя людини паралельно з життям риби. Полохливий короп забивається на дно, бо його доля — колись бути пійманим. Натомість людина завжди має рухатися вперед, «битися головою об лід» — поки не пізно. Чудовий вірш «Кінь» розвиває тему людського колоніалізму щодо тварин. Кінь узагалі важлива тварина в творчості Лишеги. Від палеолітичного настінного живопису його думка рухається до насильства над конями, яке змусило їх стати на службу до людини. Але кінь вже відчуває певну спорідненість із людиною:
Роз’ятрена рана ниє ночами,
Змушує плекати втечу..
Але як лишу його тут самого?..
Блискучі спостереження над тим, як тваринне проявляється в соціальному, знайдуться у «Звірослові» Тані Малярчук. Звісно, такий ракурс ставить під сумнів самі категорії «тваринного», «людського» і «соціального». Конструкція збірки спирається на образи тварин, хоча вони й залишаються у площині психоаналітичного та символічного, як емблеми для авторського задуму.
Обговорюючи «Звірослов», хочеться пригадати концепцію Фелікса Ґваттарі про «три екології» (які зазнають руйнації через капіталізм): екологію довкілля, екологію суспільства та екологію людської психіки. Видається, крізь свої дотепні розповіді авторка досліджує цю триєдність. У першій, яку можна розібрати на цитати, «Gallus domesticus (курка)» обертається цілком собі д(еко)лоніальний роздум про вбивство тварини. Чи болить рибі, яка товчеться в конвульсіях задухи на столі в супермаркеті, поки продавчиня шукає підходящого ножа? Про що та риба думає, чекаючи на нехитру долю за склом гігантського акваріума? Як варити раків, щоб їм боліло менше? (Кидати в окріп). «Жінка повинна бути гуманною», — говорить про це героїня надзвичайно іронічної Малярчук.
«— Це так жорстоко – відрізати рибам голови, — каже Капітоліна. — Дуже жорстоко.
— А свиням не жорстоко?
— Свиням спочатку пробивають серце і спускають кров.
— І це не жорстоко?
Капітоліна опускає голову.
— Жорстоко, — бурмоче ледь чутно.
— А корів убивати не жорстоко?
— Корів особливо жорстоко… — Капітоліна схлипує.
— А коней, а індиків, а качок, а кроликів, — кричить Альберт Романович, — але що ми тільки про тварин! Давай про людей поговоримо. Ти знаєш, скільки в Києві бездомних? Вони не мають де спати і що їсти. Зиму переживе кожен другий. Їх тобі не шкода?».
Таке собі нагадування, що в цьому світі страждають усі. Хіба що «овочам зовсім не больно». Ще є кури, яким Капітолінина баба пиляла голови тупим ножем. Народна етика взагалі сумнівна з погляду етики загальноприйнятої. Але, каже героїня: «От кого-кого, а курей мені не шкода. Я би їх вбивала направо і наліво. У них такі дебільні очі, що просто встидно з такими на світі жити». Отже, друге нагадування: існують ті гіршої якості, кого вбивати-таки можна.
«Aurelia aurita (медуза)» присвячена простонародному сюжету про жінку-котолюбку. Белла доглядає безпритульних тварин (на думку суспільства) через відсутність сексу в житті. Тому її недолюблюють. Хоча йдеться більше про власні проєкції її критикинь — лікарки з медсестрою. Белла ж ставиться до тварин без надмірного сентименту:
«Белла ніколи не гладить котів і псів, яких годує. Деякі особливо вдячні тварини лізуть до Белли ластитися, лижуть туфлі, але Беллі їхня вдячність не потрібна. Я просто їх годую, думає Белла, сидячи у скверику біля під’їзду, а годувати — означає підтримувати життя і нічого більше. Я підтримую в них життя, а вони вже нехай з цим життям роблять, що хочуть».
У «Сanis lupus familiaris (собака)» проговорено фактично антиколоніальний мотив. Це історія про синдром совєтської вахтерки, якої всі бояться. Коли черговий незадоволений мешканець приходить поскаржитися на ліфт, то почувається наляканим і винним. Тоді «Ельвіра Володимирівна» годує його шматком м’яса просто з кишені та чухає за вухом — як і годиться поводитися зі слухняним псом.
Фото: Лілея НВ
У «Puma concolor (пума)» авторка іронізує з ідеї продавати у ветеринарній крамниці корм для людей — бо чим люди глибоко відрізняються від тварин? Натомість у «Lepus europaeus (заєць)» «по-звірячому» голодний чоловік, постійно думаючи про їжу, серед ночі переїхав катком жінку. Мотив тіла як їжі грає на різних рівнях тексту: потрощені кістки постраждалої, сирні палички з супермаркету на асфальті, кривавий стейк. Тіло тварини і людини виявляється значно ближчим, ніж можна подумати.
— … Немає кращої їжі за стейк. Вірте мені, я на їжі розуміюся. І кров дуже важлива. Без крові стейк – витрачені на вітер гроші. Людина за природою своєю хижак. Їй потрібно відчувати в роті кров жертви. Інакше – те саме, ніби моркву гризеш.
Зрештою в історії «Thysania agrippina (метелик)» Таня Малярчук згадує про «одноразових тварин» — метеликів. Це невеликий роздум про те, що тварина може бути глибоко іншою, ніж людина, попри всі наші спроби антропоморфізації.
— Метелики, вони якісь такі… непохожі на людей… Подивися, коти і пси, ті на людей похожі. Деколи дивишся їм у морду і думаєш: які все-таки у них мудрі, людські очі; а з метеликами зовсім інакше. Розумієш, про що я говорю? У метеликів дуже нелюдські очі. Метелики не подібні на людей. Вони з іншого царства. Вони ніби з іншого світу. Їх так тяжко зрозуміти…
Тож у «Звірослові» за іронічною інтонацією сховано багато важливого про взаємини людини і тварини, людину-тварину, насильство і суспільні порядки.
З найновішого і надзвичайно цікавого в цій темі, звісно, є роман «Катананхе» Софії Андрухович. Поствоєнна інтелектуальна ода оленям і псам, якщо тільки про тварин говорити. Цей текст буквально волає до неба про екологічну катастрофу, яка насувається на світ, – проте робить це елегантно. Кліматичні зміни, які створює київський продавець кондиціонерів, вплітаються в загальний дух постапокаліпсису, розлитий у правдоподібно повоєнних лісопосадках під Києвом разом із запахами тривоги і зогрітої хвої. Олені й собаки Анактеона перетворюються в оленя, застряглого в закинутому басейні під Києвом, закинутому, вочевидь, через війну, або в собаку звичайної української родини, яка стає тригером для їхніх особистих травм. Тобто анімалістичні образи більшою мірою підкоряються авторській символічній інтерпретації, а деколоніально-екологічне проступає як окремий текст. Як пояснила сама письменниця, собака – символ всепрощальної любові та відданості. Але, звісно, в найширшому сенсі це роман про розгалужені, наче грибниця, екології війни. Ольга Перехрест пропонує блискуче, на мій погляд, пояснення міфологічної рамки «Катананхе» у нинішньому контексті: «Актеон помирає не тому, що його обернули на оленя. Він помирає, бо не усвідомлює свого перетворення, і поводиться далі так, ніби нічого не сталось. І це те, що відбувається з багатьма нами під час війни».
Отже, особливий природно-міфологічний простір Карпат впливає на те, як література мислить довкілля і зв’язки між тваринами і людьми. Франківські письменники і письменниці звертаються до зооморфних образів, з одного боку, через біоцентричний, а часом і «біомістичний» погляд на світ як рівновелику єдність і взаємопов’язаність усього живого, а з другого, — осмислюючи сучасні цивілізаційні виклики і загрози екологічних катастроф. Попри них, катастрофи і війну, хай ця розвідка завершиться цитатою зі «Звірослова»:
— Що ти зрозуміла, Капітоліно?
— Що цей світ дуже несправедливий і в ньому багато смерті. Але…
— Але?
— Але і багато любові.
Головне фото: Абрахам Ян Хосебр
