Івано-Франківськ — місто, яке двічі влаштовувало похорони й поминки за своїми культурними інституціями, «Химерою» та ЦСМ. А цьогоріч своєрідне прощання влаштували й з готелем «Дністер».
Чи є у цьому закономірності і як загалом працюють ритуали прощання у культурній площині, міркує Володимир Єшкілєв.
Це було давно, десь в кінці 80-х або ж на самому початку 90-х. Тоді я, вчитель історії в одній із загальноосвітніх (тоді ще — «середніх») шкіл Івано-Франківська, став глядачем сценічного дійства, присвяченого річниці з дня народження Тараса Шевченка.
На сцені актового залу учні, під керівництвом завучки з виховної роботи, спорудили з магазинного торфу та дрібних камінчиків могильний пагорб, ретельно обклали його свіжим дереном, шишками та хвоєю, й встановили осьмилапого березового хреста. На нього повісили вінок з пластмасових квітів, притулили до дерену кольорового портрета Кобзаря. Того самого, у кожусі та смушевій шапці. Навколо цієї інсталяції учні урочисто творили коло, хороводили, співали пісні й читали «поезію».
Кульмінацією дійства стала поява хлопчика: босого, у вишиванці й вибілених полотняних штанях (певно, за задумом завучки та вчительок української літератури, «малого Тарасика», якому тринадцятий минало). Символічний Тарасик читав над власною і також символічною могилою «Заповіт». Читав виразно, голосно, з артистичними паузами і доречними наголосами. При словах «поховайте та вставайте» його голос злетів аж до чорних швелерів, на яких висіли прожектори й ледь не зірвався на півняче голосіння. Але не зірвався й щасливо спланував на могилу. Розчулені вчителі та методистки торкалися хусточками зволожених очей. Директор школи схвально кивав головою.
Напевне, організатори цієї акції здивувалися б, якби хтось почав пояснювати їм, що, вшановуючи пам’ять про народження поета таким цвинтарним дійством, вони створили щось вельми неоднозначне й навіть контроверсійне у сенсі знаковості, щось з потенційною претензією на метафізику. Щось на штиб уробороса середньовічних емблематиків — Змія Вічності, котрий кусає себе за хвіст. При цьому емблеми смерті, фронтально та безпосередньо переплетені з освітянською буденщиною, утворили таку хитру енергетичну «кишеню», що пароль до неї можна відшукати либонь у Дельоза: «Якщо бганка Фуко — це вибір між смертю й пам’яттю, то гіпербганкована поверхня — це смерть і пам’ять одночасно».
Зрештою, дивувалися б вони недовго.
Адже, як для Франківська, так і для усього нашого краю естетика культурної пам’яті та практики культурного пам’ятання довгі століття впиралися у поминальні ритуали. В обрядові символи прощання з земним життям. І впираються далі.
З тих трьох фундаментальних китів обрядовості, які за прадавніх часів стали колискою світової культури, — весільного, поховального та ініціального ритуалів, — в нас за утримувача смислів (відповідно, за хранителя пам’яті) чомусь обрали саме поховальний. Можливо, бо у маніфестаціях Її Величності Смерті бачили щось таке, з чим неможливо домовитися, щось невблаганне, непідкупне і небрехливе? Щось підсумкове і звільнювальне? Щось принципово протилежне продажному провінційному хаосу. Протиставне тому тотальному лицемірству, яке рясно квітнуло у Карпатському краї ще задовго до Матки Австрії та Речі Посполитої.
«Смерть вивільнює правду», — написав анонім на єгипетському мурі. Протягом п’яти тисяч років, що минули з того часу, актуальність напису лише зростає. Й не лише на берегах Нілу.
Відповідно, наш Франківськ-на-Бистрицях, де публічна «культура» завжди напружено закликала до ув’язненої лиходіями правди і завжди потайки сподівалася, що ту ніколи не випустять з буцегарні, цей славний Франківськ реально обрав Смерть за провідника культурної пам’яті. На це, звісно, в планувальників — конкретних або ж ноосферних, невідомо, — був свій розрахунок.
Якщо правда колись й вилізе на світ Божий, міркували ті планувальники, якщо культурна пам’ять все ж таки спрацює, то нехай це станеться вже після успіння всіх причетних: і тих, хто ростив культуру, і тих, хто втоптував її творців у багно. Коли вже ніхто з розтоптаних не опиниться поряд з колишнім завідувачем ідеологічного відділу обкому партії й не зробить йому незручностей. І тоді вже можна буде полегшено видихнути, стати колом на цвинтарі, запросити до слова всечесних отців, проспівати щось благодатне й відтак піти на поминки, де стерильні застільні спічі не заважатимуть їсти і пити.
Головне — стати до кола, долучитися до його обрядової геометрії, давньої, як ті печерні поселення на берегах Дністра. Бо ж це воно, ритуальне коло усіх єднає і всіх рівняє. У тому колі вже й не розібрати, хто майстер, а хто партач, хто сексот, а хто просто сюди прийшов. Всі на рівній віддалі від некроманта, від сакрального центру або від того, чим той центр замінили сьогодні. Відповідно, кожний культурний локус у місцевій парадигмі має бути улаштований так, аби можна було творити коло навколо покійника, могили або ж поминального об’єкта. А ще й заспівати. Як буде настрій.
У Франківську намагаються дотримуватися традицій. Принаймні кажуть про це на різних рівнях та при кожній нагоді. У Франківську щиро вірять, що традиція і є правдивим культурним пам’ятанням. От просто вірять у це — і край.
Вірять і розчищають нові місця для хороводів.
Кажуть: коли у парку встановлювали подарований місту пам’ятник Шевченкові роботи канадця Лео Мола, що був задуманий та зроблений скульптором як фігура, що стоятиме біля муру або стели, тодішні «культурні речники» франківської громади дуже наполягали і таки наполягли, аби пам’ятник поставили не біля якогось там муру й не на рівні з бруківкою (як таке можливе?), а на височезну тумбу. Ну й, звісно ж, забезпечили вільний простір навколо неї. Речників, гадаю, найменш цікавила та прикра обставина, що відвідувачі парку бачитимуть «черепашку» — неоковирну задню частину скульптури, не призначену для огляду.
«Обтанцюймо кактус колом», — переклав Томаса Стернза Еліота Віталій Коротич. Обидва зналися на обрядах.
Мистецьке визнання також приходить тут у супроводі Смерті. Поки митець живе, він небезпечний. Адже може втнути щось не прогнозоване й тим зганьбити тих своїх шанувальників, які поспішили ще за життя проголосити його класиком.
Натомість мертвий вже нічого не втне. Не поскаржиться на голову творчої спілки, не кине до смітника впорядковані кафедральною професурою мемуари місцевого корифея. Тому можна сміливо у день чергового ювілею покійного йти на цвинтар, оточувати колом могилу і співати. Можна про нього навіть слово сказати. Чим більше говориш над точкою врегульованого покою, тим рівніше й лінійніше тебе запам’ятають.
Ми не забули, правда ж: «Гіпербганкована поверхня — це смерть і пам’ять одночасно».
Колись я спробував мистецьки обіграти цей цвинтарний стрижень міської культури. Презентуючи у «Химері» збірку оповідань «Інше гроно проникнень і свідчень», запропонував присутнім рушити на старе міське кладовище. Завітати до легендарної могили Станіславського вампіра. Публіка радісно відгукнулася на пропозицію, ми утворили коло навколо випаленого надгробку, котрийсь з несистемних художників вилив на потрісканий цемент червоне вино: «Скуштуй із нами, вурдалаче».
Подейкують, що Темрява, яку ми потривожили в ім’я мистецького дискурсу Постмодерну, за кілька місяців по тому зайшла до «Химери» на сто грамів. Кав’ярня закрилася. Цю подію несистемні оформили — можливо, також в ім’я клятого Постмодерну, маю щодо того сильну підозру, — як поховальну церемонію. Змій Вічності знову впіймав зубами свій хвіст.
Через багато років до мого столика в іншій кав’ярні підсів далекий від вільних мистецтв містянин, не дуже тверезий й від того щиріший. Він сказав: «Пане Єшкілєв, я нічого вашого не читав, от нічогісінько. Але пам’ятаю, що ви святкували якусь свою книжку на тому цвинтарі, що на Київській. І люди в місті це пам’ятають. Хочу вам сказати, що це було не дуже правильно… але красиво». Я міг би відповісти йому, що «неправильно, але красиво» в мистецтві є однією з таємних правдивих ознак справжності, але він, оголосивши свій вердикт, залишив мій столик і приєднався до компанії інших містян, далеких від вільних мистецтв.
Ти не відаєш, як саме тебе запам’ятають. Ти собі думаєш, що у далекому майбутньому залишишся на орбіті культурної пам’яті завдяки книжкам, публікаціям, фільмам і виставам, а тебе, можливо, зафіксують простим звичайним (а зовсім не культурним) пам’ятанням як оригінала (у кращому випадку), що, бува, презентував свої книжки поряд з останнім притулком нечисті. Упс.
Гіпербганковану поверхню, яка все ще спроможна єднати смерть із пам’яттю, відчувають і ті, хто відчайдушно намагається контролювати майбутнє, аби після їхньої смерті друзі й родичі змогли вмурувати до надгробка ту примару amor fati, яка навідала їх за життя.
Для цього можна, до прикладу, обтанцювати колом Смерті щось виразне, значуще та цікаве. Скажімо, те, що має назву «Станіславський феномен». Обтанцювати після тридцяти років відречення від нього.
Спочатку відрікалися, аби не образити нікчемних і дрібних, проте обвішаних медальками і небезпечно заздрісних. Відтак, коли обвішані медальками здулися, від феномену відрікалися в ім’я персонального бренду, бо ж надуті приблуди з півночі тоді навчали: бути самітником та одинаком крутіше, ніж перебувати у списках. Ще пізніше від нього відрікалися, бо він не влізав у схеми укладачів канонів і київських ґрантодавців.
Але тепер від нього вже не відрікаються, ні. Тепер вже не вигідно. Тепер його «культурно реконструюють». Адже у розібраному стані він краще вмуровується у надгробки причетних. Ті вже не бурмочуть: «Не знаю, не бачив, не було ніякого Станіславського феномену, то все отой придумав, отой… не пам’ятаю хто». Вони раптом вилікувалися від прикрої амнезії. Вони вже влаштовують за феноменом ретроспективні поминки. Пригощають цікавих пліснявими плітками і консервованими міфами з літературних кухонь минулого століття.
Згадують те, що їм вигідно. Жаліються. Плачуть. Роздрібнюють і ховають випадкові кавалки дива.
Бо ж як інакше? Як прямувати до майбутнього без панахиди? Ми ж, кажуть оті заплакані, не в якомусь там Задрипанську топчемо ряст. Ми обтанцьовуємо пам’ять в ім’я тієї благословенної трьома конфесіями гіпербганкованої поверхні, за яку свого часу зачепилися концептами, текстами і зображеннями.
Їм так комфортніше. А нам, навпаки, затишніше думати, що ці концепти, тексти і зображення — лише гості у тутешньому цвинтарному колі. Що вони не затримаються у приймах, не замерзнуть біля розритих могил, не стануть здобиччю некромантів, не впадуть у гібернацію, у дурний сон розуму. Що вони йтимуть далі й житимуть далі.
І не лише на поверхнях, але й на стрілі часу.
Головне фото: Тетяна Павлик
