11 вересня у Франківську відбулася презентація альманаху феміністичної поезії «Другий вінок», який об’єднав голоси 50 авторок. post impreza поговорила з його творчинями — поеткою Олею Новак та письменницею, художницею Оленою Павловою — про книгу, феміністичну поезію та важливість оприявнювати жіночі голоси.
Олю, Олено, з чого виникла ідея створити антологію «Другий вінок»?
Олена: Ідея виникла у Франківську, коли Оля запросила мене на екскурсію про жіночі обличчя Станиславова. У мене тоді було натхнення до створення великих й сміливих проєктів.
Я така: скільки вже можна про «Перший вінок», давайте робити «Другий вінок». Я надихнулася і вечором феміністичної поезії, що організувала Оля. Мені сподобався цей формат, були неймовірні авторки й сильні тексти.
Просто зібрати тексти жінок було нецікаво. Альманаху феміністичної поезії ще не було, тож ми вирішили зупинитися на цьому форматі. Оля організувала, щоб це стало можливим.
Оля: Я люблю поезію, у мене є фемоптика, я працюю в феміністичних проєктах і з феміністичними темами. Я феміністка. У 2020 році почала відкривати для себе і збирати феміністичну поезію. Поезія, яку пишуть жінки, — різна. Наприклад, в центрі може бути чоловік, кохання та ін. А є поезія, яка відкриває незручні теми, жіночі досвіди, і мені стало цікаво читати її у феміністичних колах. Я бачила, який це відгук має в жінок, тому що в нас подібні досвіди.
16 вересня 2023 року ми організували вечір феміністичної поезії, куди я запросила Олену Павлову. Мене захопили її ідея та сміливість назвати книжку «Другий вінок». Я вдячна Олені за це.
Олена: А я би теж не наважилася. Я зараз намагаюся будувати свою сміливість і бачу, що багатьом жінкам, які творять, треба допомагати відкривати її в собі.
Намагаюся надихати своїм вчинком і надихатися іншими. Якщо ти твориш, мусиш бути сміливою. Особливо в країні, де йде війна. У нас немає іншого вибору.
Я вдячна Олі, бо вона добра господиня в цьому проєкті. Ідей може бути безліч і сміливості теж, але як все зробити, це, мабуть, головне.
Що таке феміністична поезія і як ви її визначаєте?
Оля: Для post impreza я писала статтю «Сором, задоволення та інші її історії» про феміністичну поезію, як я її визначаю для себе. Наш альманах — це доволі широка рамка. 50 авторок — 100 поезій. Феміністична поезія — це не тільки маніфест про боротьбу, це про різні жіночі досвіди, де в центрі — жінка. Це про сестринство, підтримку, сміливість. Олено, ти надихнула мене сміливістю, а я — тебе, і ми одна одну підтримуємо в цьому.
У нас, наприклад, є розділ «Час Анн» — це вірш Ії Ківи про підтримку жінок. Феміністична поезія про те, як бути жінкою в сучасному суспільстві, про нелегкі теми: війну, втрату, материнство (різне), насильство над жінками, а також про жінку-воїтельку — в Олени є прекрасний вірш «Амазонка». У центрі поезії завжди жінка, яка робить вибір, підтримує інших, керує своїм життям.
Фото: Софія Сіренко
В антології 50 авторок. Як ви їх обирали? Кого з франківських поеток можна тут прочитати?
Олена: Ми почали антологію з вірша Оксани Забужко «Не руш моїх кіл». У книзі три її тексти. Ми обирали тексти через феміністичну оптику і нам не вистачило місця взяти всіх-всіх. В Україні ще безліч сильних авторок, які мають феміністичні тексти. Але книга не безкінечна, на жаль. Ми були текстоцентричними, згадували, які вірші хотіли б побачити в альманасі.
Вважаю, що книжка виходить тоді, коли сама цього хоче. Ця вирішила вийти через майже 140 років і саме таким чином. Часто тексти нас самі знаходили. Наприклад, серед останніх текстів, які увійшли до збірки, були тексти Зої Казанжи. Я їх знайшла у Франківську, розгорнувши книжку в книгарні «Сенс». А найпізніше ми, мабуть, додали текст прекрасної франківської поетки Алі Гулієвої про її бабцю Марію, упівку. У неї неймовірні й сильні тексти.
Коли ми вибудували структуру з десяти розділів, то все стало на свої місця.
Оля: Оскільки я збирала феміністичну поезію, тому деякі тексти в мене вже були. Я їх запропонувала Олені. Олена мені скидала свої тексти, які вона знайшла. Це завжди була спільна робота, ми радилися.
У нас широке коло авторок: від Оксани Забужко, Катерини Калитко та ін. до більш андеграундних авторок, які більше присутні на літературних слемах, і їх знає певна тусовка.
Це не книжка для відомих поеток. Нам важливо представити голоси різних авторок.
Мені було важливо представити франківський контекст, оскільки я пишу і досліджую жіночі обличчя Станіславського феномену. На post impreza можна прочитати статті про Марію Микицей і Галину Петросаняк. Їхні тексти є у «Другому вінку». Пані Марія дала свою згоду на включення текстів до альманаху. На жаль, вона померла цього року і не побачила виходу книжки. Як мені розказували, вона до останнього говорила про «Другий вінок» і казала, що їй приємно туди увійти.
У нас є два тексти поетки Алі Гулієвої. Один із них про її бабцю, яка була в УПА, і це теж сильний текст. Для себе я недавно відкрила поетку з Франківщини Ірину Лазоревич.
Структуру книги вибудувала Олена, вона додала гармонійності.
Олена: А ти запропонувала називати ці розділи цитатами з віршів, і це теж гарно.
Ілюстрації до книжки створила київська художниця Ярина Саєнко. На них – античні богині в образі сучасних українських жінок. Чому обрали таке вирішення?
Олена: Ми вибирали художницю, яка нам імпонувала. Ярина — одна серед перших, кого ми розглядали, і на ній врешті зупинили свій вибір.
У її графіці присутня феміністична тематика. У неї були кілька образів богинь, а в текстах — багато алюзій на міфи. Наприклад, вірш Ольги Ольхової про сучасних богинь: Деметри, Афіни женуть машини на схід, збирають на турнікети. У поезії Оксани Забужко «Не руш моїх кіл» — антична тема, у мене є вірш «Амазонка». Тобто античні героїні постають через тексти, і це цілісно звучить.
Разом з тим ми бачимо, як це проявляється в наших поетках. Це ж сучасні амазонки, вони захоплюють, про кожну з них можна зняти фільм.
Одна із ілюстрацій – алюзія на П’єту Мікеланджело. Скорботна мати тримає тіло свого сина. Сучасна мати, але в тій самій композиції, що у Мікеланджело.
Верстку і дизайн та верстка робила Наталія Васильєва. Тож цю книгу повністю зробили жінки. Це символічно, як на мене.
Оля: Додам, що ці богині — теж різні. Це жінки, які зараз посеред нас, жінки-військові, ветеранки, волонтерки, поетки. Здається, іноді ми применшуємо, що нічого такого не робимо. Кожна з цих жінок настільки самобутня, сильна, вразлива, настільки багато робить… Як богині з Давньої Греції, на яких хотіли рівнятися люди, але в сучасному прочитанні. Давньогрецькі богині посеред нас.
Фото: Софія Сіренко
Що для вас означає видання «Перший вінок»?
Оля: Для мене це видання як візія. Коли я почала відкривати феміністичну поезію, для мене це була спочатку мрія і щось таке недосяжне. З часом через підтримку жінок, відгуки, що це потрібно робити, через зустріч з Оленою ця мрія перетворилась у здійснене. Для мене це дуже важлива книжка.
Фемінізм, оприявлення голосів жінок — це те, в чому я працюю. Мені важливо це робити. Коли перехрещується поезія і фемінізм, то мрія здійснюється.
Олена: Гарно перевидали зараз перший вінок Creative Women Publishing. Тут теж вийшов добрий збіг. У березні ми з Олею придумали, що будемо робити «Другий вінок» в березні, а в квітні я від Слави Світової дізналася, що Creative Women Publishing перевидає «Перший». Це про те, що ідея захотіла актуалізуватися знову, і нагадати, що зараз час жінок; час, коли жінки почали найголосніше проявляти себе в мистецтві, і вже ніхто нас не зупинить.
Коли виходив «Перший вінок», це було дивовижно. 17 авторок були вперше опубліковані. Тоді було інше ставлення до жінок, які творять. Для мене це такий спосіб побачити, як змінилось суспільство, світ за ці майже 140 років, скільки всього досягли жінки. Скільки є того, що в нас можуть забрати, і нам треба постійно це виборювати: право мати власний голос, користуватись ним, щоб ми могли творити. І щоб це не звучало: «дівочі вірші», «жіноча поезія». Є поезія і не поезія.
На фото Оля Новак. Фото: Софія Сіренко
Чому зараз важливо оприявнювати голоси жінок?
Олена: Я працювала в журналі «Країна», і ми рахували ілюстрації кожного номера перед друком. Там часто переважали чоловіки. Чоловіки звикли бути гучнішими. Вони не мають сумнівів в собі, які має багато жінок. Жінки люблять часом залишатися в тіні, бути скромними.
Можливо, це виховання чи культура. Коли виходили інтерв’ю, то переважно спочатку питали в чоловіків-експертів. Зараз виник ряд ініціатив, покликаних звернути увагу, щоб жінки звучали як експертки. Вони можуть мати більш ґрунтовні знання, але бояться ставати публічними. Скромність, сумніви в собі, небажання виходити, відкриватися і звучати гучно.
Жінки не завжди візьмуть слово, вийдуть на трибуну. Вони звикли століттями залишатися в тіні, робити невидиму роботу. Над цим треба працювати. Тому вважаю, що жінкам треба давати слово і підтримувати.
Оля: Є такий термін «позитивні дії», коли певну групу підсилюють через надання можливостей та видимості. Думаю, це точно не скромність, а культурне надбання.
Олена згадала про жіночу поезію, а чоловічу поезію не маркують окремо. Мовляв, жіноча поезія / мистецтво — це щось менш важливе, має бути менш помітне і т.д.
Ми маємо визнавати невидиму працю, наприклад, в культурному менеджменті, це не щось легше, неважливе. Так само жіночі різні голоси і досвіди — важливі.
Поезія, мистецтво — це теж про оприявлення різних досвідів за допомогою художніх форм, метафор. Для мене важливо, як для жінки і феміністки, підтримка жінок і оприявлення жіночих досвідів. Хто, як не ми, будемо це робити.
Фото: Маргарита Корн
