16 березня у межах сезону «Точки дотику» відбувся четвертий Лекторій від програми «Текстура». Рефлексіями про те, як особисті історії допомагають нам зрозуміти історичні контексти, ділилася письменниця, історикиня, авторка книг «Чобіток Зельмана», «Смерть Лева Сесіла мала сенс» Олена Стяжкіна. Зустріч модерувала літературознавиця Аріна Кравченко. Ми підготували конспект основних тез цієї розмови.
Особисті речі промовляють гучніше за архіви
Хороше дослідження завжди буде більшим, ніж річ у нашій шафці. Але, з іншого боку, річ у нашій шафці може розказати про нас набагато більше, ніж ми б хотіли, щоб про нас знали.
У Донецьку я мала кобальтову чашку. Вона була з перехідного періоду між пізньорадянським і українською незалежністю. Можливо, тоді ними видавали зарплату. Обідок її був золотим, нижня частина — біленькою, а сама чашка — синьою. Я дуже її любила.
Одного разу я подумала, що коли розіб’ється ця чашка, мабуть, помру і я, оскільки жити без неї не можу. Не знаю, навіщо поділилась цією думкою з чоловіком, але він сприйняв все дуже серйозно, тому поїхав і купив мені їх сім, щоб я поступово помирала. Всі вони залишились у Донецьку. І, можливо, той, хто буде конфісковувати, чи вже конфіскував моє житло, подивиться на ці чашки і подумає, що це був сервіз. Але насправді це історія про любов і намагання подолати смерть.
Приватні історії як ключ до розуміння минулого: зміна фокусу в історичній науці
Історики повернули людину в центр своїх монографій десь в 1920-ті рр. XX століття. Певною мірою ми можемо говорити про французів, школу «Анналів», Марка Блока, Люсьєна Февра. Поворот у літературознавстві кожного разу приносив все нові неочікувані чи очікувані відкриття.
Усталений погляд на Середньовіччя як на дуже темну, певною мірою нудну, коротку, брудну частину європейської історії точно є вигадкою Просвітництва.
Філософам цієї епохи потрібно було висунути в центр освіту, можливість раціональної поведінки іншої нової людини. А також поставити щось в тінь та сказати: «Ми будемо боротися із усім темним». Нічого темного ніколи не було.
У мене є улюблений історичний герой. Його звали Мінокіо, він був млинарем. Це було XVI століття, про нього написав італійський історик Карло Гінзбург. Мінокіо був письменним, мав книжки, читав їх вдома, працював і дуже багато говорив. Жив у Італії — католицькій країні.
Чоловік став сумніватися в ролі церкви як такої: «Чому я не можу говорити з Богом напряму?», «Якщо Бог є, то він мене чує, якщо його немає, то з ким ми говоримо?». Він говорив це і, зрештою, потрапив під інквізицію, тому безліч протоколів, де він висловлює думки про релігію, збереглися. Мінокіо постає як неймовірний філософ, який говорив про світоустрій, уявляючи Всесвіт як сир, в якому завелися хробачки. І оці хробачки змінили його структуру та зробили іншим. Зрештою, спершу йому вдалося пояснити, що він не проти церкви. Якби Мінокіо припинив говорити після цього, це було б краще для нього, але він не припинив. В наступній серії протоколів він наполягає на прямих контактах з Богом, на тому, що людина має бути вільною, що всі релігії про одне й те саме. На жаль, для нього це все завершилось вироком.
Від реальних історій до художнього твору: метод створення роману «Смерть Лева Сесіла мала сенс»
У книжці події відбуваються у 1986-му році. Лев Сесіл — районний партійний чиновник, етнічний німець, який народився в Радянському Союзі і прожив у ньому все життя.
1986-й рік, квітень. Виповнюється 100 років від дня народження Ернста Тельмана — лідера німецької комуністичної партії. Його замучили в Бухенвальді, тіло так і не було знайдено, але, найімовірніше, він був спалений — як герой комуністичного небосхилу.
Лев Сесіл приходить до однієї з палат пологового будинку і пропонує назвати когось із дітей етнічних німців іменем Тельмана, оскільки розуміє, що бути німцем в Радянському Союзі — виклик, бо це завжди бути трохи фашистом. Він приходить, щоб зробити, на його погляд, хорошу справу. Багато німців відмовлялися від пропозиції, але знаходяться охочі. І, зрештою, дівчинку називають Тельма, а хлопця — Ернест.
Схожа історія була на початку 1960-х років на Донеччині, коли містечко Чистякове перейменували на Торез на честь Моріса Тореза — лідера французької комуністичної партії. Районні чиновники приїхали до породіллі, яка народила двох дітей і запропонували їй назвати одну дитину Морісом, іншу — Торезом. За це пообіцяли килим та телевізор. Оскільки в новоназване місто мала приїхати французька делегація, вони хотіли показати, як комуністично і солідарно тут називають дітей. Жінка погодилася, чиновники видали їй килим, телевізор, привезли делегацію. Коли делегація вже поїхала, вони почали згортати цей килим. Жінка бігла за ними з криками: «Віддайте килим, майте совість. Ви — нелюди, навіщо ж це зробили?».
Мої думки зводилися до того, що це радянська пастка, яку аж ніяк не можна оминути. Тому все це я вклала у книжку «Смерть Лева Сесіла мала сенс».
Як війна вчить перезбирувати наші історії: створення твору «Чобіток Зельмана»
Книжка «Чобіток Зельмана» має реальне підґрунтя, що відображає глибокий вплив війни на індивідуальні та колективні історії. З кінця 2013, особливо з 2014 року, ми всі перебуваємо в стані війни. Кожен і кожна, звісно, прокидається в свій час і тут нема нічого дивного. Для когось війна йде від розстрілів на Майдані, для когось тягнеться невимовним вантажем з березня 2014 року. Комусь випало побачити її ближче в лютому 2022 року. Це не робить нас гіршими чи кращими. Вся ця історія розриває нашу свідомість, оскільки травма взагалі не може говорити лінійно. Далі залежить від діагнозу, наскільки ці лінії можна чи ні звести докупи. Але тепер у війні всі ми, кожний і кожна в свій час перезбирує наші пазли.
Ми постійно ніби перезбируємо історії так, щоб якась частина нашого життя, яка здавалась неможливою, тепер пасувала до важливої, а інша частина, яка була болісною і ніби неправильною, виявилась тепер чистою, правильною і підходила до того, що ми переживаємо тепер.
Такі перебирання наших історій створює строкату картину. Це ефект «ковдри». Тому що ці розповіді є теплими й такими, які можна передати у спадок — не дуже надійно і не дуже точно, але зшито з маленьких клаптиків.
Принципи роботи з делікатними приватними історіями у художній прозі
Я хочу поставити дисклеймер для тих, хто не читав мої романи. Там є багато обсценної лексики. Дехто вважає, що це дуже не солідно, не красиво, що я мала б стримуватися. Проте написано дещо необережно, грубо, але по ділу. Наприклад, коли батарея падає на ногу, то навряд чи хтось повертається до неї і каже: «Пані батареє, а чи не могли б ви якось по-іншому зробити ваш політ?».
Здебільшого, це про стереотипи, що не дай Боже, якусь обсценну лексику надрукувати в книжці, але це про чесність, бо нецензурна лексика існує в нашому мовленні. Коли вас вдарили, ви ж не будете цю людину перепрошувати.
Тем, які не варто перетинати під час роботи, є багато. І тут має йтися про чесність і сміливість. Думаю, що як чесності досить, то можна спробувати бути сміливим. Однак ця чесність має бути передусім спрямована на себе, на автора чи авторку. Якщо я як авторка, чи ви як автор_ка можете бути абсолютно чесними із собою, навіть щодо своїх негативних рис, тоді можна торкатися складних тем. Якщо такого рівня чесності немає, ми ж не зобов’язані нікому — те, що поки що болить, може бути в зоні мовчання.
Его-документи жінок як джерело для художнього та наукового осмислення історії окупації
Я працювала з его-документами жінок, які пережили окупацію на східних теренах України, на Донеччині. Вони залишили про себе дуже цікаві документи в той момент, коли міф так званої Великої Вітчизняної, спосіб нарації про неї ще не був побудований в 1940-ві роки. Він ще будувався, але ще ніхто не знав, як правильно про це говорити, як правильно називати війну. Одна з моїх героїнь роману «Смерть лева Сесіла мала сенс», наприклад, вважає, що війна між Гітлером і Сталіним була імперіалістичною. Жінка пише, що це імперіалісти напали, тобто повторює наратив Першої світової війни, з яким більшовики приходили до влади.
Загалом було три типи документів. Перший — щоденник партизанки. Жінка жила в Чистяковому, яке потім перейменували. Вона залишилась в окупації, організувала партизанський загін з трьох людей, потім їх було п’ятеро, потім семеро і партійний осередок одразу. Жінка пише щоденник про своє життя під час окупації.
Друга жінка також була в окупації в Дебальцевому. Після вигнання німців вона хотіла працювати вчителькою, але її не пускали колеги. Комісія збирається і вирішує, що вона погано поводилася. Оскільки жінка була затята, то написала скаргу Михайлу Гречусі — Голові Верховної Ради України, що вони всі безсовісні, а вона справжня комсомолка та вчителька.
І третя — це маріуполька Єлизавета Бірюкова. Одразу після вигнання нацистів її заарештовують за доносом сусідів, що вона здавала комуністів. Жінку відправляють одразу на 25 років каторжних робіт на рибоконсервному комбінаті. Її друзі, батько, починають писати листи про неправильний вирок на різні адреси: Вишенському, Берії, Калініну.
Якщо розібрати обережно кожну жіночу історію та слухати в історичному контексті, то найбільш нещаслива серед цих жінок була партизанка. Увесь її щоденник насправді був не щоденником, а розгорнутою біографією правильної радянської людини, яка через дитячий будинок вступила до комсомолу, потім прийшла до партійної роботи, згодом знайшла чоловіка, але вони певний час не одружувалися, далі — народила дитину, емансипація. Очолила школу медичних сестер.
Дуже ретельно і детально вона все це описує і постійно хочеться запитати: «Пані Поліно, навіщо ви це пишете? Буде біда, як прийдуть нацисти». Але вона боїться не нацистів, а радянської влади.
Нацисти заарештовували її тричі й відпускали. А вона виписувала пояснення для радянської влади, що вона не зрадниця й добре служила. І при всьому тому вона не пише про участь в Голодоморі та не колегіальну поведінку в умовах чистки 1937-го року. Вона не була такою жінкою, з якою хотілось дружити, але страшенно шкода, що з нею зробила ця історія.
У книжці я намагалась про це все писати і стримуватися, бо це наукова монографія. Єлизавета Бірюкова, яка працювала на рибоконсервному комбінаті, їздила до табору військовополонених і говорила, що їй потрібні співробітники, бо неможливо без них робити консерви. Забираючи з табору людей, вона їх рятувала, оскільки там була височенна смертність. Хотілось постійно написати: «Яка ти молодець, яка я щаслива, що маю цю історію і можу зараз про тебе розказати».
Отже, в монографіях можна розказати все детально. Я з ними чесна та поважаю їх, щоб не було. А література нам дає можливість видихати та проживати не своє життя кілька разів в багатьох варіантах. Тому завдяки можливості методології, я вмію працювати з документами особового походження. Мені вдається чути своїх героїв, а в художньому сенсі їх не треба досліджувати детально, а можна зробити загадковими.
У монографіях я надійний наратор. Все аргументовано і все показано. А в книжках — ні. Абсолютно ні.
Чому розмежування між науковицею, авторкою та побутовими ролями — це не роздвоєння, а свобода бути собою
Я думаю, у мене три або чотири амплуа, бо є ще та, яка готує їсти та дітям розказує, як треба правильно жити. Тож вони різні. Я не бачу в тому нічого поганого. Думаю, що це така цілісність. Невже ніхто не розмовляє сам з собою в голові? І є хтось, хто відповідає? Правда ж? Тому всі такі. Нас залякали каральною психіатрією, що ці голоси треба лікувати. Зрештою, ми навчились про це говорити спокійно.
Історії жінок в монографії — це теж про різні ролі, які вони на себе брали в різних ситуаціях. Часто й ми можемо виконувати різні ролі, а іноді нам потрібна інша людина, яка буде доповнювати певну роль.
Як ідентичності дослідниці, авторки та людини з Донеччини трансформувалися у професійну місію з адвокації окупованих територій
Не тільки Донецьк, а ще й Луганськ, Крим. Ми згадуємо Бердянськ, Скадовськ, Генічеськ. Ми ніби говоримо їм: ми пам’ятаємо, знаємо, і це наша земля.
Нам всім дуже боляче про це думати. Навіть якщо в нас там немає нічого — не вкорінилися, немає родичів, тобто немає власної персональної історії, але думати про це важко, оскільки тепер це предмет торгу і політичного полегшення — віддайте і на тому все. На тому все не буде. Це абсолютно очевидно. Люди з боліт не націлені на життя, а на смерть України, так було завжди.
Моя адвокація окупованих територій почалась випадково. В один момент було боляче чути: це все через вас, це ви покликали, хотіли. Це було повторення кремлівської пропаганди. Мої колеги, друзі і я намагались адвокатувати цю історію та пояснити, що це не була російська весна, це була українська весна на Донеччині, Луганщині і в Криму. Це була історія прокидання, солідарності, зокрема добровольчих батальйонів. Це було важливо для всіх зрозуміти себе. Це було боляче, і хотілось знайти когось винного. Так буває, легше цькувати своїх, але ми з цим впоралися.
Тепер, коли ми маємо окуповані території, наприклад, на Запоріжжі, або на Херсонщині, ми не дозволяємо собі цькувати окупованих людей, говорити, що це через вас, що ви самі того хотіли.
Я думаю, що наша спільна адвокація окупованих територій Донеччини, Луганщини і Криму дала гарний наслідок. І тепер ми легше, спокійніше та чесніше сприймаємо життя окупованих людей як біль, а не як зраду. Ціною питання стали наші донецькі, луганські землі.
Тепер суспільство стає відкритішим до історій людей, які пережили окупацію, готове слухати про їхній досвід та повернення. Раніше такої кількості історій не було, можливо, не через небажання розповідати, а через неготовність слухати. Наразі ситуація змінюється: з’являються хороші проєкти, впевнена, що їх буде ще більше.
Фото: Текстура