Що насправді робить місце домом — місто, люди чи відчуття належності? Говоримо про суперсилу «равлика» — здатність носити дім у собі та про «Материзну» як простір вкорінення через жіночі голоси. Про це розмірковуємо разом з Анастасією Литвиненко, українською письменницею, авторкою книжки про дорослішання та материнський спадок «Материзна».

Повість «Материзна» Анастасії Литвиненко вийшла в серії #проявляйся першого в Україні феміністичного видавництва Creative Women Publishing — серії, що відкриває нові жіночі голоси в українській літературі. Історія починається як проста поїздка студентки Іри в село: два тижні в бабусі, записи для практики, збирання локальних діалектизмів і повернення додому. Розмови з місцевими жінками, події у Лавринівці, що відкриваються, наче випадково знайдений фотоальбом на запиленому горищі, поступово змінюють саму героїню — Іру, або ж Оришку — і зрештою підводять її до головного питання: а чия ж вона?

Анастасіє, у «Материзні» філологічна практика перетворюється для героїні на дуже особисту подорож — у памʼять роду й до себе самої. У який момент ви зрозуміли, що ця історія буде  про пошук належності та свого коріння? І наскільки героїня «Материзни» близька вам? Чи можна сказати, що в ній є риси вашого альтер его?

Звісно, так можна сказати, але хіба в дечому. Іра — не я і не версія мене двадцятирічної, але вона на мене схожа. Власне, довгий час Іру я мислила більше схематичною персонажкою, провідником в село, і не надавала їй взагалі ніякого характеру. Я одразу знала, що повість буде саме про пошук опори в належності до роду і місця. Тож текст і те, що я хотіла підсвітити в ньому, надавало їй рис. А вже згодом, коли я перейшла до того, щоб чернетку перетворити на рукопис, зібрала ці аспекти, примірила на свою основну вимогу — все має бути достовірне! — і стало ясно, що деякі моменти не можуть співіснувати в одній персонажці, а деяких не вистачає для опуклості. Так сформувалася Іринчина особистість.

Фото: Анастасія Литвиненко

У цій історії важливу роль відіграє родинна памʼять та історії попередніх поколінь. Як ви стверджуєте: звернення до власного роду може стати опорою для людей, які змушені будувати життя в новому місці. Але як це працює?

Моя бабуся отримала паспорт тільки тоді, коли записалася їхати відновлювати Донбас зі свого села на Полтавщині. Звідти опинилася в Харкові, бо вийшла заміж. Мама свого часу обʼїздила чимало міст задля навчальної, потім робочої практики. Я це знаю, і тому мені не дивно, що тепер і я трошки їжджу то туди, то сюди, і всюди мені добре. Бо це у нас родинне. Ми всі, напевно, «равлики», не я перша. 

Ось так віднайти своє родинне — дуже допомагає. У когось це буде певна риса характеру, яка передається і проявляється, у когось звичка пекти тільки ось такі, і ніякі інші паски, хтось може принципово зберегти своє особливе прізвище, «привезене» з іншого регіону. 

Переселенці відчувають себе вирваними зі звичної землі з корінням, і саме віднайдення такої опори нагадує, що насправді коріння нікуди не поділося. Воно не відмирає, поки не відмирає памʼять. 

Тому розпитуйте мамів і бабусь, згадуйте і приміряйте на себе.

У «Материзні» важливу роль відіграють речі, що зберігають родинні історії. Цікаво, чи є у вашому житті предмети, які для вас особливо повʼязані з домом і родом?

Смішно сказати, але дякуючи тому, що наші девʼяності і нульові були не багатими, ми не встигли повикидати багато таких речей. Доріжка,  яку плела з клаптиків моя прабаба, а може, і баба також. Було багацько метрів, тож ми відрізали потрошку і використовували. А тепер лишився останній відріз, я привезла його сюди, і на підлогу стелити ми його вже не будемо. Подумую перетворити на панно. А ще є простенький рушник, зовсім не традиційний, на ньому дуби, хатинки і білки. Білки тішать мене найбільше, бо я люблю білок, і прабаба, виходить, любила. Так що це нас робить схожими. А про дім мого дитинства мені нагадують кольорові плафони-ананаси, з трьох вижили два, і я бережу їх, щоб колись зробити з них світильники в дитячу.

Фото: Альона Гайдукова

У вашій повісті багато розмов із сільськими жінками — ніби звичайних побутових, але саме вони шар за шаром відкривають героїні родинну історію. Чому для вас було важливо, щоб памʼять про рід передавалася саме через жіночі голоси?

Бо вона саме так і передається. Жінки цьому більш віддані, вони  схильні до розмов, спогадів, переповідок. У нас хороша памʼять на деталі, ми емоційні. Зрештою, жінки загалом живуть довше і встигають передати це далі. Та і я, як феміністка, живу за принципом «обери жінку». Я можу достовірно змалювати таких персонажів, показати їх, це буде природно і добре. Тож так і вирішила.

Поговорімо про ці голоси… у тексті звучить діалект, та сама жива мова. Розкажіть більше, як ви працювали з мовною канвою. Зважаючи на вашу географію життя, чи помічали ви, що власне мовлення з часом змінюється й підлаштовується під регіон, у якому перебуваєте? І яким, зрештою, діалектом промовляє до читача «Материзна»? Чи є слова або вислови, які вам особливо близькі?

О, у мене був окремий файл, куди я записувала класні вислови, які згадувала. Починаєш згадувати — і воно приходить. Майже всі вони з лексикону мами, яка це мовлення зберегла, та і я послуговуюся цими висловами. Містке слово «леп», наприклад, нічим не заміниш. Є слова, які я довгий час не мислила діалектними — той же «тремпель», який зараз уже слово-бренд, чи «віхтик». Діалектизмам заходу України пощастило, що вони такі звучні, красиві. Їх легше підхопити, популяризувати, бо цукерня звучить ніби престижніше від канхветного магазину, а батяр наче поважніший за сявку, хоча от на моїй рідній частині України це б звучало набагато органічніше. Але попри їхню простоту, наші діалектизми класні.

У «Материзні» здебільшого полтавська говірка, трошки слобожанського суржику. Десь взяла щось у покійної свекрухи з Сумщини. Якщо науково говорити, то це наддніпрянський і слобожанський говір. Іноді, щоб швидше увійти в ритм мовлення і в синтаксис, слухала тіктоки «Ялосовети». Потім уже перевіряла ритміку і справжність тексту, перечитуючи діалоги вголос. Так, мовлення абсолютно точно підлаштовується під середовище, і по собі знаю, і по інших бачу. Якщо буду дзвонити до тітки в Горішні Плавні, одразу зміниться і мелодика, і лексика. Приїжджаю на Галичину — все, інші інтонації, висота голосу, швидкість. Може, це ще тому, що маю добрий музичний слух. Живучи у Грузії, мені було смішно помітити, що іноді я несвідомо калькую грузинську інтонацію у своєму негрузинському мовленні. Привезла звідти вигук «вай ме!», яке за потреби замінює мені харківське «ля!».

До речі, про Харків. Відомо, що ви народилися в Харкові, але за останні роки жили в різних країнах і містах, зокрема сьогодні в Івано-Франківську. Чи змінило це ваше відчуття дому — і чи вплинув цей досвід на історію вашої героїні Іри в «Материзні»? За сюжетом вона приїжджає в місце, яке начебто має бути для неї рідним, але водночас почувається там трохи чужою…

Мені пощастило бути «равликом» і носити дім в собі.

Я інтровертка і самітниця, тому без цього вміння було би важко. Треба також сказати, що у мене не було ніяких очікувань від нових просторів. А от Ірі складніше: її заздалегідь програмують на певні очікування, навантажують своїм баченням… Місцями це щось на межі газлайтингу: «Це твоє місце, ти йому належиш» — а насправді в душі ти цього не відчуваєш… У мене особисто був час і можливість самій присвоїти собі досвід. Набагато простіше будувати  опору і відчувати дім, коли для цього не потрібно опиратися чужим установкам і коли у тебе немає розриву «очікування-реальність», як довелося Ірі.  

Сьогодні Івано-Франківськ став домівкою для багатьох «новомістян» — людей, які переїхали сюди через війну. На вашу думку, що саме допомагає людині адаптуватися та поступово відчути чуже місто своїм? Чи можете ви вже назвати Франківськ рідним для себе і чого вам найбільше бракує для цього відчуття?

Рідний він мені настільки, наскільки рідна вся Україна. Я — у себе вдома, я не відчуваю себе приїжджою. Але, звісно, місто інше, порядки інші, традиції, ритм… Адаптуватися мені особисто допомогло якраз це розуміння, що я тут не чужа, я все ще вдома, в Україні, не в гостях. А коли перестаєш бути в гостях, то вмикається таке щире, хороше бажання освоїтися. І повага. Повага має бути в усьому. Причому як з боку новомістян, так і у ставленні до них. Це теж допомагає. Памʼятаю, як біля Ратуші зимою 2022-го побачила інсталяцію з шопкою і молитвою, і там серед іншого молилися за всіх, хто врятувався і знайшов новий дім у цьому місті… З таким теплом це було сформульоване, з любовʼю… Я часто це згадую.

Фото: Анастасія Литвиненко

Яку схожість ви помічаєте між Івано-Франківськом і Харковом та в чому саме, на ваш погляд, вона проявляється?

І там, і там є штаб «Хартії». Мені дуже схожа молодь і сучасний навколокультурний рух — я приходжу в Urban Space 100 і одразу згадую Pakufuda, приїжджаю на «Промприлад» і впізнаю в ньому Fabrica. Space, спускаюся в «Бастіон» і він мені схожий на галерею «Бузок»… Коли дуже сумую, приходжу на каву в Diaspora. Це релокований бізнес, де дуже швидко, крім кави, зʼявилися і шахові турніри, і збори на військо за «Харківське» печиво, утворилася своя місцева спільнота. Не дивно, що саме у Франківську йому вдалося прижитися. Бо і там, і там є в характері оця суто українська риса — брати все в свої руки, не сидіти і не чекати, що хтось зробить тобі цікаво, смачно, круто, сучасно.

Які явища чи постаті мистецького процесу Івано-Франківська є найбільш цікавими для вас?

Завдяки Франківському драмтеатру я полюбила театр! І це вам каже людина з батьківщини «Березоля». Тому однозначно захоплена всім, що робить Ростислав Держипільський. З літературних постатей… Чесно, можна перелічувати списки. Але я обмежуся і назву Степана Процюка, вихід «Місяцю, місяцю» раптом відкрив його творчість для мене. Від самого переїзду залюблена у «Франківськ, який треба берегти» і особливо у проєкт з реставрації дверей. Мої улюблені — з квітковими вітражами на вулиці Курбаса та сині на вулиці Труша — і до них мозаїчний портрет Наталії Кобринської.

Довідка:

Анастасія Литвиненко — авторка повісті «Материзна», харків’янка, яка залишається нею, де б не була. Літературну кар’єру розпочала ще в юності, спершу писала поезію. Видавши дві збірки віршів, узяла творчу паузу, щоб накопичити досвід для прози.

За фахом Анастасія — спеціалістка з брендингу та комунікацій. Вона також грає у «Що? Де? Коли?», організовує турніри про українських жінок та є активісткою руху метикуючих. З 2022 року пожила в Батумі та Одесі. Наразі мешкає в Івано-Франківську, де продовжує писати.

Creative Women Publishing — перше в Україні феміністичне видавництво, засноване жінками для жінок: тих, що пишуть і тих, хто читають. Видавництво спеціалізується на феміністичній літературі, а також на «викритті гендерних стереотипів українського суспільства щодо табуйованих тем жіночого й чоловічого досвідів».

Придбати «Материзну» можна тут.

До речі, 22 березня в Івано-Франківську відбудеться презентація книги «Материзна». Початок о 16 год в книгарні «Сенс».

Головне фото: Альона Гайдукова