Незалежна режисерка та перформерка Соня Слюсаренко про нову виставу цього сезону, що промовляє про памʼять.
«Кожен з нас є носієм фрагментів історії предків. Ми — нитки нескінченного родинного полотна, зітканого зі злетів і падінь, величних досягнень та ницих злочинів, вкрай банального та незбагненно унікального».
Так автори осмислюють виставу «1975», що створили у Драмтеатрі в рамках проєкту «Destin(y)ation». Вистава відчувається як свіжий легкий подих, але водночас вона ставить важливі питання та створює особливу атмосферу часу та ландшафтів. Під час перегляду розумієш: ми пов‘язані між собою більше, ніж думаємо.
Вистава розповідає про кілька поколінь родини й дотичних до них людей; про їхній досвід переживання подій 1975 року та особисті історії, що тягнуться з минулого до сьогодні.
Коли мені було 7 років, бабуся подарувала мені iPod. Бабуся була (та є) мігранткою. Коли я народилася, вона та моя тітка виграли зелену картку та отримали легальний квиток до США — свого роду «українсько-американську мрію» того часу.
Коли актор Любомир зі сцени розповідає про свою дитячу невдалу спробу возз’єднання з батьками-мігрантами в Італії, то перше, що згадую — той блакитний iPod, який дуже швидко привласнив мій батько, щоб завантажити нам хорошого музла. Хорошу музику мої батьки обожнювали, проте не мали з чого її слухати.
Проте річ не в цьому, а в тому, що в тілі вистави на емоційному, а не лише когнітивному рівні відчуваєш те, як індивідуальна травма зустрічається з колективною.
Коли актор Олег, який грає батька Любомира, згадує про те, як відчувалося життя в міграції, від спогадів про плеєр я повертаюся до історій своєї прабабусі.
Коли Олексій, який грає свекра Олега, згадує звістку про смерть коханої, що застала його на змаганнях в Горіце, я згадую про звістки щодо загибелі близьких на фронті, коли ти за межами країни. Коли Ольга розповідає про страх розповісти про хворобу, я згадую бабусю Параску, яку боялася поцілувати перед тим, як вона відходила у вічність. Коли Надія згадує про імітацію шлюбу з Андрієм заради онуків, я згадую історію своїх бабусі та дідуся, які досі штучно імітують дружбу, щоб не травмувати дітей своїх дітей.
Кожне покоління постійно зустрічається зі своїми попередниками. Ми передаємо одне одному досвід: радісний та травматичний. Голод, життя як востаннє, тривога, жага до волі — це все записано глибоко в нас, викарбувано на кістках. Цю жагу до життя та свободи у виставі невимушено передають через танець та спів. Дивно, але гротескні перуки та костюми акторів лише підсилюють драматургію, а акторська органічність виконавців — приємний сюрприз та новий досвід, якого, думала, що вже не пізнаю в нашому театрі.
Документальна вигадка декількох поколінь «1975», як на мене, наразі є найкращою репертуарною виставою Франківського Драмтеатру. Ця робота є дивовижним плетивом ігрового та документального жанрів, завдяки чому ще раз підкреслює, що ми всі — свого роду «родичі Гарбузові». Ходимо поруч, маємо спільні травми та радощі, блукаємо вулицями рідного міста з однією історією. Вулицями міста країни, що у війні.
Вистава «1975» працює зі сценічною мовою, що не викликає питань до умовності театру, а навпаки — своєю умовністю підкреслює доречність усіх меседжів, які намагалися донести творці. Це є нечастим явищем в контексті української театральної сцени.
Чи думали ви колись про внутрішні вулиці своєї пам‘яті? Про їхні переміщення? Про те, як записується ваш родинний архів?
Чи думали ви про те, в складі скількох країн встигла побувати будівля, повз яку щодня проходите?
Чи надаємо ми належну увагу нашій колективній пам‘яті й таким побутовим на вигляд речам?
Хотілося б вірити, що на всі питання отримаю стверджувальну відповідь, проте я її не отримаю. Хоча б тому, що готель «Дністер», де був підписаний Акт Злуки ЗУНР та УНР (і про який теж згадується у виставі) тепер є знищений «реставрацією» та іронічно перейменований в «Nadiya Palace». Бо кінотеатр «Космос», задокументований у сценографічній роботі художника вистави Бранко Хойніка, ось-ось можуть знести, аби збудувати багатоповерхівку.
Чи кричатимемо про них? Чи пам‘ятатимемо ці місця? Чи усвідомлюємо в цих подіях власну відповідальність?
Робота Томі Яжевича лише вкотре підтверджує те, що ці питання варті нашої уваги щодня. Ці кричущі питання є перформативними синонімами фінальної сцени вистави — великого нагромадження речей-свідків тих років, про які розповідається у виставі. Ці (не)людські свідки трагедій і є головними персонажами: будинки, автомобілі, крісла, сукні, ліжка, сумки, платівки, стелажі майже падають на глядачів зі сцени. Вони поранені та майже кричать своєю мовчанкою: «Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня почне вдивлятися тебе».
Чи матимемо ми сміливість зустрітися з ними в цьому погляді?
