Співредакторка post impreza, феміністка і поетка Ольга Кукула-Новак про виставу Франківського драмтеатру «Кайдашеве сім’я» за повістю Івана Нечуя-Левицького.
«Культовий твір української літератури «Кайдашева сім’я» — про ідеальний світ, який зачаровує. Світ, який ми майже втратили. Світ, який ми не маємо права втратити», — так починається опис вистави на сайті Івано-Франківського драмтеатру, на якій я побувала.
Читаючи опис, я була подивована, бо він мало збігається з тим, що побачила на сцені. Багато хто з нас знає цю історію зі шкільної програми, де головний конфлікт між батьками та дітьми наростає поступово та призводить до родинних чвар, поділу майна та руйнування звичних устроїв патріархалізму. Проте, в самому творі сильними фігурами є як чоловіки, так і жінки: вони відстоюють свої цінності та бачення світу, є повноправними героями і рухають сюжет.
У виставі ж від початку помітно акцент на сильних жіночих образах, вони створюють весь конфлікт, приймають рішення, є яскравими персонажками. Чоловічі натомість інфантилізовані та не мають права голосу.
«Ростислав Держипільський із зірковою командою акторів у постановці утопічної кУмедії за повістю Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» пропонує художній концепт позачасового існування героїв — носіїв української самобутності, котрі діють у просторі, побудованому за принципом вертепу, де є пекло, земля і Рай», — знову перечитую опис. «Кайдашеве сІм’я» — це про відродження втраченого, про наш український рід, про наші вади і нашу унікальність, про шлях від розбрату до порозуміння і розквіт».
Цікаво, що у назві виставі є гра слів, яка ставить акцент не на сім’ї, а на чоловічому сімені, від якого пішли нащадки Кайдаша. Це таке патріархальна рамка ще з біблійних часів, коли батьки породжують синів, хоча вагітність, народження і догляд за дітьми покладається на жінок.
«Голова роду Кайдашів у виконанні Олексія Гнатковського — носій українського коду, який не піддався духовному закріпаченню і протистояв деградації».
Омелько Кайдаш такий собі інфантильний чоловік. Він ходить до шинка і час від часу напивається до алкогольного делірію, але йому все прощається, бо він єдиний з-поміж сім’ї є духовною людиною. У виставі батько — художник, геній, малює образи та в сценографії єдиний розміщується на другому поверсі, ніби знаходиться над чварами та побутовими конфліктами родини. Омелько — така собі дитина, яка тільки малює, ходить в шинок та іноді намагається проповідувати і помирити родину. Він майже не встряє між жінками і підкоряється своїй дружині Марусі.
«Кайдашиха у виконанні Ірми Вітовської — жінка, яка володіє унікальним набором рис, котрі проведуть глядача від суперкомедійних сцен до трагедії, а потім назад, щоб подарувати абсолютну насолоду», — йдеться в описі.
Для мене Кайдашиха тут голова сім’ї та сильна жінка, яка не тільки приймає рішення, а й тягне все на собі, від початку важко працює, займаючись пошиттям шкіряних виробів. Вона — земна, не говорить мудрих речей, займається ремеслом та є головною учасницею всіх сварок.
Конфлікт розгортається, коли Карпо — старший син Кайдашів, приводить додому невістку Мотрю. Мати одразу хоче на неї перекласти всю роботу, яку виконувала сама. Не тільки хатню, а й заставляє братися за родинну справу — пошиття виробів зі шкіри. І це не дивно, бо в нашому суспільстві розподіл обов’язків вдома та менеджмент сім’ї все ще покладається на жінок, до основної роботи господиня виконує так звану «жіночу», яка є невидимою і часто неоплачуваною.
Якщо у творі ми бачимо протистояння і батька зі старшим сином та загалом конфлікт поколінь, то у виставі акценти зміщуються на конфлікт між жінками. Вони тут подаються як причина та головні дійові особи всіх сварок. «Це не булінг, це — бабобулінг».
Загалом мізогінією пронизана вся вистава: жінку тут називають сатаною і змією, відьмою та скотиною. Ми чуємо це звертання і від чоловіків, але найбільше жінки гризуться між собою. Ні про яку підтримку чи сестринство не може йти мови. Свекруха не може згадати ім’я невістки Мотрі та перепитує чи перекручує, називаючи її то Мартою, то Мандаліною, принижуючи і вказуючи, що та — пусте місце.
Після одруження молоді жінки одразу ж мають працювати, виконувати хатню роботу та заробляти справою сім’ї. Маруся Кайдашиха хоче перекинути на них все, що сама робила досі. Тобто, вона не залучає чоловіка та синів до роботи, поділивши всі обов’язки порівну.
Це є внутрішня мізогінія, коли жінка, живучи в патріархальному світі, сама поширює стереотипи щодо інших жінок або хоче, щоб вони жили так, як і вона, тобто в цьому випадку важко працювали та обслуговували всю сім’ю.
До речі, обоє невісток у виставі також представлені мисткинями до заміжжя: Мотря малює картини, а Мелашка співає та грає на гітарі. Проте, майже одразу їм забороняється займатись творчістю, бо потрібно виконувати жіночу роботу. «Погуляли і буде. Гітари тобі вже не треба. Замішуй тісто на пироги», — говорить Маруся Кайдашиха до молодшої невістки.
До синів та невісток у Кайдашихи кардинально інше ставлення. «Мотре, вставай, тільки тихо, бо Карпусика розбудиш», — звертається вона до старшої невістки. Мати інфантилізує власного чоловіка та синів. Спочатку співає колискову Омельку, коли він п’яний повертається додому, щоб його втихомирити, та пізніше питає молодшу невістку, чому її чоловік — син Кайдашихи — ще не в ліжку, Мелашка його має вкласти спати, а сама сідати за шиття.
Сини не сперечаються з батьками або роблять це несміло. Ми бачимо напад Карпа на Омелька, після якого відбувається поділ майна. У передостанній сцені Лаврін сказав батьку жорстокі слова, але це загалом тільки два епізоди. У книжці конфлікт глибший, натомість у виставі він майже не проявлений. Всю постановку фактично скубуться жінки, а чоловіки боязко підтакують. До того ж чоловічий конфлікт більш серйозний — розділення майна, а жінки показані дріб’язковими та більш комічними.
Окремо сильною персонажкою є Палажка, яку грає Ольга Комановська. Проте, здається, що акторка має тільки одну роль, яка переходить з вистави у виставу — звабливої жінки-спокусниці. Ми бачимо її в першій сцені як подругу Кайдашихи, з якою вони разом в шинку співають в караоке. Але знову ж, жіноча дружба не можлива, бо Палажка натякає, що мала сексуальні стосунки з Омельком та вважає його генієм і захоплюється ним. Якщо Кайдашиха підтверджує стереотип про сварливу бабу, то Палажка — жінку легкої поведінки. Чи можливо вийти з ролі і не підкріплювати стереотипи щодо жінок?
Що мені справді сподобалось у виставі — це сценографія і музичне оформлення. Декорації та костюми добре продумані, кожна деталь була важливою та підкріплювала розвиток драматургії й допомагала розкривати внутрішній світ героїв. Наприклад, Кайдашиха з’являється в костюмі з багатьма шкіряними елементами на початку вистави, натомість невістки в романтичних заквітчаних образах. Але одразу після весілля свекруха знімає з них квіти-прикраси, і вони постають в платтях тілесного кольору. По мірі розвитку конфлікту та персонажок, Мотря і Мелашка одягають на себе шкіряні костюми та все більше стають схожою на свекруху Марусю. Чоловіки також мають зміну костюмів, але не так кардинально, максимум до сорочки і штанів додається шкіряна портупея.
Над музичним оформленням працював гурт «Хорея козацька», який створив потрібну атмосферу та передав історичну тяглість. Їхню появу та перебування на сцені гарно вписали в сюжет.
Для мене ця постановка і акцент саме на конфлікті між жінками ілюструє стереотип, мовляв, жінки — це конкурентки, які не можуть поладнати, а тільки змагаються між собою.
Цей міт про неможливість жіночої дружби, підтримки та співпраці подається як щось звичне під соусом сатири та жартів. Нібито жінки тільки сваряться, а чоловіки просто стоять осторонь і чекають поки ті заспокояться.
В описі заявлено комедію, але низькопробні жарти та загравання з публікою через секс і сексуалізацію жінки у випадку Палажки, стереотипні персонажки, що постійно ображають одна одну — Маруся та Мотря, радше дають простір для запитань: «Чи можна показати конфлікт поколінь інакше, не підкріплюючи стереотипні уявлення про жінок? Коли нам покажуть перепрочитання класичних творів, де сильні жінки будуть не вадою у сім’ї, через яких щось стається, а їхньою перевагою?».
В нашій культурі часто говорять про матріархат: образ берегині як символ української жіночності та сили, романтизацію та ідеалізацію образу матері, зокрема через літературні твори. Але насправді жінки не мали реальної влади у всіх сферах впливу, тому матріархат — це тільки міт.
Якщо вистава віддзеркалює суспільство, то чому режисер вирішив поставити саме такі акценти у своїй інтерпретації літературного твору? Якщо ж «Кайдашеве сім’я» має на меті показати вади суспільства, то чому настільки прямо і не цікаво? І де, крім пиятики Омелька, ці вади показані в чоловіках?
Фото: Франківський драмтеатр
