Завдяки виступу Dakh Daughters у квітні франківський обласний центр психічного здоровʼя, що працює на Чукалівці, опинився в культурних новинах . Чому для концерту обрали таку локацію і як мистецтво співпрацює із психотерапією — для post impreza написала Оксана Квітнева.
Наприкінці квітня телеграм-пабліками завірусилося відео «моторошного» концерту фрик-кабаре Dakh Daughters у Франківську. Але не того, що мав місце в Драмтеатрі 18-го. Свій квітневий тур «Лупайте сю скалу!» бенд завершив другим за місяць франківським виступом. Минуло лише десять днів по першому, як вони дали виставу в психоневрологічній лікарні.
«У телеграм-пабліки ми ніколи не потрапляли. Таку кількість реакцій, напевне, збираємо вперше. Тому для нас це прецедент: резонанс вийшов зовсім в іншому полі, де ніхто не чекав. Ми так розімкнули своє коло поціновувачів мистецтва, культури, вийшли на якийсь зовсім інший рівень сприйняття культури і того ж мистецтва. Це все цікаво», — каже Руслана Хазіпова, акторка Dakh Daughters. Її колега Соломія Мельник додає: «Увесь шлях цієї вистави, драматичний її складник, який ми проходимо й переживаємо разом з глядачем, знівелювали через вирваний клаптик відео, де незрозумілі люди в білих масках скачуть і кричать. Ясно, що це дивно».
Понад пів мільйона переглядів зібрало вірусне відео з цього концерту. З-поміж коментарів був і такий: «Якби я був диктатором України, то за цей концерт звільнив би все керівництво лікарні».
Колишня обласна психоневрологічна лікарня №3 тепер — КНП «Прикарпатський обласний клінічний центр психічного здоров’я Івано-Франківської обласної ради».
На відміну від назви й статусу, місця свого перебування лікувальний заклад не змінив: «на Чукалівці», як кажуть місцеві, котрі часто асоціюють цей топонім з точкою неповернення. Передусім — через кладовище, розташоване поруч із селом. У другу чергу — завдяки психлікарні. Як зазначив письменник Володимир Єшкілєв, присутній на концерті в ній, це — «передкінцевий пункт долі». Мовляв, далі лише кладовище.
Місце, що сприймається як напівмертва та списана суспільством територія, на яку краще не ступати, зараз фактично повертають до життя. Чим? Відсутністю санітарів, змішаними палатами та навіть такою подією, що відповідає загальній дестигматизаційній політиці лікарні. На тлі нагальної необхідності турботи про психічне здоров’я в суспільстві, зазомбованому міфами про невиліковність у психіатрії, прийняття і розуміння — потреби, базові для всіх і, зокрема, пацієнтів психіатричних стаціонарів. Саме для них і серед них виступили учасниці фрик-кабаре.
Анна Нікітіна, акторка Dakh Daughters: «Розумію, що зайти за грань насправді дуже легко. Проте тут нічого такого немає — це просто притаманно людям з “рухомою” психікою. Знаю, що таке глибинні депресивні стани. І навіть, гадаю, знаю, що таке психоз. Так, у легкій формі. На той момент я грала виставу, присвячену цій хворобі. Була велика робота, втілена мною особисто, для того, щоб уживатися з різними своїми станами й бути при цьому при тямі. Також маю досвід волонтерства в Павлівській лікарні в Києві. Допомагала пацієнтам, які там перебувають і не мають родичів або мають таких, які не згодні доглядати за ними. Допомагала їм влаштувати виставку — це були дійсно цікаві художні твори. Себе таки треба тримати в певному балансі. Бо коли працюєш з такими людьми, тобі також потрібна стороння допомога, щоб не заблукати й не втратити свої орієнтири. Тому лікарі теж мають особистих лікарів.
Мені здається, наш концерт — це психотерапія для психотерапевтів.
Можливо, тому що здебільшого саме вони підходили і дякували. Зрозуміла, що це дало їм якусь енергію рухатися далі, якесь нове натхнення, поштовх працювати».
До глядачів, окрім пацієнтів і медперсоналу, приєдналися викладачі й студенти ІФНМУ та Станіславської школи психотерапевтичних мистецтв. А також воїни, які проходять реабілітацію в ОКЛ, і запрошені лідери думок. Останні мали б допомогти ретранслювати ширшій авдиторії основний меседж події: прийняття — процес не селективний, а всеохопний. І нам усім потрібно докладати зусиль, аби вчитися всеприйняттю, — задля майбутнього здорового суспільства.
Ініціатор події, яка для носіїв тоталітарного світогляду стала розривом шаблону, — завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології ІФНМУ, професор Михайло Пустовойт. Ідея запросити саме цей музичний бенд у психлікарню, місце його праці, в професора з’явилась вже давно, ще коли розпочинав свою боротьбу з каральною психіатрією в Одесі. З Dakh Daughters запізнався на концерті аж за океаном — українці на чужині гуртуються успішніше, ніж удома. Відтоді й вів комунікацію в цій справі. А з початком великої війни заснував Станіславську школу психотерапевтичних мистецтв, особливістю якої є навчання в симбіозі з мистецтвом. До кіно- й театрального з музичним додалося перформативне, що стирає межі між артистами та глядачами. Зрештою, цілком умовні, наполягає Пустовойт. Адже викликані не стільки біологічним, скільки соціальним фактором: тим, що суспільство вважає нормою, а що — патологією.
Михайло Пустовойт: «У кожній людині закладене зерно божевілля. Без винятків. Тому що так формується психічний розвиток: від психозу до притомності. Немовля живе в галюцинаторній уяві, що весь цей світ навколо нього крутиться й танцює. Це фактично галюцинаторне переживання світу, ми всі через це пройшли. Тому це в нас прошивка — десь глибоко в несвідомому. Вона існує і в якийсь момент може активізуватися.
Зараз працюю з військовими. Так от ті, хто на передовій, під обстрілами, потребують цього психотичного стану, з вірою у свою належність до безсмертного братерства. Ця віра захищає. Бо якщо її немає, емоційний стан одразу руйнується від усвідомлення масштабу небезпеки їхньому життю. Тобто психоз сам собою має не лише дезадаптивну, але й цілком адаптивну функцію.
Коли дозовано виходити за межі божевілля, то це творчість, творчий акт. Dakh Daughters уособлюють своєю творчістю оту “нормальну ненормальність”, яка, в принципі, повинна бути в кожній здоровій людині. З погляду психоаналітики, психічне здоров’я — це вміння толерувати свою патологію так, щоб вона не заважала жити. Щоб не дезадаптувала. А щодо творчості: вважаю, що саме ця є концептуальною й складною. Щоб її зрозуміти, треба докласти певного зусилля: чи напружити звивини, чи відкрити душу. Проте дуже часто при першому перегляді кліпів “Донбас” або “Папіроси” люди реагують наступним чином: “О, Боже, шо це?!”.
Так от, аби зрозуміти людину з ментальною проблемою, потрібно теж зробити емоційно-інтелектуальне зусилля. Не йти за найпершим бажанням — висловити відразу, відкинути або винести остаточний вердикт. А коли виявляється, що все складніше, це лякає».
«Ба більше, зусилля приймати себе таким, яким ти є, — воно першочергове і найбільше. Ті зусилля, які глядач витрачає, щоб зрозуміти наше мистецтво, ми витрачаємо пропорційно на те, щоб це мистецтво впроваджувати в життя», — каже Руслана Хазіпова.
Соломія Мельник: «За всю історію зустрічали дуже багато різних дивних реакцій на свою творчість, але точно не залишали байдужими. Люди або в захваті, або в такому шоку, що не можуть собі цього пояснити, але їх це все одно зацікавило. Наш улюблений коментар під найпершим кліпом на пісню “Рози” на ютубі: “О Боже, та це ж німецьке порно в пеклі!”. Ну окей, ми не проти, якщо людина так це бачить…»
Учасниці бенду вже мають досвід закритого виступу в нормандському пенітенціарному закладі. «Наразі їм і нам ідеться про спільне: знищення стигми, кордонів і стереотипів “оперативним втручанням” у суспільну свідомість», — каже Михайло Пустовойт.
Однак, як на мене, на виступі було малувато саме цільової аудиторії — тих самих пацієнтів лікувального закладу.
Михайло Пустовойт: «Мій задум — це не медперсонал у халатах і пацієнти в піжамах чи спортивках, або й узагалі в гамівних сорочках… З декількох відділень пацієнти вдягнулися як на концерт — і “загубились” поміж персоналу, місцевих митців, гостей з інших міст. Ідея в тому, щоб зламати цю стіну між лікарнею й суспільством — простіше кажучи, щоб прийшли звичайні люди з міста, котрі тут ніколи раніше не бували. Своєрідний День відкритих дверей, магнітом для якого виступили “Дотерси”. І це спрацювало: ще ніколи стільки людей одночасно й добровільного до лікарні не приходили. Супроти забобон, мовляв, сюди лише ступи — до тебе враз щось та й причепиться: вроки, сказ, злий дух… І потім невідомо, чим усе закінчиться. Люди забобонні. Не жартую — мені це так болить. Адже навіть мої колеги-лікарі, котрі, здавалося б, пройшли той самий шлях у медицині, мають вперті упередження, що в стаціонарах психіатрії все незворотньо і невиліковно. Це ж освічені люди!».
«Дуже сильна риса — забобонність. Пересічне мислення. Від чого, власне, ці забобони? Тому що трапляється щось невідоме. Ми боїмося того, чого не знаємо. Людина з більшою готовністю щось дізнатись менше боїться. Знання — це звільнення від страху, це свобода», — каже акторка Dakh Daughters Наталка Галаневич.
«Тоді було таке відчуття наповненості й щастя, що ми це зробили. Для мене це було однозначно так! І під час концерту, і після. Маю вдячність за цей досвід, тому що мені, наприклад, бракує знання, як спілкуватися з людьми, у яких є посттравматичний синдром. І зокрема після війська. Хочу дослідити це питання, бо це певні інакші стосунки. Люди пережили такий досвід, якого я не мала. Це мої співгромадяни, з якими хотіла б спілкуватися, а не просто заплющити очі й піти, бо не знаю, як з ними розмовляти. Для мене це — перший крок до спілкування в колі дуже різних людей. Нас попереджали заздалегідь, що там буде різна авдиторія. І я б хотіла більше такого спілкування. Це дуже важливо. Концерти, розмови після, разом усі. Нам, до прикладу, дуже велику емоційну віддачу дали розмови з глядачами тут, у Європі. Це зовсім інша атмосфера і практично окрема, велика й важлива подія — розмова потім. Це дуже виснажливо після концерту. Але й надихає. Не знаю, наскільки це можливо в контексті такої події — ми ж не фахівці. Це інша історія. Думаю, чи маємо ми на це право. Та чудово, що почали цей шлях».
Місяць по тому, як усе відбулось, знов зустрічаємось з Михайлом і учасницями фрик-кабаре за спілкуванням у зумі, адже «Доньки Даху» вже в Нормандії, в тамтешньому театрі, де у них контракт. Згадуємо, як усе було, вже до певної міри відстороненим поглядом, адже тоді всі були на емоціях: «Ааа, клас, це сталося!».
Соломія Мельник: «Для нас неважливо, де виступаємо. Люди, які мають психічні розлади, теж потребують уваги, нової інформації ззовні. Насправді це був чудовий контакт. І нічого “дивного” з нами не відбулося. Бо людям потрібні люди».
Михайло Пустовойт: «Так, це лікує. Загалом, лікують не пігулки, тим більше — не стіни. Лікують людські стосунки й людське ставлення.
Люди потрапляють у стан ментальної хвороби, коли раптом відчувають, що втратили з усіма емоційний зв’язок. І не можуть пояснити, що з ними відбувається.
Завжди актуальна в нашій професії й проблема порозуміння між людьми з принципово різними досвідами життя. І це стосується наразі усього суспільства. Бо частина людей живе цивільним життям, а частина — військовим. Вони формують радикально різний життєвий досвід. І потім треба їх якось назад законектити. Щоб після не було такого, що кожен — у своїй капсулі; в цивільних — свої легенди про війну, у військових — переконання, що, крім побратимів, їх ніхто не може зрозуміти. Вважаю, що мистецтво створює цей перехідний простір. Я бачив, що люди ридали, деякі військові то виходили, то заходили, бо їм у якийсь момент було надто близько — відчувалося, що це їх чіпає, в окремі моменти переповнює. Наче скресала крига. В психіатрії є такі поняття “суха депресія” і “мокра”. “Суха” — це критичний стан, людина падає вниз і невідомо, чим це закінчиться. А коли починає плакати — значить, відкривається до спілкування, взаємодії. І це завжди полегшення. Тож у тому сенсі мистецтво стає медіумом між різними життєвими досвідами. Як на мене, ніхто краще за вас цього не робить. Тому що ви поєднуєте музику, тексти й театральне дійство».
Руслана Хазіпова: «Для мене тур був дуже інтенсивним. Одразу після виступу в Франківську поїхала до Франції. Тобто не було часу ще трішки видихнути — усе дуже швидко. Взагалі життя якось так швидко минає. Дуже вдячна, що все це сталося. Насправді 28-го, наприкінці туру, досягла емоційного піка. Виплеснулась саме на цьому концерті. Дуже цікава емоція була під час виконання “Ганнусі”, що йде під кінець виступу, — відчула певних людей. У них було дуже дивне пережиття після такої напруженої емоційної програми. І далі вже таке, грубо кажучи, “мракобєсіє” йде із Love Must Die і “Розами”. Тоді й відчула якесь таке піднесення духу — в цей момент просто розридалася страшенно. Не могла зібратися під час монологу. А після цього… Я не знаю, що це таке — “досягнення мети”. Для мене це — процес. Він не має результату, мети, бо я ще не закінчилась, ще йду. Це, швидше, закладання. Чи заклали ми щось 28-го квітня в психіатричній лікарні? Заклали».
Михайло Пустовойт: «Психоаналітик зі своїм клієнтом говорить звиклою мовою, на перший погляд. Але в цій звиклій мові він “запаковує” меседжі в несвідоме. І це несвідоме починає реагувати. Людина це постфактум тільки розуміє й відчуває. Наче пігулка з відтермінованою дією.
Цей концерт у моєму задумі був інтервенцією в ту стигму, що існує в суспільстві стосовно психіатрії. Люди, в яких вона максимально розвинута, переживають це з обуренням. У цей момент їхні світоглядні стигми починають тріщати, бо відбувається щось немислиме. Це все треба або зі сцени зігнати, або відразу і лікарів, і артистів прямо в тій лікарні “запакувати”. Що це таке?! А далі треба думати.
Людина завжди думає тільки про те, що її емоційно чіпляє. Більше ні про що. При чому неважливо, позитивно її це зачіпає чи негативно. Просто коли негативно — є тенденція цього позбуватися. Коли ж позитивно — є потреба це селектувати. Але якщо по-справжньому вмикається процес думання, то раптом приходить розуміння, що негативне, на перший погляд, є дуже важливим і зовсім не негативним. Адже в цьому житті все має два боки. Те, що видається зараз якимось досягненням, насправді є глухою гілкою розвитку. Може бути й так. Найголовніше — запустити процес думання. Ми це зробили. Люди про цей концерт і досі згадують у соціальних мережах».
І ми говоритимемо про це далі. Адже з’явились артисти, готові продовжити таку історію — «Пиріг і Батіг», Марина Круть. А на Dakh Daughters зафіксуємо лаври тих, які пробили цю стіну / скалу: бетонну, кам’яну, гіпсокартонну чи, можливо, просто прозору й уявну.
Фото: Олекса Бутчак
