У грудні 2025 «Асортиментна кімната» та post impreza запустили подкаст «Перша жінка» про історію Міліци (Майї) Симашкевич. А вже 8 березня о 17:00 пройде перформанс, присвячений історії та спадщині мисткині «Шість жінок».   

У подкасті ведуча та кураторка Ася Цісар знайомить нас із першою українською жінкою-сценографкою. Хто ж така Міліца Симашкевич?

Майа Симашкевич, сценографка. Фото: openkurbas.org

Короткий екскурс в біографію: народилася у 1900-му у вчительській родині. Вчилася на філологічному факультеті Київського університету і паралельно — у художній студії Ганни Крюгер-Прахової та Михайла Козика. А згодом — у майстернях Федора Кричевського і Вадима Меллера в Українській академії мистецтв. Вже з третього курсу долучилася до «Березолю» як художниця. Після цього була сценографія на кіностудії «ВУФКУ» в Одесі, а згодом на Київській кіностудії.

Майя Симашкевич, Юхим Лішанський, Януарій Бортник, Валентин Шкляєв (Шкляїв). Фото: openkurbas.org

Франківська частина її історії розпочинається після завершення Другої світової війни, коли вона переїжджає (чи, радше, змушена переїхати через направлення) до міста. Тут Міліца працює з Драмтеатром, співзасновує Спілку художників та вчить дітей у місцевому Палаці піонерів. З її занять починали відомі франківські та львівські митці, зокрема й Орест Заборський, який ділився спогадами у другому епізоді подкасту. 

Проте, постає питання: чому ми майже не знаходимо згадок про Симашкевич у художній спадщині міста? Ким була Міліца і, що важливіше, якою вона була?

Паралельно з подкаст-розслідуванням Асі Цісар п’ять художниць — Анна Потьомкіна, Зоряна Козак, Олеся Саєнко, Аліса Єпіфанова та Ксеня Погребенник — заглибились у мистецьке дослідження. Показово, що у кожної з мисткинь власні стосунки з Івано-Франківськом: хтось переїхала після початку повномасштабного вторгнення, для когось місто не стало домом, але залишається важливим. 

Зокрема, Олеся Саєнко дізналася про Міліцу Симашкевич під час підготовки до виставки «Поки не пізно — бийся головою об лід!», де вона була кураторкою. Тоді на виставці якраз показували роботу Івана Гавриліва «Груповий портрет прикарпатських художників та живописців», де й була зображена Симашкевич. 

Фото: Олеся Саєнко

Впродовж кількох місяців художниці готувалися до перформансу-реенактменту «Шість жінок», заглиблюючись не лише у біографію Міліци, а й різні частини її практики.   

Анна Потьомкіна: «Все, що ми робимо, — це свого роду реенактмент, робота з втраченим архівом, робота з відсутністю та анонімністю. Ми багато думали і про те, чого би хотіла Майя. Як виглядали її звичні дні у цьому місті? Що саме з її недосказаного вона хотіла б проявити? Ми хотіли б викликати її дух, і розпитати особисто. Але мовчання і спокій теж треба поважати. Натомість ми носили їжу та напої на її могилу».

Пошук місця поховання теж виявився одним з епізодів пошуку забутої спадщини. За картою, намальованою Орестом Заборським, художниці пробували відшукати могилу Міліци Симашкевич. Можливо, через холод, а можливо, саме так й вела її заплутана історія, — але відшукати вдалося не з першого разу. 

Крім того, мисткині приміряли на себе досвід роботи з костюмами, сценографією та театром тіней. Зоряна Козак поєднала також і роль викладачки — і провела в «Асортиментній кімнаті» заняття зі створення театру тіней для дітей.

Фото: Асортиментна кімната

Між п’ятьма жінками та шостою — більше пів століття мистецького процесу. Та чи змінилося визнання й буття жінкою-мисткинею у Франківську?

Аліса Єпіфанова: «Я знаходжу багато паралелей в наших життях — моєму та Міліциному. Я теж переїхала у Франківськ після тривалого життя у великому місті і після яскравих мистецьких моментів в Києві та Дніпрі. Але насправді Франківськ я відчула як колиску мого мистецького шляху.

Тут я вперше почала себе офіційно називати мисткинею. До цього я була, ніби,  латентною. Але робота над проєктом спровокувала це в мені.

Я зробила мапу своїх місць у Франківську. Впродовж того, як звикала до нього, я шукала: де тут їжа? Де «Сільпо»? Де річка? Цей досвід я теж принесла разом з мапою у проєкт. Занурилася в свій перший рік перебування у Франківську. Складний рік, насправді. Я часто задавала питання: «Що я тут роблю, Боже, що я роблю тут?».  

Зараз я вже люблю Франківськ, звикла до нього і відчуваю його своїм місцем. Навіть можна і померти. Я прийняла місто, і воно мене, напевно.

Ще у підготовці «Шести жінок» багато думаю про забуття. Запитую всіх своїх близьких, друзів, що вони про нього думають. І чи думають взагалі. Чи це важливо для них?

Думаю про мистецтво в мені і мене у мистецтві. Чи хочу я бути голосною, чи хочу, щоб про мене хтось робив дослідження?

Вийшло так, що у процесі дослідження Міліци Симашкевич, я багато досліджую себе». 

Фото: Дар’я Христинюк

Що вийшло з цих мистецьких та автоетнографічних досліджень, можна побачити в «Асортиментній кімнаті» 8 березня, можливо, і впізнати себе в історії «першої жінки». Бо, зрештою, комусь доводиться бути першою, аби наступні жінки побачили, що вони можуть.   

Команда проєкту вже анонсувала, що у перформансу буде друга частина — з обговоренням. Вона відбудеться в камерному залі Франківського драмтеатру 28 березня — на запрошення театру та у співпраці з ним.

Головне фото: Асортиментна кімната