Присвячується подрузі В.М.

Ідея цього тексту з’явилась на фоні останніх гучних дискусій в українському театрі, де голоси жінок починають озвучувати випадки психологічного, сексуалізованого насилля та інші грубі порушення етики виробничого процесу. Найболючішим було читати коментарі в дусі «чому вони раніше мовчали», «хай докаже (у суді)», «сама винна», «занадто ніжна/слабка, що дозволяла до себе так ставитись». Здається, багато людей навіть у театральній спільноті несвідомі, що рівність, відкритість та прозорість у ієрархічній структурі як театр здебільшого є номінальними і переважно унеможливлює діалог на рівних і тим більше публічно. Крім цього, відсутність інститутів підтримки, такі як профспілки, та слабка інтеграція антидискримінаційної та феміністичної оптики у навчальних мистецьких закладах призводить до неусвідомлення проблем у подальшій театральній діяльності. Принаймні мені так здавалось. Але щоб більше дослідити нюанси (дис)комфорту існування жінок в театрі і способи говоріння/мовчання про них, я вирішила провести невелике анонімне опитування.

Цей текст засновується на розповідях 17 жінок, які відповіли на 42 питання мого опитувальника про свій досвід роботи в  українському театрі.*

[Хоча, можливо, допоможе зрозуміти глибше деякі попередні дослідження. Наприклад, про мінімальну присутність жінок-режисерок у державних театрах, яке здійснили Гендер в Деталях та ГО «Сучасна жінка»: Жінки в провідних театрах України.]

Всі вони є фахівчинями різних профілів, які професійно долучені до державних чи незалежних театрів та  походять із різних міст України. Їх усіх об’єднує те, що вони —  моя театральна бульбашка,  разом зі мною вони поділяють цінності рівності, відкритості та сестринства.

Цей текст не претендує стати статистичним дослідженням із відсотками та потенціалом екстраполяції на загальну ситуацію жінок в українському театрі. Це швидше наративне дослідження того, що найбільше болить колежанкам в театрі і яким вони бачать його в майбутньому. Мені б дуже хотілось, щоб колись з’явилося наукове дослідження на тему умов праці жінок в українському театрі — і щоб воно дало поштовх до реальної рівності, прозорості та доступності можливостей. А поки що мої скромні ресурси дозволили проаналізувати досвіди цієї горстки фахівчинь. Нижче — підсумок їх розповідей та кейсів.

Згадане опитування було анонімним для жінок, тож тут ви не знайдете імен (здебільшого чоловіків), про яких йтиметься у розповідях. Це — не викривальний текст, який потребував би значних правових, емоційних та часових ресурсів, що наразі відсутні.

 [Натомість, якщо ви — це та сама людина, яка прагне стати опорою для опитаних у розкритті імен — напишіть мені, і ми разом  спробуємо зробити крок у цьому напрямку.]

Натомість цей текст прагне привідкрили завісу системних проблем, з якими зустрічаються жінки в українському театрі.

«Незалежний»/«залежний»

Насамперед важливо підкреслити, здавалось би, очевидну річ — різницю між досвідами респонденток у державних/комунальних/національних і так званих незалежних театрах. На відміну від державних, незалежні та проєктні театри часто пропонують жінкам більш позитивний досвід —  зокрема, йдеться про співпрацю і горизонтальність процесу, а також про наявність простору для критики та підтримки.

У «жіночих» проєктах — тобто, очолюваних режисерками чи кураторками — спостерігалось «нормальне [йдеться про нетоксичне спілкування — примітка авторки.] спілкування, спільність, солідарність», а також гнучкість умов праці та краще розуміння емоційних станів. Водночас деякі проблеми є спільним знаменником  у всьому  театральному секторі — такі, як загальний низький рівень оплати праці.

«На ставці»/ «без ставки»

Досвід  опитаних жінок у державних театрах зазвичай є проблемним. Це стосується не тільки тих фахівчинь, які працюють «на ставці», але, до прикладу, проєктних працівниць — драматургинь, музиканток, художниць, які залучаються лише в межах  роботи над конкретною виставою, і навіть критикинь, які начебто є по інший бік виробничого процесу.

Наприклад, експертиза критикинь, здається, є однією із найбільш недооцінених і низькооплачуваних. С. вважає, що «запит на театральну критику й аналітику в Україні ніяк не корелюється з можливістю виживати за рахунок професії». Інша критикиня каже: «Про гонорари за статті — взагалі мовчу. Вони смішні.  Друкуватися майже нема де — можна, але безплатно». Критикиня Н. підтверджує, що «ніколи не жила лише з грошей з цієї справи» й пішла зі сфери театральної критики, зокрема через те, що «коли текст читає 100 людей, то він не вартує зусиль, витрачених на його написання».

А як же із повагою до професії? Тут теж є також над чим працювати. Наприклад, критикиня С. розповідає, що один із відомих режисерів міг написати про неї та її експертність «кілька цинічно-знущальних постів і коментарів у фейсбуці, тому що йому не сподобався коментар під постом про його виставу».

Робота із «драмою»

Драматургині нарікають на те, що сучасна драматургія  не може потрапити на сцену державного театру прозоро. «Драматургині не мають безпосереднього доступу до театрів, особливо державних. П’єси пропонують режисери, а обирають директори», — пише одна із респонденток, а інша стверджує, що «теми, які мене цікавлять, важко просовувати, їх треба пакувати в щось інше. Слово “фемінізм” краще не вживати в домовленостях, це сприймається вороже».

Драматургині нерідко стикаються зі зверхнім ставленням до себе як до «вічної дєвочки».

Їм доводиться «довго боротися, щоб їх почали сприймати серйозно», бо у суспільстві існує стереотип, що драматург — це «поважний дядько з вусами» або «серйозна жінка з бабетою». З досвіду опитаних, драматургічні завдання, озвучені жінкою, можуть бути поставлені під сумнів акторами, які запитують, чи це «режисерське завдання». Жіночий мистецький внесок все ще може сприйматися як менш авторитетний. Драматургиня Ф. ділиться болючим кейсом про те, як «була принизливо звільнена» із театру за «саботаж роботи». Там, де відповідальність за рішення несла вона, монтувальники фактично ігнорували її вказівки та серйозно сприймали лише розпорядження заступника директора. Таких проявів патріархального й ієрархічного сприйняття обов’язків жінки в театрі немало.

Що стосується фінансової стабільності, то написання п’єс для всіх опитаних драматургинь, так само як і текстів для критикинь, не було основним джерелом доходу, а швидше «приємним фінансовим бонусом». Драматургині, яких задіюють до роботи над виставою, часто вкладають значно більше зусиль, ніж передбачено винагородою. Респондентка Ф. зазначає, що «вклала вже в саму роботу над конкретною виставою великий ресурс, який перевищив суму з контракту суто за п’єсу». Водночас вона вважає, що через  різні бюджети муніципальних та національних театрів «нереально встановити прозорі та однакові ставки для всіх…хоча необхідно встановити якісь умовні межі …принаймні не менше, ніж…».

Шум сексизму

Композиторка В., яка має досвід роботи над двадцятьма постановками в різних інституціях, зазначає, що у державних театрах її робота була «не про співпрацю, а про виборювання потрібного і необхідність довго доводити свої здібності, боротись із небажанням державних театрів щось змінювати». Композиторка часто стикалася зі зневажливим і сексистським ставленням чоловіків-начальників звукоцеху: «Як до нібито недосвідченого молодняка або як до жінки, яка не розбирається в техніці.» За її словами, під час делегування завдань вона часто відчувала щось на кшталт «неприязні, спротиву та недовіри» від робітників театру. Натомість, начальники звукоцеху «хизувалися своїми “регаліями” та “видатними співпрацями”, щоб принизити мої задуми».

Також В. не вважає справедливою авторську винагороду (роялті) для музикантів та музиканток. Вона ділиться, що часом отримувала 170 грн за кількаразове використання на місяць її оригінальної музики у камерній виставі. Найприкріше, за словами В., що «музичні оформлювачі» вистав отримують більші гонорари, хоча вони не створюють власну музику, а лише оформлюють вистави музично, використовуючи чужу музику.

Менеджерити виживання

Двоє з трьох менеджерок театру, яких я опитала, вже залишили не лише свою посаду, але й театр загалом. Причиною тому є вкрай токсичне ставлення з боку керівників, які, до речі, досі залишаються на своїх посадах [прим. авт.]  Третя із них все ще працює в театральній сфері та зазначає, що їй пощастило із робочою атмосферою, бо вона «мала чудових керівників і керівниць (переважно, жінок) і не відчувала порушення особистих меж». Крім того, вона має сталу жіночу підтримку серед колежанок, де можна говорити неформально не тільки про робочі моменти, але і про емоційні стани.

Колишня менеджерка та кураторка Н. описує свій болючий досвід роботи в одному із столичних театрів, де керівник систематично демонстрував «силу, владу та  приниження», а також позицію: «Я — головний, і гроші тут мої, власні».

До прикладу, її керівник, брав на роботу жінок, бо «їм не треба гроші» — а також тих, хто живе з батьками в Києві, бо «їм, знову ж таки, “не треба платити багато”».

В 2017-18 роках Н. була свідком «зарплат» по 1500 грн на місяць, при тому, що працівниці одночасно були задіяні і в приватних антрепризах керівника, і в репертуарному театрі. У цьому ж комунальному театрі вона бачила неприхований непотизм, коли  «найкращі» вистави ставив батько директора, а грав – рідний брат. Керівник відверто сексуалізував не тільки тіло менеджерки, але й багато ситуацій у робочій спільній комунікації. До прикладу, «пропонував розмістити її голе фото на афіші вистави» або як аргумент в професійній взаємодії казав, що вона «як коханка, яка весь час виносить мозок». «Постановка задач через порівняння з сексуальним актом або романтичними стосунками була прям робочим інструментом», – каже Н. Вона згадує, що зрештою ненадовго затрималась у театрі – звідки її звільнили із погрозами після того, як вона заявила про своє бажання подати в суд. Впродовж свого навчання в університеті та пізніше роботи в театрі, Н. неодноразово стикалася з «жартами про секс, порадами, як звабити, якимись огидними коментарями про зовнішність і поведінку, порівняннями з боку керівників, викладачів та завідуючих кафедри, які завжди були чоловіками». В цій ситуації, «ти або фліртуєш-обіймаєшся, або стаєш козою-відбувайлихою».

Коли Л. було трохи більше двадцяти років, вона потрапила до театру, який «пропагував філософію “унікальності і неймовірної надзвичайності”». Вона описує, як після навчання почала роботу в цьому театрі  «молода і натхненна», але вийшла «розчавлена та загубивши всю радість від самого процесу». Л. постійно відчувала порушення особистих меж з боку керівництва. «Керівниця театру зовсім не розрізняла, де професійне, а де – особисте, де треба зупинитися, або взагалі куди не треба лізти. Пояснювалося це тим, що так допомагає нам докопатися до правди, і що те, що це болісно то так має бути…  подавала все під соусом «благородної мети» — доводити людей, щоб допомогти їм щось зрозуміти про себе». Авторитарність проявлялась у «постійній критиці і агресії» до працівниць та акторок. Коли Л. намагалась висловити свої емоції чи думки, вони сприйматись як «супротив та протест чомусь справжньому та глибокому і високому: а то все — твоє гівно вилазить». У тому віці й контексті респондентка ще не розуміла, як проявляється психологічне насилля, маніпуляції, і не вміла давати відсіч такій людині, «на яку ти ледь не молишся». Більше того, Л., яка потрапила в такий театр після навчання, не уявляла, що театр може бути іншим, тож витримала два роки, справляючись із напругою за допомогою щоденних виговорювань з коліжанкою. Після цього вже ніколи не повернулась до нього.

Грати «за правилами»?

Досвід акторок в українському театрі є одним із найскладніших, бо, окрім всього іншого, охоплює ще й «творче» підпорядкування тілесності, яким могли зловживати.

Деякі з респонденток відчували тиск, що їхня «зовнішність чи “жіночність” оцінювалася більше, ніж професійні здібності». Наприклад, У. згадує: «Я відчувала тиск, що я недостатньо жіночна, що треба вдягатися красивіше, ходити рівніше». К. теж мала викладача, який «принижував мене і обговорював мою “жіночність” при всьому курсі». Інші акторки стикалися з «неприйнятними пропозиціями та домаганнями» з боку колег або режисерів. Ю. додає свою історію: «Коли [я] молода прийшла в театр, на той час мені було 20+, а старшим акторам по 40+. Деякі з них мене різними способами домагалися…Всіляко намагалися лапати мене». Випадки фізичних порушень кордонів теж були. Ф. згадує: «На одній репетиції мене поцілував актор і на заувагу, що мені це неприємно, сказав: “Це — не я — це мій герой”». Це було дуже бридко. Режисер не зробив нічого, щоб мене захистити».

Опитування також показує, що акторки часто приховували втому, хвороби, біль або вагітність через страх втратити роботу чи роль, або ж через острах бути сприйнятими як «слабка». Р. так згадує свою роботу в театрі після навчання: «Майже завжди [доводилось приховувати фізичні стани]. Бо ж актор завжди має бути у формі і готовим на все. Я так боялась втратити роль або показати себе “слабкою”, що в колективі і на репетиціях завжди посміхалась, була першою, хто летить на допомогу, рішалою, в середньому перебувала в театрі близько 10 годин щоденно, була хворою на репетиціях, грала вистави з високою температурою, ніколи не просила про допомогу». В результаті, Р. «заробила собі “цілий букет” психічних розладів і знецінення своїх можливостей».

При чому керівництво могло маніпулювати психологічним станом актрис. Р. маніфестує: «Маніпуляції з боку керівництва — це проїзний квиток до моєї психіки».

Через це акторки часто відчували, що «не мають права на власне тіло» — аж до того, що вимушеним кроком ставало приховування вагітності. До прикладу, одна акторка зіштовхнулася з тим, що новина про її вагітність «не всім сподобалась». Колега, з яким вона раніше дружила, «дуже неприємно жартував та підколював» її через вагітність і був злий, що на її місце потрібно шукати іншу акторку. Також ходили чутки серед керівництва та бухгалтерії, що вона завагітніла «лише для того, щоб отримати ставку (зарплату 2 тис. грн у 2019 році) після двох років майже безоплатної праці». Навіть швея, що шила костюми, висловлювала роздратування через необхідність постійно переробляти костюми через ріст живота акторки.

Т. розповіла кричущу історію про те як керівник  театру, який нещодавно поновився на посаді [прим. авт.]  «помстився» їй за вагітність і за «перебування на збереженні», обманом змусивши підписати заяву про звільнення, щоб не виплачувати декретні виплати.

За її словами, спеціалісти соціальних служб були шоковані такими порушеннями закону, але акторка побоялася судитися, щоб «не зіпсувати акторську репутацію».

Фінансова незахищеність акторок є спільним досвідом респонденток, адже їхня зарплата — це «смішні гроші… вони абсолютно не пропорційні цінам на продукти, комуналку, оренду, догляд за дитиною. На роботі залишає хіба якась вперта любов, але не фінанси». Проте і тут існували свої гендерні особливості. Р. стверджує: «Мені, наприклад, платили менше і казали: “У тебе ж чоловік працює, а ця акторка — сама, їй важливіше”».

Серед акторок були  випадки невиплати або затримки зарплати, а також примус працювати без контракту. Більшості з опитаних акторок довелося покинути театри через початок повномасштабної, і зараз вони працюють в іноземних театрах. Вони зазначають, що у порівнянні з іноземним досвідом, українські театри часто не надають прозорості щодо прав, лікарняних та умов роботи, а у випадку травми в театрі навіть радили не вказувати, що це сталося на роботі.

Акторки також часто відчували прояви фаворитизму з боку керівництва і колег: «Режисер мав своїх улюбленців, решта не підходили йому: ти бездар, ти не правильно робиш, ти не вмієш співати, танцювати, або просто повний ігнор у твій бік, і ти пару років на “лаві запасних”. Всі ці умови призводили до того, що акторки часто відчували, що не могли відкрито висловлювати конструктивну критику, оскільки це не віталося, а простір для дискусій був відсутній. Крім того, такі умови впливали на ментальний стан фахівчинь, що призводив до «вигорання, тривожних розладів та депресії».

«Ставити» на собі хрест?

Щодо режисерок — тут ситуація не краща. Тільки одна із трьох опитаних респонденток залишається в професії. Режисерка Т. попри попередні вдалі досвіди постановок в різних містах України та у Польщі, призупинила свою діяльність через постійне протистояння гендерним упередженням, порушенням особистих меж та психологічний тиск. Зі свого боку Д. розповіла, що театральний процес став для неї «деструктивним… багато токсичності, яку я впродовж 10 років бачила і вона дійшла краю», тож взагалі покинула професію.

Виявилося, для режисерок із опитування — так само, як й інших фахівчинь —  державний театр не є безпечним місцем. По-перше, режисерки часто стикаються з оцінкою своєї зовнішності та ігноруванням професійних здобутків. Вони змушені ретельно стежити за своїм виглядом: «Я не можу дозволити собі недбалого, неохайного… хворого вигляду. Це впливає на сприйняття мене в колективі, я перевіряла. Тоді, як чоловіки режисери часто ігнорують це». Що гірше, вони також стикаються із сексуалізацією. Д. згадує, що «отримувала запрошення на побачення від директорів театру та натяки на можливі стосунки», які вона завжди припиняла.

По-друге, режисерки часто стикаються з психологічним тиском, знеціненням їхньої роботи та зверхнім ставленням керівництва та колег. Т. пригадує: «Коли отримала призначення головної режисерки, колеги прямо висловили підозру, що я — коханка директора». Керівник театру, наприклад, відмовив їй у постановці запропонованого твору, оскільки вона обрала акторів, які не підтримали призначення йому звання заслуженого артиста. Натомість, дозвіл на постановку отримав режисер, який виявився більш лояльним до нього.

Д. описує ще один кейс. Вона ставила свою другу виставу в театрі, де досвідчила значного психологічного тиску і знецінення:

«Директор розпускав про мене якісь плітки; при усіх акторах після перегляду уривку вистави казав: “Ви взагалі вчились режисурі? Це жахливо”».

Також він практикував газлайтинг, звинувачуючи її в тому, що вона не враховувала його побажання (хоча вона це робила) та навмисне створював відчуття ізоляції: наприклад, не запросив на святкування колективом після її власної прем’єри. Після цієї роботи вона остаточно вирішила піти з режисури.

Усі респондентки-режисерки відзначають різницю у ставленні до себе порівняно із чоловіками-режисерами — у професійному плані, в оплаті праці, чи і в тому, й в іншому. Наприклад, постать режисерок, за словами однієї із них, часто інфантилізується, а керівники спілкуються з нею, «як із дівчинкою». «Великий шмат роботи – довести акторам, що “якась дівчинка” може бути фаховим режисером», –  каже вона. Т. додає: «Звісно, режисерові-чоловікові довіра надається авансом. Чоловіки-режисери можуть дозволяти собі будь-який вигляд, будь-яку поведінку, зокрема агресію чи харасмент. Чоловіки частіше за жінок отримують звання або премії». Д. згадує про постійне порівняння своїх робіт із «метрами»: «Це відбувається приблизно так: от той-то режисер — геній! (а ти, звісно, ні)». Т. стверджує те саме: «Український театр — це замкнене коло одних і тих самих прізвищ. Ці прізвища, в основному чоловічі, переходять від театру до театру, і втиснутись в це коло майже неможливо. Самого лише досвіду недостатньо, треба щоб тебе порекомендував хтось авторитетний. Щоб отримати дозвіл на постановку, недостатньо резюме; потрібні “танці з бубном” та “особиста приязнь”, а статус чи досвід не враховуються.». Крім цього, на її думку, «директори надають перевагу саме чоловікам-режисерам».

Що стосується фінансової дискримінації, Ю. вважає, що чоловікам-режисерам платять більше. Їй вдалося добиватися доплати за постановку, коли вона про це говорила, через що вона виступає за «прозорі ставки і винагороду за пророблену роботу». Т. також переконана, що режисерки завжди повинні виборювати собі гідну платню в театрі: «[Керівники] намагаються присоромити, коли мова йде про гонорар. Наголошуючи, що от чоловікам-режисерам дійсно варто платити високі гонорари, бо ті є годувальниками власних родин. Тиснуть на жалість або йдуть на всілякі хитрощі, щоб заплатити меншу суму. Я не справилась. Я втомилась “вибивати” собі пристойні гонорари». Публічно Т. ніяк не реагувала на цю дискримінацію, бо боялась, що інші директори не захочуть співпрацювати, «якщо я почну жалітись вголос».

Усі три режисерки свідчили про ситуації мобінгу та маніпуляцій з боку колег, керівників чи адміністрації. Вони пишуть, що театр не мав способів для врегулювання ситуації.  Жінки хіба що могли покластися на подруг та колежанок, які допомагали справитися із напругою. Попри це,  ситуації протистояння і виборювання призвели до того, що  Ю. «почувалася невдахою і використаною», та призвели до її вигорання. У Д. через постійний тиск, зверхнє ставлення акторів та необхідність встановлювати кордони з директором  почався тривожний розлад,  і вона сильно втратила вагу. А в Т. після невдалих переговорів розвинулась затяжна депресія. Вона відчула вигорання і втратила інтерес до роботи, яку обожнювала.

Виняток

В описаному контексті театрів, варто відзначити Львівський театр імені Лесі Українки, який кілька респонденток виділяють як позитивний приклад (комунального) театру, де жінки відчували та відчувають підтримку, прозорість процесів, доступність інформації про доходи й витрати, а також простір для конструктивної критики. Той факт, що цей театр очолює жінка здається не простим збігом обставин, як і спільнота колежанок в адміністрації, які прийшли із громадського сектору і для яких слово «фемінізм» не є контроверсією. Суб’єктивно, зазначу, що цей факт позитивно відбивається не тільки на робочій атмосфері в колективі, але й на репертуарній політиці театру.

Як стати безпечним театром?

Найперше, що відзначають респондентки:

«Театр має бути не храмом для служіння, а відкритим місцем для роботи професійних людей», «здоровий всередині».

Це також означає зрозумілі …механізми роботи та спільні правила етичної поведінки,«коли речі називають своїми іменами» та «перестають нормалізовувати насильство». Дехто пропонує створення комісій з розслідування випадків сексуальних домагань, а також правило, «що акторка не може залишитись наодинці з режисером — завжди мають бути свідки».

Також важливою є просвітницька робота щодо власних прав і потреб у безпечних корпоративних дискусіях й медіації конфліктів («з долученням незалежних медіаторів!)». До цього наявність «варштатів, [майстеркласів чи практик] що знайомлять безпосередньо із кожним проявом дискримінації, сексизму, мізогінії і т. д».

Жінки хочуть, щоб винагорода була справедливою, вони хочуть усталених й прозорих ставок для професіоналів із різних театральних дисциплін, незалежно від театру та відповідно до проробленої роботи. Важлива не тільки загальна прозорість фінансових процесів, зокрема щодо доходів та витрат, але й «чітке планування роботи, щоб уникнути виснаження трупи». Крім етичних норм у виробництві, для жінок у театрі принциповими є «викорінення кацапських наративів, патріархальних та ієрархічних парадигм», «пострадянських уявлень про режисерок і акторок». Це включає, серед усього, «більше жінок на ключових та керівних посадах в театрах». Дехто пропонує створення асоціацій жінок в театрі та «запровадження квот на законодавчому і стратегічному рівнях».

Переважна більшість жінок бачать майбутній український театр як простір, де розвиток та інновації є ключовими. Вони описують його синонімічними фразами — «відкритий, сучасний та прогресивний»,«експериментальний, лабораторний», «сучасний по всіх елементах — по акторській грі, по тематиці вистав, по драматургії, по світлу, сценографії, звуку». Майбутній театр має бути «адекватним», «освіченим та емпатичним» з боку керівників та керівниць, а також мати «відповідальних працівників і працівниць з почуттям гідності на всіх позиціях». Театр має бути «розумним, політичним, глибоким, різним», «таким, що завжди сам хоче стати кращим», «достойним, актуальним…якісним»,«той який приймає і поважає. Сильний і ніжний. Дорослим —  в сенсі, не інфантильним. Не шароварним». «Повністю вільний у своїх експериментах та пошуках, технологічним, дивуючим, вражаючим і щоразу відкриваючим нове».

Щоб створити такий театр мрії [я намагалась описати такий театр у есе «Театр Перемоги»], де рівність буде не тільки декларативною, треба, по-перше, розуміння контексту: мовчання жінок в українському театрі є наслідком глибоко вкорінених системних проблем, що характеризуються ієрархічністю, патріархальністю, відсутністю прозорості та інституційної підтримки. Досвіди опитаних фахівчинь, що працюють у різних сферах театральної діяльності, викривають ці проблеми, показуючи, що голоси жінок часто пригнічуються через низку конкретних причин. Це страх втратити роботу/дохід або майбутні можливості, емоційне та психологічне виснаження, погрози розправи в суді з боку керівництва і нерівність сил у символічному капіталі, брак правничої опори, ресурсів, знань (інституційних чи особистих), неусвідомлене насилля і т.д. По-друге, потрібна підтримка: починаючи від коментаря у кейсах, коли постраждалі від насилля відважуються розповісти про свій досвід і закінчуючи політичною уявою, в якій законодавчі рамки, не обмежуються створенням умов рівності, а регулюють їх втілення на різних рівнях та контролюють недотримання включно із несенням відповідальності.

Але поки цієї підтримки немає — бульбашка не лускає, але гуде: запасається історіями,  спільними досвідами, інструментами і, головне, самоусвідомленням спільноти. І коли вона лусне, це буде болючою і одночасно емансипуючою подією не тільки для театру.