Чого можна очікувати від виставки, що згадує про киць та інших звірів?

Вікторія Видиборець для post impreza поділилась враженнями від проєкту, що поєднує голоси мисткинь, а не протиставляє їх.

Восьмого березня в «Асортиментній кімнаті» кураторки Аня Потьомкіна, Ася Цісар та Оля Поляк звернулися до драконів, рисей, вовчиць, лисиць — і всіх, хто готові шукати й випускати своїх внутрішніх звірів. 

Жіноча виставка «Моя киця та інші внутрішні звірі» зустрічає кураторськими запитаннями:

«Кицю, невже твій внутрішній звір має бути лише лагідний і пухнастий, або лише хижий і неприборканий, або лише стійкий і безстрашний? Можливо, їх там ціла купа різних, цілий Ноїв ковчег, і деяким ще немає назв, а деякі вже такі рідкісні, що їхні назви забуто? Можливо, коли наближається час потопу, – вони всі важливі, і всім знайдеться місце?». 

Виставка не самоідентифікує себе феміністичною. Проте, оглянувши її всю, це означення виникає одним із перших. «Моя киця» — про той фемінізм, який дає жінкам простір визнання та сестринства. Місце прийняття (нехай і дещо утопічне та просторово обмежене) дає змогу наважитись на експерименти. 

Експерименти у жіночому мистецтві — тема окрема. Є враження, що чоловікам в абстрактному (тримаю в голові «будь-якому», де слово «фемінізм» вважається якщо не лайливим, то близьким до спроби образити) мистецькому середовищі легше експериментувати й робити щось, що мусить бути досконалим. Тоді як «досконалість» — стартова точка входження у цю спільноту для жінки. Мусиш бути найкращою, кицю, щоб тебе хоча б помітили, — рівноцінність та повага уже наступна дія цієї задачі. 

Кожна з 11 художниць, представлених на виставці, залишають у роботах власне послання внутрішнім звірам. 

«Не бійся загубитися і шукати себе» — бачу у фотографічній серії Христини Федорак «Хованки». 

«Не завжди твій внутрішній звір буде таким, яким очікуєш. Інакшість — це цікаво» — бачу в розмальовках «Хімерках» Машики Вишедської. 

«Досліджуй своє звірине» — бачу в «Співжитті» Наталки Курсик та її киці Павутинки.

«Пробуй — і не очікуй нічого від спроб» — бачу в скетчах Людмили Сущені «Похорон / парад внутрішніх очікувань».

«Краса й загроза можуть йти поруч. Загрозливе буває красивим — і навпаки» — бачу в графіці Марії Русінкевич із серії без назви.

«Твоє тіло належить тобі. І воно здатне бути різним» — бачу в неназваних світлинах Ксені Погребенник. 

«Вшановуй своїх внутрішніх звірів» — бачу заклик від «Котородиці» Марти Лешак. 

«Будь драконом, кицю. Чи змією. Whatever you want, експериментуй» — бачу в недитячій «Казці про дракона» Дарини Фес. 

«Приборкати чи довіряти? Прийми свого внутрішнього звіра» — бачу в анімації «Бути собою» та картинах Наталі Федоришин. 

«Приймай виклик. Навіть від себе самої» — бачу в «Осуді» версії Лесі Цюцяк.

«Дозволь собі бунт, кицю. Дозволь собі бути, не виправдовуючи своє існування» — бачу, як Ася Цісар «Вже місяць мріяла це зробити». 

Можливо, бачу лише те, що хочу бачити. Але, зрештою, мій погляд — це про моїх внутрішніх звірів (чи кого там я приховую). Проте виставка, відкрита в символічну дату, зібрала різних художниць, які говорять різними медіумами про різне, але невловимо, по-звіриному зрозуміле кожній.

Для мене найбільша цінність «Моєї киці» — простір сестринства, де жінок (нарешті) не підштовхують конкурувати. Про це ж пишуть і самі кураторки:

«Разом ви дивитесь одна на одну та лишаєте наодинці, коли поглядів вже забагато. Разом шукаєте свою насолоду і свою радість. Разом ходите на Бистрицю. А якщо не разом, то поряд одна до одної». 

Разом ми переживаємо пошуки й втрати, унікальні досвіди й повернення — тілесні та ментальні — шукаємо підтримки та отримуємо її. Ми збираємо наше внутрішнє у спільний звіринець, бо жінка жінці — киця. 

Фото: Софія Сіренко