З післямови перекладача Олеся Герасима

[Коли] до мене потрапила знаменита «Історія філософії по-ґуральськи» Юзефа Тішнера. Без довгих сумнівів я вирішив узятися за неї, і для мене було цілком зрозуміло, що в українському перекладі ця філософія має зазвучати «по-гуцульськи».

[…]

Здавалося б, завдання перекладача в цьому випадку — спочатку подумки перекласти ґуральський текст польською, відтак польський — українською, щоб у підсумку відтворити це все по-гуцульськи. Але що б ми отримали? Персонажі, близькі полякам, але зовсім невідомі українцям, реальні ґуралі (багато з них — це добрі знайомі Юзефа Тішнера) раптом заговорили б по-гуцульськи, живучи на польському Підгаллі, у переважно невідомих українцям селах і містечках, на невідомих нам горах і полонинах, на берегах невідомих рік. Гадаю, щось подібне мало кого б зацікавило. І власне задля того, щоб усе по-справжньому сприймалось як гуцульське, щоб усі місцевості й персонажі стали впізнаваними, слід було не просто перекласти текст, а й самих персонажів та їхні місцевості пристосувати до нашої Гуцульщини.

[…]

…ще кілька слів про мову. Гуцульську. Немає канонічного, «найправильнішого» гуцульського правопису. Численні відмінності в написанні слів легко зауважити не лише між «класичними» текстами Шухевича, Хоткевича чи Шекерика-Дониківа, а й у межах одного твору того самого автора. Показово, до речі, що й Тішнер не раз передає одні й ті самі ґуральські слова по-різному.

[…]

Я старався уникати надто ревної «локалізації», маючи перед очима візію хай уявного, але «соборного» гуцульського правопису. З другого боку, саме мовна індивідуальність, слово реальних носіїв робить мовлення живим, соковитим і, врешті-решт, правдивим. Та все ж за основний орієнтир мені слугував текст «Діда Иванчіка» Петра Шекерика-Дониківа, з чим погодилися й редакторки. Усвідомлюю однак, що дискусія, безперечно, продовжиться, і її варто лише вітати. 

***

«Чи Ви, отче, справді вважаєте, що все найважливіше можна перекласти по-ґуральськи?» — запитали якось Юзефа Тішнера. «По суті так, — відповів Тішнер. — А якщо ні, то шкода й казати». 

Маю надію, що й по-гуцульськи про найважливіші на світі речі теж можна розповісти не гірше.

ΑΝΑΞΙΜΑΝΔΡΟΣ

Ци виділисте царинки на Довгім Ґруни, чєрез икий
колис вела одинока дорога з Галичини до Ясінє?
Є на нім роздорожишше Білі Хрести,
відків добре видко Говерлю, Петрос и Близницу.
Нидалечько, у Верб’єжівскій Перії
жив перед віками мудрагель,
шо називавси по-грецки Анаксімандросом,
а так направду був то ніхто инчий, лиш сам

Йвась Пластунєк 

из Ясінє

Той допіру мудрував! Люде гонилиси за бацулями, гарували коло сіна, крутилиси коло маржинки, а вин — мудрував. Виходив досьвіта за ґражду, дививси, єк неґура д’небу з земні йде, вітер вид Близници д’Чьорногорі кєгне, и дивувавси сьвіту. Хто си дивує, той си видивує. Йвась Пластунєк з Ясінє сам себе питавси: шо було на почєтку? И найшов! На почєтку була пустка. Їкбес сидїв на Довгім Ґруни, то бес так само говорив.

Ни знаю, ци знаєте, шо то є «пустка»? Пустка — то йикби напівнічьо. То си кєгне и кєгне, и ни кінчєїтси. Єк ті царинки помежи Лазішшінов и Квасами. Пробуй хапнути косу тай косити. Йдеш ручка за ручков, а ни менчєїтси. Борше вмреш, єк докосиш до послідку. Пустка — то єкби тоти цекоти на Ребрах у Чьорногорі. Ребро при ребрі, з одного боку такі білєві, з инчего — чьорнєві, а всі йкіс такі нивидєчі й глухі. Кау вам — пустка, напивнічьо. Пустка — то єк чєсом и старий для баби. Нáколи старий бабі допечє, то баба д’нему: «ти — напівнічьо!» Ци з такого может війти шош добре? Может си шош уродити? То доперва питанє! 

Але Йвась Пластунєк з Ясінє відав, шо з пустки родитси сама нисправедливість. Бо най будет, вродитси камінь. И уже той камінь пропихаїтси тай розпихає, ліктями моцуєт, шоби инчі камені вид себе видопихати и лиш самому бути на тім сьвіті. Або, ади, єк си вродит трава. Вже та одна трава инчю траву вид себе видпихає, шоби роси їй, прецінь, ни випила. Най си вродит ґудзуля, на тот приклад — павук. Вже тот павук сіть накігає, шоби муха до сіті трафила. Най си вродит єгнє. Вже на то єгнє чікаєт вовк. Розбійницке право рєдит сьвітом. Єгнє їст траву, вовка жерут блохи, а над усим висит пустка. Сьвіт стоїт на розбійницкім праві.

Памнєть про думки Йвася Пластунєка з Ясінє є водно жива. Нарид забуває, хто вповів, але знают, шо вповів. А майбирше сидит їм у голові та пустка, тото напивнічьо, ніц, нічьо. Михасеви Янощуку, котрий жив сто двайціть и шискь років, а дєдьо йкого видів Довбушя, показалоси тото в флєшці. Повім бирше: вно війшло з флєшки. Хлопи при горівці байкували, шо би то мало бути, то «нічьо». Михась їм повів: «то є пивлітра на двох».

Думки мудрих людий жиют вічьно.

 ΑΝΑΞΙΜΕΝΗΣ

Ци булисте на Веснарьці?
Єк ни булисте, то йдіт.
На Веснарці перед роками ватагував мудрагель,
икий знавси з Йванком Пластунєком,
ясінським Анаксімандросом, а навіть казав до него «вуйку»,
а називавси ни Анаксіменес,
єк то пишут, але попросту

Лесьо Лінивчук 

из Веснарьки

Уни оба си здибали, йик верталиси з міста з ярмарку. А до Ясінє тогди ходилоси коло води. То вни сідали собі над водов, а єк їм хотілоси їсти, то ловили рибу, пекли ї на вогни, и фурт самі себе питали: «Шо то було на почєтку?» Єк Йвась Пластунєк повів, шо «пустка», то Лесьо му перечів: «Ніколи на сьвіточьку, вуйку, ни є то пустка, бо з пустки может взєтиси лиш само нічьо». Тогди Анаксимандрос, таки Йвась Пластунєк, на то: «Ну то шо?»

Лесьо, гейби Анаксименес, виснував так: «На почєтку був дух. З духу беретси в-дих, ви-дих, вид-дих. Йик дих си збере вкупу, то родитси душя. Душя держит чьоловіка вкупі. Бо йикби ни держєла, то бесте си розлетіли «на амен».

Дих усєко дує. Єк вийдеш на верх Веснарьки, то го добре чюєш. Чюєш, єк тепла днина любесенько обчіпаєт сьвіт. А єк узлоститси, то, Сусе Христе тай Божя Мати! Пере зимов, січє дожєм, ломит дерева, хати переносит з місцє на місце. Божя сила. Єк дих розрідитси, то з того повстаєт огень. Видите го? Йкий є рідкий, вин робитси горєчий и пидоймаєтси просто у небо. И з того повстают звізди. А йик загуснет, то стаєтси вітром, а єк шє май бирше загуснет, то робитси хмара, а з хмари летит вода — бо вода то такіж повітрєний дух, лиш шо мокрий. Мокрий дух прочюраєт в земню и родит камінє. А витак то вже єв’єїтси ціла решта.

Всьо гуснет и рідієт, изнов затугаєт тай си зріджує. Сказав бес, шо пульсуєт. Єк та кров. Ту є почєток.

Йвась Пластунєк ни дав си переконати. Був старший тай ни пасувало вступитиси менчьому. И так си розходили: оден зи своїм повітрєним дихом, а инчий зи свойов пустков. Але по Лесеви Лінивчукови, верховинскім Анаксименесі, й таки шош си лишило. Бо вин д’тому всему був музиков. Шо роб’є музики? Музики рєдют вітром. Хапают повітрєний дух в смичьки тай перекладают го на струни. А йграют так. Прим граєт нуту: «Віє вітер, віє буйний, тай из Чьорногори…», а секунд йиму вторує: «А-ни-пустка, а-ни-пустка, а-ни-пустка…» И в тотій музиці чюти, єк над потоком Лазішшіна, нидалеко видтів, де вин вчюраєт в Тису, в погидну літну днину нипают по єрмарку Лесьо-Анаксіменес из Йвасьом-Анаксімандросом. 

ΗΡΑΚΛΕΙΤΟΣ Ο ΕΦΕΣΙΟΣ

Той, кого кликали Гераклітосом з Ефесосу,
направду називавси

Онуфрій Манчук 

з Пидкринти в Жєб’ю-Ільцях

Був то чьоловік фудульний тай носивси високо. Мусів би го довго питатиси, аби вин видозвавси. Питаєшси, чьо вин сидит мовчки, то видказував: «Шобесте ви говорити могли». Цілий тобі Онуфрійко.

Дєдя го був ватагом на полонині Ґаджіна. Коли Онуфрійко був малий, то казав му дєдя ватру в колибі сокотити. Й у вогни показаласи Онуфрійкови правда. Бо вогонь є такий: вержеш патик д’ватрі, а вна го обмацує, єк ика любаска, а патик ціліський гнетси и чірвонієтси. Коли вже го на всі боки обмацає, то з патика лишєїтси сама спуза, а решта д’горі в небо йде. Онуфрійко задив’євси у вогень и у сьвіт. Вичюв, шо в тім є мудра гадка. Вичюв, але багато ни говорив: «всьо вид вогня и кризь вогень». Так повів. 

Ни раз чюти вогень в собі – внутрі. Чюєш, єк палитси. Чюєш го в ревности. В жалю. Чюєш в туску. И в любови такіж. И тогди жиєш, йикби собі самому навкірки. Огень роздираєт тє на дві половини. Одну кортит’ приблизитиси д’ватрі, а друга вид ватри тікає. Так йик бес був мотилем и вовком нараз. Мотилє д’огневи кєгне. Вовк вид огню тікає. А чєсом такий їс, йикби був димом и спузов. Одно тє д’горі кєгне, а друге вдолину. Війдеш на верх, хотів бес штрикнути в бердо. Стоїш удолині, хоків бес війти на верх. Все йкийс такий сам ни свий. Пломінє си з тебе видобуває.

Чьоловік жиє самому собі навкіркі.

Отєк греки то називали «дієлєктиков». Такіж красно. «Дієлєктику» мож видіти голим воком, коли Йвась, Лесь тай Гарасим трохє си пидпили. Коли Йвась трохє си віп’єт, то горівка тручєєт го вдолину. Коли Лесь си віп’єт, то горівка кєгне го вбік. А Гарасима, прото, горівка цурікаєт назад. Єк здиб’ютси всі п’єні, то имутси оден за одного и держєтси купи. Так си йдут. И коли кождий осібно ни годен на ногах си вдержєти, то вкупі си держют. Йдут, співаючі — самим собі навкіркі. И то си називаєт «єдністю в суперечьности». Онуфрій Манчук з Пидкринти такіж то виснував єко той Гераклітос.

Подібно з хлопом тай бабов. Ту допіру суперечьність! Огень ділит, огень єднає. Суперечьність и єднанє, єднанє и суперечьність. Ціле житє. Вже си ни випрєжеш, хіба йик ноги прокєгнеш.

Онуфрій з Пидкринти — єк той Гераклітос з Ефесосу — напусто ни обзивавси. А йик вже мав шо повісти, то зачінав так: «Ни буду вам багато говорити, бо й нима ид’кому». Витак виводив нáкоротко тай ни довго: «Абесте знали, шо всьо течє. Ни зайдеш два рази у ту саму воду». Хто то відає, шо на гадци маєт старий чьоловік, коли йик дитина задивитси у ватру?

ΔΙΟΓΕΝΗΣ Ο ΣΙΝΩΠΕΥΣ

Післідь ретенних бадань
верховинских учєних виїв’єїтси,
шо Діоґенес з Сінопеусу то направду є

Митро Кулешя

 з Квасів

Говорили про него: «Дурний, але свий розум має». То був такий, шо йиму ни ходило ни про шо. йик попоїст, то попоїст, а ни попоїст, то годно бути й так, віп’єт, то віп’єт, а ни віп’єт, то йой — най будет. Може, чюлисте про него, бо то вин сидїв у бочьці. А було то в місті. Бочька була нимала, вид вина, май усхласи. Містєни радо го мали, бо вин все їм файно радив. Але й допечі годен був. Раз го шош взлостили, взєв вин у руки лямпу, йшов по місту и кого здибав, то сьвітив му в твар. «Шо робиш?». А вин: «Шукаю людину». Ни було людини. Тогди казав: «Йикбих мав такий писок, йик ти, то бих го в гачях носив».

Кулешов Митро став за то, шо йкос раз прийшов д’нему пан из замку в Коломиї. А був то фист панцкий пан. йик увидів такого бідака, то хотів го чімос обдарувати, але ни гей знав, шо Митрови тра’. Радивси шо радивси, тай делінь питаїтси в Митра: «Шо бес хтів?» А вин: «Єдно, абесте, пане, мині Сонечько ни затулєли». Але пан си ни утихомирив. Пислав д’нему дворака. А дворак видит, шо Митрик варит на ватрі кулешу, таку худу, тай йиму каже: «Йикби ти, Дми, умів крішечку карк зибгати, то на замку в Коломиї миг бес ни такий харчь мати». А Митрик му на то: «Йикби ти умів’їс таку кулешку варити, то бес ни мусів перед панами карк бгати».

Кулешя Митрик з Квасів — наш гуцульський Діоґенес — був чьоловіком свобидним. Ни дав душі свóї прив’їзати д’земним гараздам. йик май менче мати, а йик май бирше бути. Бо то, шо маєш, и тебе має. Маєш ґрунта, то вже прив’єзаний д’ґрунтам. Маєш ліс, то прив’єзаний д’лісови. Маєш бабу, то прив’єзаний д’запасці. А, йик так тє тото всьо пов’єже, то и ни покмітиш, шо вже їс себе ни маєш. А тогди такий стаєш, йик та тінь. Все ни свий. Все чюжий.

А на Господа Бога вини ни змітуй. Раз Митрика змилило. Вивчєрі намовили го, шоби сів до корита, а вни го спустє Тисов в долини, то доплиє до Хуста, кажут, там є шє май ліпші бочьки. И Митрик злакомивси. Раз в житю. Тай шо єк корито перевернулоси, і мало бракувало, аби Митрик ни втопивси. Нарікав витак на Господа Бога, шо го з опіки свої опустив. А вивчєрі му на то повіли: «Ти на Госпидка Бога ни нарікай, бо Бог Сітенький ни винен, лиш ти сам винен, бо їс лихо сів».

Так то буває: зле їс сєдеш, а витак рейвахуєш, шо Господь Бог винен.

Митрик Кулешя з Квасів спочів у Рахові, и там го поховали. Сегонне вже мало хто кємує, де йиго могила. Однако перепис на добру кулешю по Митрику лишивси. А шо кождий гуцул знаєт кулешю зріхтувати, то ни перед ким вже ни мусит карк бгати. Йо.

 ΠΥΘΑΓΟΡΑΣ

З Пітаґорасом то було так. Єк люде зачєли си перечіти,
шо би мало бути на почєтку, то Йосьо Орентайн з міста виснував, шо:
«на почєтку була ціна». А чьо вин так виснував? Тимунь,
шо був вин йикби перший банкір на Гуцульшіні. Зичів гроші
на процент – и з того жив. А Йосьо Оренштайн оженивси з Рузьов Бідинсков,
лиш вна ни була з Коломиї, а з Кутів. И гет ни була біднов,
бо була кревнов з Пшибиловскими, котрі мали фист елєґанцкі склепи.
И вна му притакує: «Ая, добре Йосю говориш, на почєтку мусит бути ціна.
Айбо на кінци такіж. На тот приклад — ціна комашні». Но и так зачєлоси розносити по сьвіту, шо, йик говоримо про почєток, то на почєтку була ціна. Дійшло то до вуха Луки Гарматія з Розтік, котрий був фист мудрагель.
Айбо вин, хоть називали го «Гарматій з Розтік», то ни сидїв у Розтоках, лишень
в Головах. йиго хатчіна там дотеперечькі стоїт. А був то чьоловік поставний.
А єк то вчюв, то аж підштрик д’горі. А сталоси то над Черемошем,
єк вин рибу ловив, нидалеко Дідушкової Річьки. Тра’ би було сегодне
в тім місци йкийс памнєтник поставити.
Вже йик впав на земню, то повів розважно: «айбо ни ціна, а цифра!»
И так ївивси Пітаґорас, а направду то

Лука Гарматій 

з Розтік

Заснував вин школу, першу школу на сьвіті, то значіт — на Гуцульшіні. Школа постала в Головах, де потік Маґівский вчюраєт в Білу Річку. Гій, брате! Але добутиси до тої школи було гей нилегко. А видержєти — шє кєшше! Перший рік обов’їзком було — слуханє и гуцульский данец. Чього слуханє? Чього данец?

Того слуханє, аби ніхто пусте ни питав. Люде питаютси, але пусте. Маш трафунок — йдеш дорогов, а люде питаютси: «Шо, йдете, йо?» Ну то шо си питаїш, йик видиш? Лука Гарматій сів собі раз над водов з вудков. Їкийс забігачький видит и питаїтси: «Дес идете, йо?» А вин на то: «А може, шє си запитаєш, нашо?» Так шо у тій школі в Головах учінь мав право си запитати аж по році науки. йик добре си запитав, то го лишєли, а йик лихо, то йшов на штири вітри и п’єтий шум.

А гуцульский данец був важний тимонь, шо го данцуют по два, по штири, а навіть по шишнацікь. А то такий є файний данец, шо нима му ціни. А цифра – є. Цифра за цифров. И то си називаєт «цифрованє». Данец на цифрованю стоїт. А Лука Гарматій виснував, шо ни тилько данец, але й усий сьвіт то таки є нічьо инче, йик одно велике цифрованє.

Замовити книжку можна у видавництві Discursus.