«Я — людина, якій завжди була цікава не так фізика, як метафізика, — думаю про постійну Божу присутність у кожній точці простору…»
Збірка есеїв «Наш сусід Альберт Гофман» стала результатом допитливості уродженки Черемошної Галини Петросаняк. Адже крім іпостасей поетки, перекладачки з німецької мови та письменниці, вона ось уже 15 років є такою собі краєзнавицею-аматоркою. Спершу була гідом для німецькомовних гостей у Франківську, а з 2016-го Галина мешкає у Швейцарії й досліджує місцеві краї та ландшафти.
Міста й містечка, краї та ландшафти
Книжка увібрала спостереження за Швейцарією та іншими важливими для авторки містами й країнами: Парижем, Грузією, Німеччиною, Болгарією та Північною Македонією.
Розповідаючи про Швейцарію, Петросаняк захоплюється тим, скільки ж літераторів знаходили у цій невеликій гористій країні власний прихисток:
«Підстав вважати Швейцарію країною в усіх сенсах літературною існує декілька. По-перше, її межові ландшафти та плоди волі її мешканців самі собі добре надаються до рафінованих метафор. По-друге, деякі письменники маленької країни сягнули світового літературного олімпу. По-третє, чимало іноземних авторів першого ранґу знайшло тут якщо й не другу батьківщину, то затишну гавань. Серед них Рільке, Ремарк, Гессе, Манн, Джойс, Набоков».
Вперше опинившись у Парижі, мандрівниця намагається збагнути, що стало джерелом потужної вітальної енергії, яка відчувається у місті: чи це колосальні будівлі, дерева, люди або «їхні молитви й сподівання, почуття, пісні, ідеї, жага до життя?» Розгадка досить проста — насправді ж письменниця насичується енергією, яку свого часу знаходили та генерували у просторі міста й у місцевих ландшафтах дорогі її серцю творці:
«Було ще дещо, що пришвидшувало моє серцебиття. Згадка про давніх незнайомців, знайомих усе ж надто близько, щоб, будучи в Парижі, знехтувати нею. Та більше, кожен з них безумовно зацікавився б, почувши, що для мене, як і для них, Броди, Чернівці, Коломия, Львів — не просто звуки. Йозеф Рот, який любив це місто й помер у ньому від коньяку чи то від ностальгії. Манес Шпербер, який зробив тут завидну кар’єру. Пауль Целан, який кинувся в Сену з оспіваного Аполлінером моста Мірабо. Вільгельм фон Габсбурґ, котрий після драматичної української інкарнації, до якої він ще повернеться згодом і через яку загине, провів тут із десяток безтурботних років».
Отже, мовлячи про міста, есеїстка відкриває читачеві не лише особливі чар та атмосферу кожного з них, а й знайомить з видатними митцями й мисткинями, велетами й велетками думки, які там мешкали.
З есею «Хто шукає правду, той шукає Бога…» дізнаємося про філософиню Едіт Штайн, перекладачку Томи Аквінського й авторку понад 20 книжок. У 26 років жінка асистувала знаменитому феноменологу Едмунду Гуссерлю в університеті Фрайбурга й захистила докторат з філософії. Однак єврейці не судилося стати професоркою у Німеччині 1917-го. Тож вона подалась в монахині й отримала ім’я Терези-Бенедикти-Хрести, а по смерті стала «святою». Ось яким побачила Фрайбург Петросаняк:
«У місті, назва якого починається зі свободи, здається, усе дихає нею. На пішохідній вулиці, акомпануючи собі на гітарі, співає молодий чоловік, і в тому, як він це робить, теж вгадується свобода. Місто молоде й динамічне, рукою подати до Франції, навсібіч видно гори, але їхнє кільце свободі не загрожує».
На сторінках книжки міста постають також крізь призми особистих історій зростань та занепадів людей, яких тепер гордо називаємо геніями. Берн, непривітний до Альберта Айнштайна. Давос, який надихнув Томаса Манна написати культову «Чарівну гору». «Шкідливий, шкідливий» Базель Ніцше, у якому донедавна не було жодної згадки про базельський період у житті філософа.
Зрештою, для письменниці мандри — це своєрідна ініціація, відтак, існують країни, які «треба побачити, щоб дозріти».
Такою для неї стала Грузія: «Таємниць у Грузії чимало. Західна Грузія — колишня Колхіда, земля золотого руна. Східна — стародавнє царство Іберія, назва якого, мабуть, невипадково збігається з далекою іспанською Іберією».
Хоч Петросаняк описує закордонні міста й ландшафти, її погляд спрямований на рідні місця й Галичину зокрема. Спостерігаючи за чужими містами, авторка знаходить подібності з українськими гірськими містами й селами. Швейцарське Геризау, у якому доживав віку Роберт Вальзер, нагадує їй Ворохту, а мальовничий закрут річки Рейн довкола Базеля подібний до Дністра у Заліщиках.
У збірці багато й самого Франківська. В есеї «Доктор Екзіт зі Станиславова» йдеться про лікаря Макса Шура, який здійснив евтаназію Фройдові та супроводжував його у царство Харона. А народився — у Станиславові. Іншим разом гуляючи містом Скоп’є, столицею Північної Македонії, Галина згадує про споруди у стилі сецесії у рідному Івано-Франківську.
Уроки світової історії для українців
Подекуди в есеях з’являються історії, які можуть стати застереженнями чи підказками для українців у стані активної війни. Так, скажімо, з першого есею про генія реклами й піару Едварда Бернайса дізнаємося про те, що у США під час Першої світової війни антинімецька пропаганда працювала так досконало, що симфонічним оркестрам у філармоніях було заборонено грати Бетговена через його німецьке походження. Маємо ненавмисну підказку про те, чи варто тепер кенселити російську культуру.
У тексті «Господній сокіл» читаємо про полілінгвізм Швейцарії, який хтось із «жертв» російської пропаганди може використовувати як приклад для підкріплення тези про співіснування російської та української мов на офіційному рівні в Україні. Цікаво, що у Швейцарії статус державної мають одразу чотири мови: німецька, французька, ретороманська та італійська, не конкуруючи між собою:
«Хоча офіційною мовою для німецькомовної Швейцарії є літературна німецька, вона функціонує лише в письмовому обігу. Завдяки гучності, дисциплінованості й коректності швейцарців такий полілінґвізм не перетворюється на шизофренію і жодної проблеми не становить, а лише збагачує».
Доленосні літературні досвіди
Петросаняк щедро ділиться власними літературними відкриттями, які стали доленосними для неї як читачки та перекладачки:
«Мабуть, у кожного читача, у кожної читачки є книжка, яка зіграла в його/її житті особливу роль. Доленосна книжка-одкровення, що стає частиною особистости і ще багато років — нерідко й назавжди — у різних формах і вимірах присутня у житті. Її героїв, її оповіді годі забути, а її простір ніколи не зникне з твоєї внутрішньої ментальної мапи».
Такою особливою книжкою для неї є автобіографічний роман «Ось іде людина» уродженця Івано-Франківщини Александра Ґранаха. Вона потрапила до бібліотеки письменниці завдяки німецьким туристам, яким та якось показувала Франківськ. А згодом стала частиною її приватної історії — так з’явився український переклад роману театрала світової слави родом із Вербівців.
Авторка скрупульозно дошукується початкових й неочевидних значень звичних слів чи назв, а разом із зануренням у приховані тлумачення слів та їхніх фрагментів намагається розгледіти присутність Бога. Так, з есею про швейцарське місто Базель дізнаємося, що поділивши топонім на склади, отримаємо слово Бог:
«Бог у назві міста постає як воїн чи щонайменше як мисливець. Воїн, який звоював коштовний трофей, або мисливець, котрий уполював рідкісну здобич. Базель — здобуток Бога. Чи, може, Господній сокіл, який звив собі гніздо на березі райської річки?»
Пізнати божественне Петросаняк силкується й у процесі перекладу. Перекладаючи Рільке, зауважує: Бог із його сонетів не християнський — це Орфей, божество від поезії. Авторка пристрасно досліджує поезію Рільке, а відтак, українські «Сонети до Орфея» уперше звучать жіночим голосом.
В різноманітті — сила, свобода — у мірі
У збірці есеїв «Наш сусід Альберт Гофман» оживають історії вихідців з України, які належали до усіляких етносів й національностей: євреїв, німців, австрійців, румунів. Народжений у Чернівцях в Австро-Угорщині, німецькомовний єврейський письменник Пауль Целан ідентифікував себе австрійським, а справжній прихисток знайшов у німецькій мові та ботаніці. Актор Александр Ґранах підкорив Голлівуд, а приїжджаючи до рідної Галичини з теплом відгукувався про місцевих як дуже чистих та сповнених жаги людей. Зрештою, ледь не всі герої книжки — це люди множинних чи складних ідентичностей.
Чоловік на велосипеді з обкладинки книжки — хімік й «батько» LSD Альберт Гофман — мав інструмент й нагоду розширювати межі власного пізнання. У 2007-му у віці 101 року він був першим у списку живих геніїв світу, бо знав, що «людина, яка втрачає міру, втрачає й свободу».
Головне фото: Євгенія Сенік
