Понад сотню років Карпати приймають туристів. І великою мірою за цей час не змінились ані причини, чому люди обирають мандрувати в горах, ані те, як ми про ці гори говоримо.
Чому нарешті варто переглянути підходи до написання туристичних путівників чи добірок цікавих для відвідин місць, міркує редакторка post impreza Ольга Перехрест.
Це — третій і завершальний текст з серії, що відповідає на умовні питання: як ми впливаємо на карпатський регіон своїм ставленням до нього? Чи, бува, не екзотизуємо його, виділяючи як «інший», «особливий» чи «справжніший»? Чи не губимо «справжню» Гуцульщину у мерехтінні пацьорок і нескінченних переглядах «Тіней забутих предків»? Чи можна знайти баланс, відзначаючи особливості та здобутки локальної культури, і водночас не перетворювати її на туристичний атракціон?
Чи не мають медіа (особливо загальноукраїнські) переосмислити те, як пишуть про Карпати?
Це питання, очевидно, виникає через змогу опинитись в суперпозиції одночасно зовнішньої спостерігачки та людини, яка розділяє інтереси спільноти всередині. Але також через накопичену втому від одноманітних та стереотипних туристичних добірок «що побачити у містечку Х», де серед порад обовʼязково має бути набір з ґоґодзів, сирних коників, трембіт, гуцулів в кептариках та дещиці карпатської містики.
Це ж було вже!
За сто років туристичні принади Карпат практично не змінились. У польських путівниках 1930-х років їх рекламували так само: «…Незрівнянна за своєю красою та унікальністю Гуцульщина, де для гуцулів “шум річок Прута та Черемоша виграває, а коломийка до танцю пориває”, є ідеальним для літування туристичним та спортивним регіоном. (…) Туристи знайдуть тут марковані й дикі стежки, які приведуть їх до ґражд, – колоритного гуцульського житла, де панують давні звичаї Верховини і народної культури; до вершин гір і на полонини, де за гірськими хребтами і верхівками ялин вирує пастуше життя й відкриваються незабутні краєвиди, що зникають у блакиті обрію».
Туризм в Карпатах розквітнув приблизно у середині ХІХ століття — поява Транскарпатської залізниці полегшила добирання до гір, довкола містечок та станцій почали розбудовуватись готелі та санаторії, а місцеві жителі почали перелаштовувати власні хати під пансіонати, чи зводити вілли, які можна було б здавати відпочивальникам. Виникає навіть окреме слово на позначення туристів — «літники». В Карпати їдуть звідусіль, карпатські курорти стають улюбленим місцем відпочинку для української інтелігенції. Всі вони оспівують мальовничу природу, пʼянке повітря, гостинних людей.
Десь у цей час і закладається стереотип — чи то б пак канон — як писати про Карпати туристичні. Наприклад, ось як у 1906 році етнограф Володимир Гнатюк у листуванні запрошував Михайла Коцюбинського до Криворівні:
«Сього року Ви маєте приїхати до нас із родиною і разом їдемо на літо в Гуцульщину, де маєте купатися в зимнім Черемоші, вигріватися на сіні до сонця, їздити на дарабах, балакати, писати поезії і ходити на прогулки».
Після тривалих вмовлянь Коцюбинський нарешті погоджується — і ось як описує в листі до Євгена Чикаленка свої враження: «Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою. Нарід скрізь поганський, що живе серед різнорідних злих духів, з якими веде боротьбу од пелюшок до смерті. Первісні номади, вони так тісно зв’язали своє життя з худобою (маржиною), що творять одну сім’ю. Само християнство послужило, здається, їм на те тільки, щоб закрасити культ поганства. Очевидячки, за такий короткий час годі зрозуміти як слід таке оригінальне життя, але що можна, те роблю, і сподіваюся трохи використати свої враження». У листі до приятеля Михайла Могилянського: «…Мені часом здається, що Криворівня — се великий аероплан, який несеться високо в небі між хмарами. А я все-таки задоволений, що попав сюди. (…) Тут все таке оригінальне, таке дике і незвичайне».
З цих листів можна визбирати головні елементи карпатського туризму, які кочуватимуть з путівника в путівник, з добірки в добірку наступні понад сто років:
- відмінність ландшафту (від умовно «нормальної» рівнини)
- дикість та екзотичність
- екстремальність (щоправда, зараз замість дараб пропонуватимуть байдарки)
- містичність
- особливі звичаї та мова
З перспективи пересічної туристки з великого міста, все перелічене чудово «продає» Карпати як локус для туризму, себто подорожі з метою відпочинку та розваги. Втім, важко позбутись враження, що все те, що є прийнятним для туристичних путівників, є значно менш прийнятним, коли йдеться про (де)колоніалізм.
Михайло Коцюбинський та Володимир Гнатюк на схилах гір. Криворівня, 1911 р. Фото з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника.
Що стає не так з туризмом
Бразильські дослідники Бʼянка Фрейре-Медейрос та Лео Наме (Bianca Freire-Medeiros, Leo Name), міркуючи про туризм в Ріо-де-Жанейро в контексті деколоніальної оптики, розглядають приклад створення канатної дороги, що проходить над фавелами міста. Ця дорога — частина стратегії туристичного розвитку міста, вона приносить гроші і створює додаткові можливості для гостей бразильського міста. Туристична привабливість Ріо-де-Жанейро базується на образі «тропічного» міста — екзотичного, відмінного від європейської естетики, буквально «заморського». Інакшого. Одним зі втілень цієї інакшості є фавели — щільно заселені нетрі на околицях, які є одночасно «ганьбою міста» та невіддільною й унікальною частиною його простору. Для людини, яка користується канатною дорогою, фавели перетворюються на елемент туристичного ландшафту, в якому інакшість стає елементом розваги, а житло місцевого населення більше не є соціальною проблемою, яку варто було б розв’язати, — тепер це туристичний обʼєкт, який зручно споглядати згори.
Туризм пропонує інакшу оптику на міський простір: те, що могло бути міським транспортом, стає практичнішою версією колеса огляду. А те, що було проблемою, несподівано стає привабливою перевагою (щоправда, не для місцевих жителів).
До подібних висновків, вже не таких теоретичних, дійшли й мешканці іспанських міст, які цього року вкотре виходили на протести проти «туристифікації». У квітні на Канарських островах почались протести проти будівництва нових туристичних обʼєктів. Згодом акції продовжились у багатьох середземноморських курортах Іспанії, наприклад, в Аліканте та Барселоні. Туризм негативно впливає на їхні міста, стверджують активісти: створює нестабільні (сезонні) робочі місця, підвищує вартість оренди житла, руйнує локальні спільноти. Проблема полягає не в самому факті відвідин мільйонів туристів — проблема в тому, що ці туристи стають для міст важливішими за власні спільноти. «Якщо люди приходять у гості на п’ять днів, а потім йдуть, місто стане бездушним тематичним парком — без культури, без спільноти», — цитує BBC активіста з Сан-Себастьяну. Так, туризм приносить 13% ВВП Іспанії, але чи можна буде «продати» культуру, якщо її більше не буде?
Перенесімо цю оптику на українські Карпати, які «продають» не лише природу та гірський відпочинок, а пропонують досвід автентики — чогось справжнього, чого у добу фейків, пропаганди, війни та постправди нам дуже не вистачає. Мовляв, якщо хочеш «заземлитись», помацати траву, відчути, що існує щось реальне за межами екранів смартфона чи ноутбука, — сідай в потяг і їдь в Карпати, їсти сирних коників та вареники з афинами.
Але це створює парадокс: «Туризм значно впливає на те, наскільки місцеві жителі та жительки зберігають автентичність — головно, власне, для потреб прибулих», — пише Роман Лозинський. Чи можна буде «продати» автентичність, спільноту, традиції, якщо вони зберігаються виключно на продаж? Заради чого, якщо не заради продажу цієї автентики (або того, що від неї залишилось), медіа примножують одноманітні повторювані добірки «що побачити й куди піти»?
Ми так активно черпали з цих незамулених джерел української автентики, що перетворили їх на стереотипну туристичну брошуру. Едвард Саїд описує орієнталізм як «сито, через яке Захід пропускає все східне». Туристифікація Карпат і погляд на них зовнішніх спостерігачів теж «перетрусили» місцеву культуру та досвіди, звівши їх до утилітарних та привабливих для гостей. А описавши їх сотню разів однаковими словами, медіа перетворили ці досвіди практично на меми.
Коли Коцюбинський описує Карпати як «дикі й незвичайні», ти віриш, що він каже це всерйоз. Коли спробувати їх так назвати у 2024-му, читач_ки можуть хіба втомлено зітхнути від кринжу.
І все одно ці путівники і туристична лексика працюють! Бо туризм пропонує нам короткостроковий, безпечний досвід контакту з Інакшим, такий собі приручений орієнталізм для домашнього вжитку. Це спокусливо й привабливо, зрештою, це заохочується й місцевими жителями, які на туристах заробляють, — і відповідно готові підлаштовуватись під цей запит на Інакшість.
Та за милуваннями Карпатами вигаданим, Карпатами-оазою, Карпатами-резиденцією, Карпатами-спогадом, ми ігноруємо реальні принади та проблеми. І відтворювати далі лексику путівників 100-річної чи більше давності означає далі обирати картонну туристичну листівку замість реальності. Те, що, як сто років тому, так і зараз, Карпати «продають» нам приблизно однаковий досвід, не означає, що наше ставлення до цього досвіду не мало змінитись. Щонайменше мали б змінитись слова, якими ми цей досвід описуємо.
