Докторка мистецтвознавства, професорка Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Надія Бабій написала про медіаперформанси Романа Григоріва, Юрія Бакая та Жанни Кадирової.
Він буде судити між народами,
і буде розсуджувати численні племена;
вони перекують свої мечі на орала,
а свої списи – на серпи;
народ на народ не підійме меча,
і не навчатимуться більше війни.
Ісайя 2:4
Протягом останніх 12 років Україна переживає неймовірні акти насильства із застосуванням зброї. Кожен, хто ще живий, рахує втрати життями близьких, розчаруванням, зневірою й наверненням, рівнем зневажання безпеки, бажанням жити тут і тепер. Застосування військової лексики із зазначенням «арт» стали стійкими словосполученнями у стратегіях українських мистецьких рухів ще на початку 2000-х, однак саме останні чотири роки ідентифікують мистецтво та культуру як такі, що вже тривало перебувають в авангарді не так естетичного, як соціального фронту. Окрім мобілізаційних стратегій опору та оборони, мистецтво здатне формувати й інші дієві алгоритми, направлені на фіксацію злочинів, архівацію свідчень. Через образи та символи, створені митцями, відбувається формування уявлення про спільне минуле та цінності, що об’єднують людей навколо культурної та національної ідентичності.
Популярна фраза «Перекувати мечі на орала» найчастіше пов’язується у свідомості із закликом перетворення зброї для мирного застосування. В буквальному сенсі, саме такими були практики виливання церковних дзвонів із гармат на Буковині ще наприкінці XVIII ст, виготовлення кухонних ножів та серпів зі штикової сталі після Першої світової, ваз та відер з гільз для снарядів Другої світової, згодом війни в Афганістані тощо.
У мистецтві зображення чи безпосереднє використання зброї, техніки та військових атрибутів в художніх проектах є закономірним свідченням та символом воєнного часу. Митці обирають ці елементи, щоб демонструвати чи досліджувати разючий контраст між цивілізаційним поступом технологій і руйнівним впливом зброї на людство та довкілля. Серед сучасних практик найбільш популярне перетворення фрагментів зброї на артоб’єкти. Своєрідний рециклінг, в тому числі й звуковий, боєприпасів, шоломів, частин військової техніки використовується у музичних творах, поетичних лексичних формах, як то (Василь Андрушко «Тримаймося!»):
скалічився ритм
числа 9 12 і 7
як і 700
не почитаються
упир
під подУшку заліз
сни коригує
сірим зигзагом
брунатним лататтям
а лелеки
парашутики-крильця
відпускають до неба
і безпорадно клекочуть
чорно-гортанно
та
мовив знаково ряст
«згадався караблік із раші»
гудбай допобачення
міги над містом
з лелеками в парі окреслили коло
від сміття очишчається луг
замикається круг
а рілля попросила заліза
не нарізного
не циліндричного
а отого що плуг
……………….
на базар — по насіння
ТРИМАЙМОСЯ !
21.03. 2022.
Ідеї поширені в іконописі (Лев Скоп, Тетяна Скоромна), скульптурі (Петро Старух), інсталяціях, асамбляжах або для створення утилітарних предметів, сувенірів для різного роду аукціонів, що викликають у глядача рефлексію на вартість людського життя ціною військових конфліктів.
Одним із наслідків нинішньої катастрофи є цілковите поглинання особистості війною, коли світ навколо терпне й німіє. Страждання і біль породжують фізичну німоту, у якій мозок відмовляється сприймати вербальні аргументи й раціонально на них реагувати.
Поза політичними маніпуляціями художники розглядають вірш книги Ісаї: «Перекувати мечі на орала» в якості теопоетичної метафори.
Мистецтво виступає альтернативною свідомістю, щоб побачити чи почути світ, якого ще не існує, а сила невербальних засобів полягає у можливостях втілити момент перетворення, візуалізувати віру, перш ніж це можна буде виразити будь-яким іншим способом.
Пригадаємо три мультимедіальні проєкти, реалізовані у Києві, Львові та Івано-Франківську із застосуванням зброї в художньому інструментальному полі, щоб розпочати дискусію про мистецтво як акт естетичної люті.
Ідея музично-балістичного перформансу композитора Романа Григоріва (співзасновник із Іллею Разумейком лабораторії сучасної опери Opera Aperta), що відбувся у 2023 році спочатку в Андріївській церкві Києва, а далі оприлюднений у Івано-Франківську, народилась з попереднього проєкту-опери Genesis (Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, жовтень 2022). Початково каркас відпрацьованого касетного снаряда від РСЗВ «Ураган» інсталювався у корпус розтрощеного фортепіано: «…це немов символізувало, що можна знищити інструмент, але не музику, можна вбити людське тіло, але не творчу силу». Згодом ідея фізично перетворити сам смертоносний предмет на музику, «реквієм, який відображав би весь жах і водночас транслював би всю силу незламності українців», переріс у відеоперформанс, у якому відпрацьований снаряд зайняв місце особливого вокаліста. За короткий час автор створив партитуру для струнних, ракети й людського співу-стогону.
Роман Григорів. Скриншот з відео
Перша частина «Langsam — 9М27К», друга — «Höllenpfeilstimme», або «Голос пекельної стріли», третя — «Vox Humana» — «людський голос (глас)» в буквальному й переносному змістах [лат. «Vox» – це носій смислу і присутності, а не лише звук — прим. авт.]. За словами автора: «Langsam – це німецька версія повільного темпу в музичному творі, широко відомого як адажіо. «Höllenpfeilstimme» — це концертино для ракети й камерного оркестру. Це такий жанр, коли один інструмент солює, а оркестр йому акомпанує. Тобто вийшла досить академічна форма цього твору. Звісно, що ракета – доволі обмежена, на ній неможливо грати, як, скажімо, на віолончелі. Проте її звук має великий спектр обертонів і пронизливих частот. Цю гру також можна назвати роботою по металу, але дещо в іншому контексті».
Зазначимо, що Роман Григорів — виконавець-контрабасист. Експеримент з відпрацьованою ракетою полягав у застосуванні її ребер в якості струн з допомогою смичка. Супровід — камерний оркестр «Київська камерата», диригентка Наталі Стець. Записи опубліковані на каналі композитора в YouTube, продюсером виступив меценат і філантроп з Івано-Франківська Віктор Вінтонів.
Від частини до частини звук ракети поступово посилюється, соліст на передньому плані обіймає її корпус, притуляючись обличчям так, ніби торкається самої смерті, намагаючись почути в ній останній людський подих. Важливі не лише звуки, що підвищуються у кожній хвилі, важлива тиша у паузах, як тиша після вибуху. Чорно-біле відео підсилює відчуття катарсису. Метал, що ніс у собі руйнацію, раптом приймає іншу пам’ять: смичок торкається його так обережно, ніби шукає в глибині матерії ще не знищений голос людини. І тоді з холодної оболонки постає не крик війни, а її відзвук – луна і стогін. Стріла з пекла більше не ранить, а свідчить.
Алюзія до винятковості органу, як моделі живого тіла, що возноситься над землею, стала джерелом проєкту «Інструмент» Жанни Кадирової (Львівський вокзал, листопад 2024). У ньому інструмент був доповнений трубами із корпусів розірваних ракетних снарядів, а костельний простір поступився новому місцю зосередження громади — касовому залу одного з найбільших і найстаріших залізничних вокзалів Західної України.
Локація обрана не випадково. Львівський залізничний вокзал постає тут як своєрідний музей у русі, палаццо, відкрите для переживання часу. Його простір, й так велелюдний, від перших днів війни сповнився шарами пам’яті, звуків і образів для тисяч експозицій людських доль. Мистецтво народжується з самої дороги: з очікування, прощання, надії. Вокзал став сценою, де щоденність перетворюється на образ, а рух — на форму споглядання. Ці фактори впливу мисткиня Жанна Кадирова цілком закономірно використала у своїй практиці: «Вокзал — це умовний палац для всіх. Укрзалізниця стала символом опору та порятунку, евакуюючи людей, вивозячи поранених і доставляючи допомогу на фронт».
Фото: пресслужба Львівської ОДА
На відміну від венеційських палаццо, де «Інструмент» був представлений у межах паралельної програми Венеційської бієнале на виставці «З України: сміливі мріяти», увага львівського проєкту зосереджена на вбудовуванні символічного змісту в буденний сюжет. Інструмент-інсталяція не впливала на функціональність органу. Низка концертів-імпровізацій за участі українських та міжнародних музикантів, що відбувались щотижня, переривали звичний ритм функціонування залізниці, перетворюючи його на поле короткочасної, але інтенсивної художньої уваги. Учасниками перформансу ставали як обізнані глядачі, так і цілковито випадкові люди.
Третій проєкт, живий перформанс «Pauses», про який хочеться розповісти, відбувся на початку травня 2025 року в Івано-Франківську. Його автор — фотограф, художник, перформер Юрій Бакай, долучив до події обмежене коло глядачів й асистентів, зосередившись на особистій сповіді. Звучання титулу «Pauses» зосереджене не на буквальному перекладі, а на семантиці паузи як художнього жесту. Це простір зупиненого часу, де дія ще не відбулася або вже завершилась, а глядач опиняється всередині самої паузи як головного змісту твору.
Подія відбулась у мистецькому просторі Підземного Переходу Ваґабундо. Була приурочена до 50-літнього ювілею митця й стала межовою у його статусі, бо сьогодні художник перебуває в лавах ЗСУ.
Сценарій, яким поділився Юрій Бакай із авторкою цього тексту напередодні акції, передбачав кілька рівнів спостереження, зосереджених довкола звичних предметів, наділених особливою смисловою вагою в процесі дії. Старий турецький килим на долівці відігравав роль дому, авансцени, окресленого поля пам’яті. Гільзи від снарядів, подаровані йому волонтерами, спочатку були ідеально вичищені з наміром перетворити їх на артоб’єкти. Окис, який знаходився всередині тубусів, при висипанні резонував специфічним звуком, що й надихнуло автора змінити початкову концепцію й працювати з ними як з музичними інструментами — своєрідними буддійськими чашами.
Фізичний перебіг події відходив від попередньої структури й переходив у простір чистої імпровізації, де рухи тіла перформера народжувалися радше з інтуїтивного відчуття моменту, ніж із раціонально осмисленого наміру, дозволяючи дії розгортатися, відгукуючись тілесно на простір, звук і внутрішній стан присутності.
У тісному полі старого килима, мов у колі пам’яті, стає простір тиші. По колу розставлені блискучі напастовані гільзи, між ними — гора товстого битого скла. Підсвічене, воно саме є світлом, що впало й розбилося об землю.
Він входить обережно, як входять до місця, де ще болить. Напівоголений, босоніж. Ступає на уламки, слухає повітря, звіряє подих із мовчанням. Скло видає перші звуки. Він захоплює його кавалки в долоні й закидає у гільзи. І тоді метал озивається. Гільзи звучать, мов чаші, і їхній голос піднімається повільно, як молитва без слів, що шукає дороги крізь руїну. В якийсь момент звук насичує увесь простір.
Та молитва стихає до зерна. Він схиляється нижче, вслуховується в кожен окремий звук, у крихітне тремтіння буття, ніби збирає світ по одному подиху. Потім відходить. І лише кілька тихих кидків скла в метал ще довго коливають повітря — як пам’ять, як прохання, як світло, що не згасає навіть у темряві.
Акт відбувається у кількох площинах сприйняття. Перший рівень належить тим, хто був присутній у момент виконання перформансу, — запрошеним гостям ювілею митця, для яких дія відбувалася в живому часі дихання, звуку й очікування, де мистецтво ще не відділене від буденності й зафіксоване посеред неї світлинами з соціальних мереж.
Фото: Дмитро Петрина
Другий відкривається крізь об’єктив фотокамери Дмитра Петрини. У світлинах плинність, переможена моментом. Рух тіла, як і рух повітря, підсилений димовим ефектом, перетворений на знак, дихання простору, а мить на тривалу форму бачення, у якій тиша набуває зорової щільності.
Третій вимір постає у відеоформаті Едуарда Скрипника й Дениса Овчара. Цей медіаакт вже цілковито відсікає буденне й залишає на поверхні лише очищену сутність дії, де час уже не тече, а триває як зосереджена присутність мистецтва, відокремлена від випадковості й піднесена до простору споглядання. Особливий талант оператора й режисера перетворили подію на теопоетичний жест, добираючи сенсів в усіх дрібних моментах.
Виклик пригаданих тут українських перформансів полягає у знаходженні способу говорити через об’єкти війни, перетворюючи їх на носіїв життя, сенсу та переживання, а не лише на символ насильства. У звучанні кожного з цих творів є щось понад музику — теопоетика, натхненна образами Ісаї 2:4. Вона спрямована на творення життя там, де панують смерть і руйнування.
Головне фото: Дмитро Петрина
