Цей текст мистецтвознавця Віктора Мельника про мистецькі події, що відбувалися в Івано-Франківську восени 1996 року, вийшов у часописі Terra Incognita у 1997 році.
post impreza передруковує цей текст без змін.
Івано-Франківська осінь 1996 року була, як ніколи, врожайною на мистецькі події, парадоксально не схожі одна на одну: Міжнародна виставка оригінальної і друкованої графіки малих форм «Собор» на відзначення 400-ліття Берестейської унії, що відбулася у художньому музеї міста, виставка семи художників-спілчан «Ознака» у залі Спілки художників України; акція «Памʼятник братам Гартенбергам» в торгово-промисловій палаті міста; презентація часопису «Плерома»; пресконференція чотирьох івано-франківських учасників 4-ого Петербурзького бієнале «Східна Європа. Новий простір» та ін. Шалений тиск всіляких негараздів, починаючи від нестачі коштів для проведення навіть скромних художніх акцій, до відсутності в місті свободи вибору експозиційних площ, цивілізованого ринку збуту творів, який би міг так-сяк прогодувати і, нарешті, повний параліч системи державної підтримки сучасного мистецтва на місцевому рівні, нехай навіть моральної – «дістав», так би мовити, зовсім різних людей.
А оскільки всяка дія породжує протидію, то пружина, яку обставини часу заповзято стискували, здається, почала розкручуватися у зворотньому напрямі саме цієї осені. Механізм її розпруження треба шукати не стільки в появі ще слабких ознак співпраці митців з приватним капіталом і навіть церковними інституціями, орієнтації на естетику західного споживача чи в зростаючій потребі самореклами. В Івано-Франківську відбувається швидкий процес ускладнення художньої ідеології, який супроводжується появою нових, часто полярних інтелектуальних джерел випромінювання, зближення і взаємне відштовхування яких є головною умовою динамічного розгортання художніх процесів вже найближчим часом.
Спробуємо простежити один з можливих напрямків їхнього розвитку на прикладі мистецьких подій цієї осені.
Спочатку був «Малий мур» – спонтанна та зовсім тиха передосіння акція, яка відбувалася в День Незалежності на задвірках (в буквальному і переносному значенні) офіційного святкування. Надвечір того дня нечисленне, але добірне товариство художників, літераторів та просто друзів мало нагаду розпружитися біля старої підпірної стіни у дворі колишнього станіславського колегіуму, щербаті цеглини якої барвисто розмалювали Ростислав Котерлін, Назар Кардаш, Олександр Чулков і Ярослав Яновський. По тому порожні місця «малого муру» заповнилися малюнками дітей, а наостанок його ушановано фамільним гербом «Сас», який власноруч і дуже старанно вималював письменник Юрко Андрухович. Акція нібито й не потребує спеціальних висновків – «побавилися» художники мальованими цеглинами, та й що з того?
Але цей серйозно-несерйозний «Малий мур» в старому середмісті, символічно позначивши одну з енергетичних і поки що не засмічених його зон, проголосив, що час «малювати каміння» вже настав.
Ініціатори проекту, який не вимагав ніяких спонсорів і фондів, – Р. Котерлін та Я. Яновський, перш ніж перефразувати діяння невідомого будівельника стіни, який склав її з окремих цеглинок багато десятиріч тому, збирали і означували сакральними символами каміння та інші земні інгредієнти на березі заміської ріки Бистриці. А оскільки зупинена стоп-кадром мить нічого, крім каміння, води, стовбурів дерев, води і піску не зафіксувала, то твердження Котерліна, що «2000 рік вже настав» має сенс, бо «заперечує насилля лінійного часу в нашій свідомості способом його незауваження». Цитую найбільш парадоксально-несподіваний документ івано-франківської осені під назвою «Лагідний тероризм». Його автор, художник та артменеджер Анатолій Звіжинський в якості куратора виставки івано-франківських митців (А. Звіжинський, Р. Котерлін, Я. Яновський, М. Яремак) на 4-ому Петербурзькому бієнале «Східна Європа. Новий простір» (3-13 жовтня) заафішував цю ідею спочатку в українській експозиції, а згодом, 25 жовтня, на пресконференції в редакції газети «Західний курʼєр». Але, насправді, «лагідна інтервенція» неофіційно панує у місті вже довший час. Для того варто хоча б згадати листопад 1995 року, коли рукотворені з природних матеріалів (піску, пірʼя, сухої трави, землі, води і запалених свічок) обʼєкти Котерліна (акція «Медитації на стику») відвойовували місце в сакральному просторі колишньої Колегіати (тепер Художній музей), який можна заповнити будь-чим і від того його аура не зміниться. Штучно спровокована ситуація мала на меті очистити в нашій замороченій «телевізорною» цивілізацією свідомості памʼять про справжній грунт, що складається із землі, води, повітря, вогню – утилізованих святинь, єдино не підвладних часу і простору. Водночас «лагідний тероризм», як антитеза реальному, це своєрідна втеча до себе і спроба віднайти своє місце «у цій перенаселеній пустелі. Місце з водою. Місце у воді. Місце як можливість». (А. Звіжинський). Можливість чи її ілюзію?
Адже ми свідомі того, що «жити в суспільстві і бути вільним від нього не можна…» Насипля чатує скрізь. В мистецтві також, бо воно саме вже є формою емоційно-психологічного тиску на глядача. Який же вихід? Та ніякого: «тероризуйте» один одного, себе і глядача, але ніжно та доброзичливо.
Відважна і майже самотужки організована акція Ігоря Панчишина – одного з батьків «Імпрези» – під назвою «Пам’ятник братам Гартенбергам» (грант Центру сучасного мистецтва Сороса), що відбулася наприкінці вересня, майже драматизувала дилему художник – глядач. Адже в місті з часу перших «Імпрез», «Рубероїду», «Провінційного додатку» і дійств, влаштованих в «S-обʼєкті» початку 90-х років, давно не відбувалося чогось такого, що могло б заскочити глядача дивакуватими художницькими вибриками. Дивний обʼєкт серед пасажу – торгово-промислової палати – інстальований з металевого риштування, целофанової плівки, текстів, був обіграний типовими для хепенінгу діями: відео, читанням віршів та іронічною імітацією «відкриття» з щаблів драбини-трибуни, а також музикою австрійських композиторів початку сторіччя у виконанні ансамблю старовинної та сучасної музики «Ричекар» під керуванням Андрія Легкого. Цей «базар» в напівбазарному оточенні засобами антиреклами намагався хоча б такий спосіб (надовше запамʼятається) повернути з забуття ініціаторів будівництва (1904) і власників пасажу – архітектурної перлини в «австрійській короні» старого Станіслава-Івано-Франківська.
Обидві акції: «Малий мур» і «Памʼятник» мали начебто схожий окупаційний характер освоєння міського простору. Проте між ними є помітна різниця. «Малий мур» – це насамперед елітарна спроба витворити прозору «ікону», яка б зафіксувала мальованими образками-цеглинами місце можливої зустрічі сучасності з потоками минулого; місця, де в процесі розвитку земля (глина) була перетворена на мур – частину нашого сьогодення. «Памʼятник» – агітка і «необарокова» гротескна, театралізована, а отже і більш ризикована гра з незакомплексованим вже якийсь час сучасним глядачем.
В закрутах пружини, яка, будемо сподіватися, все ж розкручується, вималювався цієї осені нестандартний візуально-літературний проект – каталог Ярослава Яновського, визначений на титулі як «Ландшафт». В колі майже 20 його співучасників – гроно відомих в Івано-Франківську людей: Ю. Андрухович, Т. Прохасько, Я. Довган, В. Найденова, В. Єшкілєв, яким належать тексти каталогу; респектабельний блок організацій і фондів, що посприяли виданню, а також імена і фотографічні інсталяції вже відомих нам «терористів» А. Звіжинського, М. Яремака, Р. Котерліна. Мета проекту: зафіксувати кінець 2 тисячоліття та початок нового 3 тисячоліття у формі певного документу. Пошуки «свого» ландшафту, в даному випадку, галицького і карпатського, відбуваються із застосуванням інструментарію чуттєвих рефлексій, варіації яких можуть бути напрочуд різними, але наріжним каменем розкриття «екологічного мистецтва», за визначенням автора проекту, є магічний реалізм. Конструкція каталогу складається з уламків панорами, яка невпинно трансформується: кимось сходжені дороги, що ведуть у загадкову вічність обрію, географічні карти, фотографії родинних альбомів, зламані хрести, стіжки і сумні старі гуцулки. Ця «естетика естетичного кладовища» (за визначенням А. Звіжинського) значною мірою витворена фотороботами відомого майстра Павла Дробʼяка, яким в прозорій і артистично вибудованій структурі видання належить одне з головних місць. Прозові тексти і «ландшафтний вірш» Я. Довгана утворюють автономну паралель до візії. Каталог, що зʼявився у приватному івано-франківському видавництві «Лілея-НВ», ніби підсумував «ігри на пленері», до яких спорадично зверталися місцеві художники молодшого покоління протягом останнього часу.
Пружина, яка розкручується, обіцяє нам ще багато непростих і цікавих комбінацій. Але основний підсумок івано-франківської осені-96 в тому, що нарешті із власних джерел і потреб на теренах міста формується самодостатня ідеологія художнього процесу, як факт і фактор гуманізації і наповнення суспільного простору живою думкою.
Головне фото: акція «Пам’ятник братам Гартенбергам», Пасаж, 1996 рік. Фото взяте з сайту МіТЄЦ.
