Дослідниця, докторка філософії та есеїстка Христина Семерин про скульптора, що працює із спадщиною українського степу.
«Мистецтво завжди кружляє навколо смерті», — міркує в одному з інтерв’ю знаний український скульптор Олександр Дяченко. Його в усіх сенсах монументальні, медитативні, універсальні роботи претендують якщо не на місце у вічності, то на тривання, яке перевершує людське життя і смерть.
Митець народився в Києві 1956 року, а сформувався великою мірою в мистецькому середовищі Львова. Його скульптури можна побачити у Львові, Києві, Харкові, Мелітополі, Донецьку, Миколаєві, Гурзуфі, Святогірську, а ще Польщі, Хорватії, Туреччині, на виставках у Німеччині.
Дяченко переміг із проєктом пам’ятника жертвам Голодомору в Вашингтоні (2009) і створив пам’ятник Омелянові Ковчу в Любліні, монумент на могилі хірурга Миколи Амосова на Байковому цвинтарі в Києві, фонтан у будівлі Національного банку України. Низку його скульптур можна подивитися в Каневі, де Олександр Дяченко понад десять років залишається співкуратором Канівського симпозіуму у співпраці з меценатом Юрієм Сташківим.
Становлення
«На сприйняття пластики безумовно впливає перший пластичний досвід із раннього дитинства майбутнього скульптора — як тактильний, так і візуальний: тіло матері, ландшафт, лінія обрію, небо, навколишні предмети», — розповідав Олександр Дяченко в інтерв’ю для книжки «25 років присутності. Сучасні українські художники».
Цей досвід мав бути інтенсивним ще й тому, що сам він походить із родини скульпторів. Життя його батька Іллі Дяченка (1925–2006), уродженця Вінниччини, вартує екранізації. Друга світова війна застала Іллю студентом київського училища прикладного мистецтва. Він опинився у Франції на примусових роботах, спробував втекти й за це потрапив до концтабору у протоці Ла-Манш. Понад два роки як в’язень будував атлантичний вал.
За пару днів до відкриття Другого фронту каторжан перевезли в місто Шербур. Під час бомбардування місцевого порту Ілля Дяченко втік, переховувався до визволення півночі Франції на околицях і далі доєднався до американської армії. Зареєстрований у Парижі як репатріант, хлопець не зміг вертатися разом з усіма додому, бо мав дочекатися демобілізації з армії США. Тільки після капітуляції Японії Ілля повернувся американським літаком до Москви — з урочистостями й подякою від посольства США. Ця публічність врятувала його від радянських репресій, але в університет Іллю таки не взяли.
Мати Олександра Дяченка, скульпторка Валентина Дяченко (народилась у 1931 році) народилася на Донеччині, у Селидовому. Його сестра Оксана Дяченко-Цах (1960–2001) стала художницею-графікинею. Мистецька династія продовжується у третьому поколінні. Названий син Олексій Золотарьов (народився у 1985) — один із найяскравіших скульпторів молодшої генерації. Донька Марта Дяченко (народилась у 1990) — архітекторка.
Олександр уперше зустрівся з мистецтвом через скрипку, грати на якій так і не навчився. Під впливом батьків почав займатися в художній студії. Навчання продовжилося в київській Республіканській художній середній школі (РХСШ) на відділенні живопису. В десятому класі хлопець зацікавився скульптурою. Тож останні півтора року провів на скульптурному відділенні.
Випускники РХСШ традиційно вступали в Київський художній інститут. Проте там учергове почався період «боротьби з формалізмом». Тому Олександр поїхав до Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва на кафедру проєктування. Йому забракло балів для вступу на кераміку — і в життєвій перспективі це було на краще.
По-перше, монументалізм конче потребує архітектурних знань.
«Перші мої крупні роботи були керамічними, — каже скульптор. — Через те, що я добре знав архітектуру, я міг побудувати величезну керамічну роботу так, щоб вона не розвалювалася. Ззовні це була скульптура, а всередині щось схоже на готичний храм з арками й контрфорсами».
По-друге, на проєктуванні було конкурентне високофахове середовище. Та й поза університетом життя кипіло. В цей час на Олександра глибоко вплинули старші скульптори, особливо його вчитель Еммануїл Мисько і Міна Фліт. Зрештою, навчання в насиченому скульптурою й вільнішому Львові дало йому й декоративніший стиль, ніж був натоді в Києві, і досвід мобільності.
«У Львові я був киянином, а в Києві після інституту мене називали львів’янином», — іронізує художник.
Українська архаїка
Олександр Дяченко має впізнавану пластичну мову: геометричні форми, тілесність, універсальні символи, відчуття зв’язку з землею, земного тяжіння, сильний степовий сентимент. Мотиви степової пластики звучать у роботі «Без імені» (2011), продовжуючись в «Українській архаїці» (2019). Їхній праісторичний претекст переосмислений і висловлений авторською пластичною мовою. Роботу «Українська архаїка» автор окреслив як «стилізований підхід до пластики народів, що жили на території України: скіфів, сарматів, половців та інших». У цій та інших скульптурах відчутний дух кам’яних бовванів степу, скіфських і половецьких баб.
Архаїка Дяченка — про зв’язок із землею, українським степом і народами, що пройшли через нього, про нашу історію й тяглість національної пластики. За словами художника Дмитра Корсуня, «це та автентична праукраїнська форма, колись породжена набожністю степовиків, що тепер якимось дивом зазвучала високою нотою у творчості сучасного скульптора». Олександр захоплювався єгипетською пластикою й античною архаїкою. У Давньому Єгипті митці мали статус жерців — посередників між божественним і земним. Це спонукало митця замислитися, що ж є архаїкою українською? На першому курсі інституту він потрапив до музею Дмитра Яворницького в Дніпрі. Там зібрана велика колекція, так званий «Дніпровський осередок кам’яних фігур». Ці скіфські, сарматські, половецькі скульптури вразили молодого художника.
Його пластика росте з архаїчної степової скульптури та світової спадщини. Звідти авторова прихильність до каменю. Він відчуває себе митцем степу, спадкоємцем кочівницької кам’яної пластики: «Я ліпив із глини, випалював керамічні роботи, працював з бронзою. У мене є великі керамічні роботи по двісті кілограмів ваги. З каменем, гранітом приємно працювати. Єдиний матеріал, з яким у мене не склалося, це дерево. Колись був на симпозіумі дерев’яної скульптури — у мене вийшло дерево з кам’яною пластикою».
Зі степової архаїки виростає й тяжіння до універсальних образів і монументалізм як внутрішня властивість його робіт. Митець неодноразово наголошував, що сюжет і злоба дня його мало цікавлять.
«Якщо говорити про теми, то особисто для мене є притягальним усе, що пов’язане з людиною, її зовнішність, її внутрішній світ, це нескінченна тема, людина — це частина природи, і мені цікаво визначити, наскільки вона є довершеною її частиною», — розказує в тому ж інтерв’ю для «25 років присутності».
Безумовно, реальність проходить через серце і розум, а «відчуття глибин власної землі» живить творчу свідомість. Дяченко каже, що й у совєтський час усвідомлював свою українську ідентичність. Його філософія не позбавлена антеїзму: «Присутність художника на землі, а землі в художнику є основою».
Проте скульптура — це тактильне послання крізь час, що триватиме довше за свого творця, «ритміка маси й дихання форми». Тож вона мусить транслювати в майбутнє високу ідею: «Для мене мистецтво — це особистісна енергія автора. Скульптура несе енергетичний, емоційний заряд. Поки у мене немає достатньо позитивної енергії, я не буду братися за роботу».
Відсвіти регіонального контексту
Увібравши різні естетики й художні практики, Олександр Дяченко сформувався у галицькому середовищі. У 1979 році він закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Тоді в Інституті, який нині є Львівською національною академією мистецтв, навчалися багато прикарпатців. Хтось із них залишився співтворити львівське середовище, як скульптори Василь Ярич із Долинщини та Іван Микитюк зі Снятинщини, а хтось повернувся до Івано-Франківська, як автор численних міських монументів Василь Вільшук. Дяченко вчився в майстерні Еммануїла Миська, знаменитого портретиста і майстра меморіальної пластики, лідера львівської школи монументальної скульптури. Мисько, між іншим, створив пам’ятник Василю Стефанику в Івано-Франківську.
Перед повномасштабним вторгненням Росії Олександр Дяченко реалізував монумент прикарпатцю Омелянові Ковчу в Любліні. Це — важлива ініціатива міжкультурного обміну та формування й деколонізації пам’яті про Другу світову війну. Омелян Ковч, блаженний католицької церкви і праведник України, народився в Космачі у 1884 році. Якийсь час працював у парафії на Рогатинщині. Батько і син Ковчі відомі як парохи Української галицької армії. У роки війни Омеляна Ковча відправили до концтабору в польському Майданеку за «сприяння євреям». Зокрема, він видав їм для порятунку сотні фальшивих свідоцтв про хрещення. У концтаборі священник продовжив служіння, відмовився від спроб митрополита Шептицького його звільнити й, замордований, помер у 1944 році.
Фото: Центр досліджень визвольного руху
Над люблінським монументом Олександр Дяченко працював у тандемі з донькою Мартою Дяченко, берлінською архітекторкою. Це мінімалістична робота, позначена його творчим почерком (зверніть увагу на надгробний монумент Миколи Амосова, «Близнюки», «Піраміда», «Вагітна» тощо). На круглій підставці розташувався ваговитий куб, з якого виростає чи в який вростає (залежно від інтерпретації) людська постать зі смиренно схиленою головою. На сторонах куба розміщена цитата Ковча різними мовами. Людська постать втілена в формі трикутника, який зображає священника у стихарі. Спереду фігура позначена прямою лінією плечей і довгих рук, покладених на куб, що посилює враження смиренності й служіння. Як пояснили автори, важкий куб символізує тяжку, невблаганну людську долю, але силою духу священник відриває її від землі (куб трохи піднімається над основою). Просвітлене обличчя фігури спортретоване зі світлин Омеляна Ковча, хоча загалом пам’ятник тяжіє до універсального послання. В ньому приваблює лаконічне, сильне вирішення композиції та властива скульпторові чистота форми.
Концентрація форми
«… Електрична енергія може бути розрядом блискавки, а може бути кульовою блискавкою, — каже Олександр. — Обидві є блискавками й енергіями. Так само пластика може захоплювати простір, або концентрувати в собі енергію. Як глядач я сприймаю обидві, але робити мені цікавіше, коли концентрація енергії йде всередину».
Його скульптура маніфестує згущення смислу і форми. Чіткі лінії, чисті форми. Замкнені кола рук. Округлі силуети з гострими кутами колін. Самозаглиблена, рефлексивна споглядальність. У цих скульптурах камінь ніби стікає вниз. Неквапно, але невпинно повертається до землі, звідки був узятий. Куля — одна з базових форм митця. Він зауважував, що за межами Землі всяке тіло намагається зібратися досередини, зібгатися в кулю. Тому прагне зберегти відчуття земного тяжіння у своїй творчості.
Це не означає, що Дяченкові скульптури апріорі сповнені «важкості». Враження легкості в роботі з людською фігурою справляє скульптура «Торс» (2013). «Жіноча голова» (2012) і «Чоловіча голова» (2014) приголомшливо самозаглиблені й умиротворені. Розташувавшись на березі Дніпра у Каневі на Київщині, вони ідеально припасувалися до врівноваженого плину. Спокій обох контрастує з метушнею автівок, що мчать дорогою.
Форма в пластиці митця органічно пов’язана з матеріалом. Споглядаючи скульптуру «Вітер» (2015), фізично відчуваєш силу вітру й динаміку каменю. Природні обриси валуна надихнули митця на роботу «Вода» (2016), яка захоплює внутрішнім рухом та ефектом течії. Обидві роботи напрочуд емоційні, в них важить форма природного матеріалу і фактура. «Камінь — це співавтор. Каміння по суті диктує образність», — як зауважила кураторка Катерина Підгайна. «Подвійний портрет» (2017) — це данина вічному мистецькому сюжетові материнства. Виконана перед повномасштабною війною скульптура «Близнюки» (2021) повернула до філософської монументальності, яку ми знаємо з меморіальних скульптур митця.
Дяченко любить працювати без попередніх креслень, віднаходячи художній образ у процесі роботи з каменем. Згадує з гумором, що здивував кураторів скульптурного симпозіуму чернеткою роботи, в якій були тільки пару цифр із розрахунком розмірів.
«Я працюю повільно. Не люблю спішити. Взагалі, мені подобається лаконізм і визначеність, конкретика форми. Не люблю, щоб було щось зайве, що заважає побачити головне», — каже він. Ця знакова неквапність виростає зі степового етосу.
Пригадую, що писав Володимир Винниченко в оповіданні «Зіна» 1927 року: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить “в степах”? Там, перш усього, немає хапливості. (…) Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і, нарешті, приїжджає туди, куди йому треба».
Краса форми та символу сповна виявляє себе в меморативній скульптурі художника. Як у меморіалі жертвам Голокосту в нині окупованому Мелітополі, де жінка гладить голову ненародженої дитини. Або в ідеї пам’ятника жертвам Голодомору: з восьми братів і сестер його батька геноцид 1933-го пережили тільки троє. Великі втрати від голоду були й у материній рідні на Полтавщині. У 2009-му році Олександр Дяченко переміг у конкурсі на проєкт меморіалу Голодомору в США. Проте історія затягнулася. Спершу з приходом Януковича виринули заяви, що «Голодомору не було». Через кілька років проєкт заворушився, але врешті на рівні посольства вибрали іншу — консервативну, ба навіть банальну ідею.
Імовірно, українська діаспора не оцінила відсутності етнічних елементів. Адже проєкт Дяченка — це апофеоз форми та символу. На світло-сірому трикутнику розташувалася надсічена гранітна куля як символ зруйнованої гармонії, знищення світу, а ще недосяжної для загиблих від голоду буханки хліба. Трикутник в основі постаменту автор вважає «найневблаганнішою, найтривожнішою» фігурою. Відполірований надріз кулі має кривавий колір, відсилаючи до незагойної рани в пам’яті України. Меморіал мав бути доповнений написами: «Зникнення одного народу руйнує цілісність світу» і «Мільйонам українців, які загинули від штучного голоду 1932–33 років». Прекрасна у своїй прозорості метафора порушеної цілості, що її ми особливо гостро відчуваємо тепер, у повномасштабній війні з Росією.
***
Сила простих форм і геометрії природи, цікавість до внутрішнього життя людини й універсальних символів та цінностей, філософія причетності до землі, натхнення життям і архаїкою українського степу, захоплення каменем і талант розкривати красу матеріалу — ось штрихи до портрета скульптора Олександра Дяченка, віднайдені в його творчості.
