«Майбутнє, киць-киць-киць»

«Після обіду майбутнє зовсім інше»

«“Будьмо” = “майбутнє”»

«— Згідно з догматами церкви, нудьга випробовує віру, а знання — ні.

— Може бути смертний гріх нудного знання?»

«Коли про неї згадали, всім було однаково на цю капсулу часу»

Деякі з думок про майбутнє, озвучені й написані на резиденції про майбутнє на Хаті-Майстерні з 11 по 28 серпня 2022 року

Від 5-ї ранку 24 лютого ми з Катею Бучацькою мали змогу бути поруч/всередині/з різними тимчасовими спільнотами художниць/художників і культурних працівниць/працівників в Україні та поза її межами. Резиденція про майбутнє на Хаті-Майстерні була найбільш інтенсивним серед цих досвідів спільної присутності. Від самого початку резиденція не передбачала ані створення робіт, ані виставкового проєкту як результату. Тема, яка мала зібрати нас на три тижні у віддаленому від великих міст селі Бабин Івано-Франківської області, містила в собі помітну частку проблематичності, або навіть не містила нічого суттєвого — адже майбутнє зазвичай заблоковане. 

Цей час ми провели у (відносному) спокої. Резиденція стала зупинкою в потоках персональних практик кожної/кожного з нас, а також надала змогу поділитись власними досвідами шести попередніх місяців, мати місце для рефлексій та розвивати їх в діалогах одне з одним. Ми (в порядку заселення в Хату-Майстерню) — Аня Потьомкіна, Діана Дерій, Олексій Мінько, Каріна Синиця, Федір Хорьков, Богдана Заяць, Катерина Дрозд, Борис Медведєв, Катя Лібкінд, Катя Бучацька, я, Ольга Марусин, Богдан Бунчак — зібрались у відкритій ситуації. В різний час до нас доєднувались Настя Заграбська, Марія Леоненко, Олександра Соловйова і Дмитро Чепурний, а також господарі — пані Оля та пан Василь. Це якщо рахувати людських учасниць і учасників.

Фото: Олександра Соловйова. Групова фотографія резидентів і резиденток. На перелазі: Борис Медведєв. Стоять, зліва направо: Федір Хорьков, Ольга Марусин, Катя Лібкінд, Катя Бучацька, Катерина Дрозд, Діана Дерій. Сидять, зліва направо: Каріна Синиця, Богдана Заяць, Борис Філоненко, Олексій Мінько, Богдан Бунчак

Серпень 2022 року — етап війни перед контрнаступом ЗСУ, коли обриси перемоги (як одного з очікуваних майбутніх) ще не мали свого втілення у звільненні Харківської області, а тим більше Херсона. У запропонованій «Асортиментною кімнатою» темі під сумнівом була сама можливість погляду вперед: вона точно потребувала надзусиль й випрацювання підходів, на відміну від озирання на XX століття — аж надто манливого й наповненого впізнаваними подіями. У тому минулому спрямування в майбутнє було фундаментальним для мистецьких практик з їхніми утопіями, Gesamkunstwerk’ами і проєктами кращого життя. 

«Якщо хтось думає, як зробити так, щоб усім було добре — це вже апокаліпсис», — казала Катя Лібкінд в розмові про програми історичного авангарду. Тепер бачу, як ця фраза могла підважувати й наш з Катею Бучацькою початковий кураторський задум: створення комфортного місця з м’яким сценарієм, який би перебував у стані постійного переписування.

Розмовляти про майбутнє — виклик для сучасної людини, свідомої усіх загроз, що розгортатимуться попереду. Війна виразно розпакувала й усі супутні катастрофи: екологічну, ядерну, продовольчу, інфраструктурну тощо. Але водночас так само війна притлумила скепсис щодо можливості дивитись у завтрашній день. 

«Коли відбувається апокаліпсис, зробити будь-що — це вже охуєнно», — каже Катерина Дрозд, вказуючи на складові того майбутнього, що формуються нашими сьогоденними діями — персональними й спільними. Дивлячись уперед, ми також бачимо, як «…нас ніби шантажують різними сценаріями поганого майбутнього», — каже Борис Медведєв про плин цієї війни. Зараз з журналістських розслідувань знаємо, що, ймовірно, численні удари по об’єктах інфраструктури почали застосовуватись замість превентивного удару ядерною зброєю.

Щоб почати розмову про майбутнє, готую делеговану лекцію. На завершення резиденції Катя готує воркшоп з апокаліпсиса. Резидентки і резиденти проводять майже два кола персональних презентацій, перформують колективне спання й обговорення видобутих уві сні сюжетів й образів. Ми дивимось фільми Memoria Апічатпона Вірасетакула, Still Life Цзя Чжанке, дві серії Midnight Gospel. В усіх є летюча тарілка, але у фільмах вона здебільшого дратує (і реферує радше до минулого), в анімаціях — сприймається як належне, виконуючи ледь помітну утилітарну функцію. 

Нас зближує прогулянка до того самого каменя, шквальна злива на зворотному шляху, ритмічні грози вночі, Косівський базар, екстрені відключення електроенергії та живлення від генератора. В розмові про сни резиденція набуває довшої хронології: у липневому сні Федору Хорькову сниться Катя Лібкінд, яка у грубій формі звинувачує його через те, що він досі не подав заявку на open call. На той момент вони не були знайомі поза сновидіннями.

Картка з делегованої лекції: «В завтрашний день не каждый может смотреть. Вернее, смотреть могут не только лишь все, мало кто может это делать». Ольга Марусин зауважує три типи дієвців у цій відомій цитаті мера Києва Віталія Кличка: «не каждый», «мало кто» та «не только лишь все». Ольга припускає, що третій тип акторів «не только лишь все» дає змогу стверджувати, що «це висловлювання виходить за межі уяви, і тому має великий потенціал. Ми не можемо уявити неможливе, але воно може трапитись. Висловлювання також виходить за межі ідентичності й може містити не-людей. Це і є майбутнє — більше ніж “ми”».

Катя Бучацька. Світлина з прогулянки від каменя, 16 серпня 2022

На схилах гір з перекотистою акустикою, що на них стоїть Хата-Майстерня, корови звучать подібно до сирен. Коли ми зачіпаємо тему зброї стримування, Діана Дерій пропонує послухати звук цього типу тривоги. Говоримо про те, в який спосіб міг міркувати композитор, що додає музичний супровід до попередження про масове ураження. Разом з коровами біорізноманіття цього місця утворюється з лісових сонь (не горіхових і не сірих, як у сусідніх селах); павуків-вовків; павуків-довгожителів; ґедзів, що кусають корів і людей; мурах, що кусають людей; великої кішки, що має те саме ім’я, що й корова, та може небезпечно впасти всередину кімнати з відчиненого вікна; з глиста-танцюриста; зі змій, що вертаються у гніздо повз ноутбуки; з ос, присутніх всюди у великій кількості; з рідкісних черепах в коробці у пані Каті в одній з віддалених хат.

Перша думка, спрямована до дії — про капсулу часу. Перша, а тому й така, що її варто якнайскорше відкинути. Ця ідея протрималась до кінця резиденції нереалізованою, але якісно видозміненою: як зробити так, щоб про капсулу не забули? Ми також говорили, що важливо не переплутати капсули часу з печивом з передбаченнями (приблизно десять куплених в Косові печив мали лише три оригінальні й сім повторюваних текстів всередині). 

Ми фіксували плинність багатьох речей, течії явищ у їхніх хвилях: web 1.0, 2.0, 3.0, кав’ярні трьох хвиль, три хвилі фемінізму, міркували про три хвилі шароварщини. Капсула чи печиво, в будь-якому разі минуле продовжувало промовляти до нас про наш сьогоднішній стан. Каріна Синиця помічала в урбаністичній дійсності «утопію, спущену до рівня простої людини, в якій неможливо просто жити — а треба працювати й страждати». Олексій Мінько зауважував, що ця вулиця — з двостороннім рухом: «Часто можна почути про минулі [утопії] — колоніальні, імперіалістичні. Так само як і майбутні — фашистські». Федір Хорьков реконструював ситуації, в яких «утопія знерухомлює, а апокаліпсис пришвидшує». Богдана Заяць розповідала, як дев’ять років тому гуглила укриття в комп’ютерному клубі, бо брат грав у S.T.A.L.K.E.R.

Підсумовуючи зроблене, можна сказати, що творів на резиденції про майбутнє з’явилося багато. Здається, цьому посприяли достатній рівень відкритості до невдач та різні способи ведення діалогу, в тому числі того, що рухався далі через створення робіт. Ось деякі з них:

• серія туристичних магнітів «I🖤BABYN» і міф про шлях на Хату-Майстерню через колишній Будинок культури (в інсталяції Бориса Медведєва, в колаборації з Настею Заграбською),
• майбутнє, що постає ненажерливим монстром, який прагне розмноження, відволікається на корів, галюцинує та здійснює самогубство (в розповіді про незнятий фільм Каті Лібкінд),
• лялька персоніфікованої ІПСО, спалена на вогнищі (у перформативній роботі Федора Хорькова, що почалася з самозастереження: «Боячись, я перетворююсь на свій страх — і поширюю його на інших»),
• конкурс некрологів, написаних близькими друзями (у зіні й читаннях Богдани Заяць), разом з дослідженням різних способів котити камінь вгору,
• мінливі ландшафти, пошрамовані вирвами (у чотириканальній відеоінсталяції Каріни Синиці),
• вечеря з юшкою з когута та грибною юшкою, в намисті з небезпечного різдвяного скла (спільна зустріч, організована Ольгою Марусин з попереднім довгим шляхом збирання інгредієнтів та повним циклом приготування страв; дія, відкрита до продовження),
• фільм про патички й потічки, де одне слово розчиняється в іншому, а патички врешті йдуть річищем потічка (у кінопоказі Олексія Мінька),
• портрет художниці, написаний тегами штучного інтелекту, інтерпретований людьми та зображений іншим штучним інтелектом, повернений у мережу (у папці в фейсбуці Діани Дерій),
• тимчасовий телеграм-канал з відео, змонтованим з found footagesта збагаченого сюжетами й мотивами з життя резиденції (у смартфоні, на запрошення автора Богдана Бунчака),
• глосарій резиденції та апропріація художніх методів резиденток і резидентів, здійснена через посередництво промоції ос (в зіні й презентації Катерини Дрозд),
• Олексій Мінько також пише естрадну пісню про апокаліпсис й виконує її на завершення резиденції: Апокаліпсис — нагальний стан сьогодення / Яка можлива політика надії?

Не дослівно: «Ми знаємо, що буде не так, як ми плануємо, але нам важливо формулювати те, що плануємо, аби відбулося не те, що планувалося і щоб можна було побачити цей прозір між першим і другим», — резюмувала одну з дискусій Катя Лібкінд.

Результатами цієї резиденції стали здебільшого створення safe space і налаштування зв’язків, які матимуть майбутнє. Знайомства, що почалися з tabula rasa прибраного робочого столу, продовжились у розділених досвідах, розділених капцях, розділених художніх стратегіях і спробах зробити щось разом («задонейтити образи, зробити репрезентик, заапсайклити смисли, залучити не-людських акторів»). 

Врешті ці взаємодії продовжились і в ситуативних об’єднаннях: колабораціях Олі, Каті та Льоші, Федора й Бориса, Бориса й Богдани, у зведенні доріжок метаком’юніті в інстаграмі Богдана тощо. Це, власне, і є резиденція про майбутнє у розвитку, про яку ми ще не знали, коли поверталися з Бабина у Київ, та за якою слідкуємо чи не щоденно на зустрічах, в соціальних мережах та на офлайн-подіях. Плануємо робити це й надалі. Зараз ми розуміємо назву резиденції саме в такий спосіб.