Простір довкола — вогке приміщення, освітлене кількома прожекторами, з проєктором, що транслює зображення на біле полотно заввишки з 2,5 м навпроти мене. Це сцена-цех в Івано-Франківському драмтеатрі. У це можна повірити, якщо мислити категоріями фізичного простору. Але якщо я скажу, що це також театр майбутнього, і тут одночасно є щось, що виходить за межі дотикабельності — цифрова абстракція, згенерована симуляція й проєкція сцени театру в Кракові наживо, — вам також доведеться повірити. Це якесь божевілля, скажете ви. Це вистава (або ж експериментальний перформанс) «Так звана людяність у божевіллі», — скажу я.
Загадковий незавершений рукопис польського авангардиста Станіслава Віткевича знайшов своє втілення в новому проєкті, де штучний інтелект дописує драму «Так звана людяність у божевіллі», а віртуальна реальність розширює її сценічні межі. Копродукція польського, українського та німецького театрів пропонує глядачам авангардистський експеримент, у якому технологічний поступ ставить під сумнів питання людяності та ролі митця у сучасному світі.
Коли Віткаций розмовляє з тим, іншим, то називає його істотою, народженою з цифрової порожнечі. Говорить так, ніби це привід для осуду (не без ноти іронії, бо сам Віткаций тут так само об’єкт з коду ШІ). Але в той момент, коли Віткаций говорить, я повертаюсь до себе і, немов у дзеркала, запитую: а з якої порожнечі народжена я? З якої порожнечі ми всі?
Фото: Франківський драмтеатр
Краківський театр ім. Юліуша Словацького спільно з Франківським драмтеатром та німецьким Театром віртуальної реальності CyberRauber створили проєкт, що об’єднує три простори: сцени польського та українського театрів, а ще — віртуальне середовище, де взаємодіють актори. Основа драматичної частини — п’єса «Так звана людяність у божевіллі», яку опрацював штучний інтелект і доформатувала текст сценаристка Ребекка П’єро.
Автор оригінальної п’єси — Станіслав Ігнацій Віткевич (або ж Віткаций) — так ніколи й не дописав її. Принаймні, дотепер вона вважається зниклою, окрім декількох фрагментів. Польський митець покінчив життя самогубством 18 вересня 1939 року після повідомлення про збройне вторгнення Червоної армії до Польщі. Сьогодні ж його «Людяність у божевіллі» опиняється в актуальному дискурсі. Якщо прибрати лапки у попередньому реченні — хіба це не співзвучно з реальністю, в котрій ми опинились через війну? Майже 90 років тому, напередодні Другої світової, для Віткевича дійсність також здавалась неуникненно катастрофічною. Як письменник і драматург, він приділяв багато уваги темі складности людської особистости, відчуженню, втраті індивідуальности на користь злиття з масою. І достоту він передчував кошмар – у майбутньому, з якого ми виглядаємо його постать.
У майбутньому, що тепер-от наважилось його «воскресити», і не з волі божої, а з амбіції звільнитись від обмежень уяви творця, дозволити машині запропонувати альтернативу чи власну версію того, що не відбулося.
«Він був впливовим польським автором, художником і драматургом, пов’язаним з авангардним напрямом початку Ха-Ха століття». Так починається обговорення зі штучним інтелектом пропозиції дописати втрачену п’єсу, і я не уявляю більш іронічного способу для окреслення абсурдності, що накопичувалась протягом майже ста років. Ха-ха.
І от перед глядачами опиняється автор. Що це? Витівка світу, котрий він ненавидів, де навіть смерть не є остаточною? Абсурд, котрий знаходить чергову точку свого продовження у хаотичності світу? Новий місток між світом живих і світом померлих? Неминуще цифрове мистецтво, що затято прагне розширити межі справжності? Тільки неправильні відповіді. Спіраль, що поглинає, коли намагаєшся зрозуміти. Ілюзія руху вперед. Повернення до точки, з якої ніхто ніколи не зрушив.
Фото: Франківський драмтеатр
Режисер вистави Кшиштоф Ґарбачевський розповідає про роботу над нею як про «археологічний процес видобування змістів тексту Віткевича». Але цей проєкт також про дослідження форми, що нею марив Вітакаций — чистої форми, котру він шукав у мистецтві, котра переслідувала його філософські дослідження. І тепер ось цей пошук продовжується тут, під час вистави, співавтором якої є штучний інтелект. Де тут межі людського і машинного? І чи можуть ці межі окреслити відповідь на запитання: хтось або щось мусить мати фізичне тіло, щоби незаперечно бути присутнім і мати свідомість?
Дискутуючи з Віткевичем, ШІ демонструє здатність до критичного мислення. Він ставить запитання і вимагає відповідей. Але його думки й амбіції здаються лиш відтворенням механізму, який геть не передбачає наявність свідомості, здатності до морального вибору чи вміння бути людяним.
Простір поглинає мене як глядачку і я втрачаю зв’язок з реальністю. Речі довкола мене лиш наполовину стосуються дійсності. А решта – чи то поглинається порожнечею, чи то народжується з неї. «Хто з нас може сказати, де починається і закінчується те, чим ми є?», – питає чийсь голос. Я повертаюсь до себе, і, немов у дзеркала, запитую: «Де?».
Фото: Франківський драмтеатр
Якщо бути людяним означає припускати можливість помилки, тоді, хоч якою буде відповідь (чи існуватиме взагалі), – вона виправдовує сама себе. Якщо абсурд надає сенс безглуздому, тоді все набуває легітимності і навіть значущості. Навіть Віткаций, котрого «оживили» штучним інтелектом. Навіть якщо порожнеча, з якої ми родом, є тою самою, в яку дістанемось, коли настане час.
Зрештою вистава зводить історію діалогів, складених штучним інтелектом, і віртуально-просторових конструкцій до пікселя — єдиної точки, з якої світ починається і закінчується одночасно.
Остання авангардистська нота театрального експерименту живе зі мною щодень після. Це театр майбутнього? Або майбутнє — це театр сьогодні? Я згадую виставу і повертаюсь до себе, немов до дзеркала. І думаю: навіть деформоване дзеркало — все ж дзеркало.
Головне фото: Франківський драмтеатр
