Кураторка кінопоказу «Це (не) має значення» Вікторія Видиборець рефлексує для post impreza, як «буття інакшим» реактуалізується під час великої війни.
Що спільного у навчальної рефлексійної зустрічі на тему деколонізації та кінопоказу про досвіди квір-людей? І там, і там ми говоримо про замовчувані досвіди та непочуті голоси.
Часто, коли йдеться про деколонізацію, маємо на увазі процес незалежності та повної сепарації країни-колонії від (колишньої) метрополії. Колоніальні погляди зокрема чітко виділяють бінарну опозицію та іншування досвідів, відмінних від так званих загальноприйнятних. Чи не те саме відбувається з неприйняттям квір-спільноти — як чужих, інших, тих, з ким неможливо зіставити свій досвід.
За кілька днів після навчальної рефлексійної зустрічі «(пост-де-)колоніальність: рефлексії на периферії» від post impreza (символічно — у тому ж просторі) відбувся кінопоказ «Це (не) має значення» про досвіди квір-людей під час війни. Як учасниця зустрічі та кураторка показу я спершу не повʼязувала ці події, проте після першого ж кола обговорень з іншими дослідницями та дослідниками деколонізації провела в голові ці паралелі.
Під час відбору фільмів для показу ставила собі за мету дослідити (і заохотити до цього інших) спільне у досвіді квір та гетеронормативних людей у контексті повномасштабного вторгнення. Або ж переконатися у його (тотальній) відмінності.
«24 лютого 2022 року стало спільним досвідом для багатьох різних (протилежних, опозиційних, ворогуючих) груп. Російське повномасштабне вторгнення змусило працювати разом людей, які у (відносно) мирний час виходили на протилежні акції та зустрічалися по різні боки кордону поліції. Вторгнення змусило їх захищати спільний кордон.
Чи стирає піксель усі відмінності? Чи деякі відмінності доводиться захищати паралельно із захистом країни?»
Героїні та герої фільмів розповідали, як вони зустріли початок російського вторгнення, — для когось це стало шоковою подією, хтось готувався до цього, а комусь довелося пережити це вдруге після втрати дому у 2014. На пізнішому обговоренні і я, і глядачки та глядачі виявили, що ранок 24 лютого почався у всіх нас абсолютно однаково — з дзвінка.
Спільна межова подія урівняла нас всіх, на певний час затерши ідентичності, окрім національного (само)визначення себе українками та українцями.
Повертаючись до квір-досвідів, сама ідентифікація через цей термін від часів його появи була актом спротиву — соціального та політичного. Називати себе квіром означало (і означає досі) наражати себе на небезпеку: від неприйняття до фізичної загрози. Разом з тим для власної безпеки існує лише два шляхи поведінки: або приховувати власну ідентичність, або проявляти її виключно у дозволених межах, бути «зручними іншими».
Тією ж практикою користується і колоніальний погляд. Ви (ми) маєте або асимілюватися до «унормованих», або бути зручними та відповідати стереотипам, бути так званими «екзотичними тубільцями».
Другий з фільмів під час показу — Queer Fighters of Ukraine — повністю фокусувався на військовослужбовицях та військовослужбовцях. Ще під час першого перегляду для мене стало доволі показовим, що більшість з них говорили не про неприйняття чи дискримінацію за ознакою своєї негетеронормативності (хоча такі випадки безумовно трапляються і мусять бути висвітленими), а про загальний досвід: ухвалення рішення захищати свій дім, втому, військові будні плани на майбутнє.
Здається, що у різних частин одної спільноти, яка одночасно і цілком опинилася під загрозою, більше спільного, ніж спершу могло видаватися. Мені хочеться бути оптимісткою, наскільки це можливо у 2024 році, і вірити, що попри радикалізацію, яку несе за собою необхідна зараз мілітаризація суспільства, якась частина людей зустрінеться з іншими — і буде готова їх почути.
Країна з таким різноманіттям досвідів вже достатньо доросла, аби вивчити, що інші також можуть бути своїми.
Фото: Тарас Теліщак
