Напередодні Дня міста post impreza публікує спогади письменника, актора мандрівного театру, збирача єврейського гумору та фольклору Горація Сафріна (1899–1980) про Станиславів з книги «Втішні та особливі історії мого життя» у перекладі Наталі Ткачик. Автор виріс і прожив першу половину життя в місті. Після навчання у віденській театральній школі працював тут актором у єврейському театрі Гольдфадена, а пізніше його очолив. Під час Другої світової покинув місто.
(…) Втім, моє прегарне місто мало свій прославлений «прищ на носі». Ним була ратуша з вічно спізнілим дзигарком і купольною вежею, котра радше нагадувала вартівню пожежної сторожі. Ратуша пережила Першу світову війну i лише наприкінці десятої річниці передвересневої Польщі [тобто до вересня 1939 року, коли на Польщу спочатку напала Німеччина, а відтак — Радянський союз, — прим. перекладачки] громада задумалася над її перебудовою, котру кілька разів зупиняли через «брак коштів» і котру, врешті, звели до оновлення вежі. У результаті ми отримали – якщо вдаватися до сміливих порівнянь – архітектурну гібриду. Прецінь жовто-сірий і неестетський зовнішній вигляд суперечив історії цієї «пам’ятки». Хронікарі твердили, що засновник міста звів тимчасову ратушу, «почасти з дерева, почасти з каменю». У Юзефа Потоцького кури грошей не клювали, тож він велів вимурувати нову ратушу в італійськім стилю, у формі хреста з дев’ятьма ярусами, з округлою вежею і дзиґарком. На подвір’я провадила широка залізна брама, оздоблена «Пилявою», гербом дідичів. Увесь перший ярус займали крамниці і лавки. На шпилі копули здіймався святий Михаїл, а під галереєю, з південного боку, розмістили єврея з бляхи, котрий тримав у руці великий бухан хліба вартістю один гріш — символ тогочасних достатків і дешевизни. По пожежі 1868 року ратуш наново відбудували, а стіни зали засідань Міської ради оздобили написами про минувшину міста.
Ратуша. Фото: polona.pl
А минувшина ця містила в собі вельми багато цікавезних подробиць. До прикладу: пані Катажина з Потоцьких Коссаковська була запеклою противницею кандидатури «Стася» Понятовського на польський трон. Саме вона ініціювала укладення «галицької конфедерації», що змусило гетьмана Клеменса Браніцького спрямувати чолобитну супліку до самої цариці. Так-от, у серпні року Божого 1764 російські війська, маршируючи від сторони Збруча, підступили під Станиславів і розпочали облогу. Ворожі кулі понівечили чимало кам’яниць і не пощадили фронтову вежу єзуїтського костелу [нині — Катедра Івано-Франківської Архієпархії Української Греко-Католицької церкви, — прим. перекладачки]. За кілька днів місто взяли штурмом, очільники конфедерації потрапили в полон, а на вірменських і єврейських купців наклали контрибуцію…
Часи розквіту дідичів Станиславова навіки канули в минувшину, коли Пьотр Потоцький встряв у грошові халепи, призупинив виплати i мусив відпродати своє володіння австрійському урядові.
Град Рівери дедалі більше розростався, а по знесенню оборонних мурів і частоколів почалася й урбанізація чотирьох напів сільських передмість. Нова міська влада – з ініціативи шанованого бурмістра-ерудити Іґнація Камінського – дбала, аби мешканці мали бодай сяку-таку освіту, позаяк, якщо вірити статистиці за 1880 рік, звиш половина з них не вміла ні читати, ні писати. Обіч колишньої єзуїтської ґімназії заснували три народні й вищу реальну школи, учительську семінарію та найбільшу в Галичині восьмикласну жіночу школу імени королеви Ядвіґи.
У ті роки свої двері відчинила й Міська бібліотека, в котрій, окрім класичних творів, дарованих Вінцентієм Смаґловським, містилася і багата книгозбірня поета Яна Непомуцена Камінського.
Не буде зайвим підмітити, що, крім обов’язкових годин релігії трьох визнань, новоспечені школи мали переважно світський характер.
Задовго до нашого переїзду Град Рівери приоздобився кількома скульптурами. Так, у серці Галицького передмістя на високій колоні красувалася статуя Пресвятої Діви Марії, уфундована дідичами в пам’ять про те, що місто врятувалося від турецької навали. На Тисменицькім передмістю виднілася фігура Спасителя з земною кулею в руці – подяка за те, що чума 1730 року оминула наше місто стороною. Через століття обіч ґімназії й латинської колеґіати постав бронзовий пам’ятник цісарю-реакціоністу Францові I. Не знати, за які такі заслуги йому встановили сей «monumentum» вдячні «cives Stanislaopolonienses». Авжеж не за те, що силою обставин він став тестем Наполеона і дідусем нещасного герцога Райхштадтського…
Якщо вже зайшла мова про мистецтво, то варто згадати, що під кінець минулого століття жваву діяльність тут провадили Товариство поціновувачів драматичної штуки та Товариство імени Монюшка, котре поклало початок Опері і Музичній школі.
Last not least: моє місто, починаючи від Весни Народів, могло пишатися рясним розквітом часописів. Хронікар, не без відтінку гордости, у 80-х роках зазначив, що в Станиславові «розходило ся 827 примірників розмаїтих ґазет». Дозволю собі навести декотрі назви: «Dziennik Stanisławowski», «Omnibus», «Kurier Stanisławowski», «Goniec», «Postęp», «Hasło», «Gazeta Podkarpacka», «Kronika», «Głos Stanisławowski», «Echo Pokucia», «Mieszczanin», «Swiatełko».
Зі всіх перелічених ґазет втрималися тільки «Kurier» i «Głos Stanisławowski», у котрім я був наймолодшим співробітником, ну і… «Вісник», видання греко-католицької дієцезії, впорядковане українською мовою.
Та вернімося до ратуші.
За моєї юности в ній резидував доктор Артур Німгін, котрий, либонь, ще в свої шкільні літа носив у ранці бурмістрову печатку, бо як ніхто інший годився на сю найвищу в наших обставинах посаду. Згодом він й справді став визначним управлінцем міста, котре розвивалося в шаленім темпі. Був він і заслуженим діячем «Шкільної спільноти» й виділяв на неї, офіційно й неофіційно, щедрі суми, пильнував чистоти польської мови, особисто редагував відозви і розпорядження, а ще робив ретельні правки в звітностях своїх підвладних.
Німгін говорив поволи, з розмислом, проціджуючи кожне слово крізь зуби. Я мав нагоду в цьому переконатися, коли до мене – вперше і востаннє – скерували кілька ласкавих слів по тому, як вийшла друком моя збірка «Поезії»:
— Добре, хлопче… гм… Так далі тримати… гм… і принесеш… гм… честь нам усім…
Частіш аніж із бурмістром мав я діло з… маґістратськими поліцянтами. Вони вже були не такі услужні, як стражі громадського порядку в Монастириськах, і не такі дурні, як їхній колєґа в Тернополи, про котрого повзли чутки, буцім він і був тим поліціянтом з відомої анекдоти, коли, узброєний невеликим бубеном і двома паличками, дефілював вулицями свого граду i, незважаючи на стримувальні сигнали, всім і вся гучно виголошував наказ свого начальства:
— Панове бидло! Здихає бурмістр! Він заборонив вам їсти м’ясо!
Вулиця Камінського (тепер Чорновола). Фото: polona.pl
Наша міська сторожа виглядала геть інакше. Се були чоловіки високої статури, з кошлатими бровами і довгими вусами. На головах – кашкети, при боці – чорні дерев’яні палаші, котрі своїм вигином нагадували… магнатські шаблі.
Ми, ґімназисти, зазвичай стрічали їх на валах, де забавлялися забороненим у цім місці заняттям — каталися на санках, судорожно стискаючи в обіймах зачервонілих, мов півонії, дівчат, котрі аж пищали від захвату.
Зачувши скрипіння юхтових чобіт, що провіщали наближення сторожі, ми делегували на зустріч із нею найхоробрішого з-поміж нас, сімнадцятилітнього Анціка. Той, не гасячи щойно закуреної цигарки, відважно простував до чоловіка у темно-синім мундирі.
Звіддаля до нас долітали уривки розмови:
— Не льзя…! Не вільно!
— Але ж, прошу пана…
— Пане, вийми дзиґар з писка, коли зо мнов балакаєш!
За мить почувся примирливий тон Анціка:
– Але ж, пане підінспекторе! У ваші академіцькі все було так само…
Запала тиша, відтак ми розчули відлуння віддалених кроків. Сторожа повважала «арґумент» нашого підлесника залізним.
Тільки один поліціянт, котрий носив казкові вуса, підкручені догори а ля кайзер Вільгельмик, мав довгий горбатий ніс і говорив із акцентом… дещо мені знайомим. Се був такий собі Файвель, він же Фелікс Нусенбаум, котрий «працював» у царині домашньої прислуги і повій. Коли йому повідомляли, що невідомий зловмисник вломився до чийогось дому, він дзвонив у двері обікраденого помешкання і питав у жінки, котра йому відчиняла:
— Чи пані є служниця, чи пані є пані?
— Служниця.
— Служниця?.. То махом пішла за мною, псяча твоя мама була!
На відміну від нерозторопних магістратських «пахолків», цісарсько-королівські жандарми мусили мати свідоцтво про закінчення бодай чотирьох клясів нормальної школи і сяк-так шваркотіти по-німецькому.
Щоправда, вони не мали ані сарматської вроди, ані закручених вусів, зате носили на голених головах шоломи з двоголовим орлом, котрі дуже вже нагадували прусські пікельгаубе, і не розлучалися з карабінами. Відхрещуючись від будь-яких спроб співдіяння з ратушем, вони напряму підпорядковувалися пану старості Прокопчицю.
Чи господар нашого повіту, котрого називали «радником двору», брав на лапу — цього я не знаю. Та тайною Полішинеля було, що геть усе — від пашпортів до торговельно-промислових ліцензій — у старостві міг залагодити всемогутній реб Йозеф Зеліґ.
Сей дух-опікун купців і ремісників не був ані Шейлоком [Шейлок — персонаж п’єси Шекспіра «Венеційський купець», один із найвідоміших літературних образів, що уособлює жадібного, мстивого лихваря, — прим. перекладачки], ані навіть здирником. За клопотання в урядника він брав усталену винагороду в двадцять флоринів.
Взявши належну суму, він заводив прохача до кабінету, ставав позаду і, довірливо плескаючи зсутуленого йогомостя по плечу, піднесено припрохував старосту:
— Пане раднику двору, зроби йому, пане, се!
Бувало, однак, що до впливового «махінатора» з благальною просьбою заступитися звертався убогий одновірець, замість готівки даючи йому туманну обітницю:
— Реб Йозеф Зеліґ, Господь вас винагородить!
На що «махінатор» добродушно всміхався:
– Я нікому не відмовляю…
По цім запевненню він заводив бідняка до кабінету і, відступивши два кроки назад, піднесено припрохував старосту:
— Пане раднику двору, зроби йому, пане, се! — і показував за його плечима… дулю.
Вул. Собєського. Поштівка видавця Клямпфнера (з колекції Зеновія Жеребецького)
(…) І ще одна справа, цього разу дрібніша, застрягла в Намісництві і лише волею випадку долетіла до вух графа Анджея Потоцького – представника Його Цісарської Величности і господаря палацу «Під баранами».
Предметом спору була назва люксусового готелю на розі центральних вулиць нашого міста.
Так-от, власником цієї еклектичної дивовижі був заповзятливий купець, такий собі Лєон Кеслєр, котрий, спродавши перед тим невеличкий заїжджий дім під вивіскою «Готель “Централь”», зобов’язався не давати сеї назви жодному зі своїх майбутніх «інтересів». Можемо собі уявити обурення «заінтересованих», коли, скінчивши будову розкішного, як на тоті часи об’єкту, Кеслєр урочисто назвав його «Новий готель “Централь”».
Справа дійшла до суду, котрий своєю чергою, передав її на розгляд до Намісництва у Львові. Відтоді минув з малим рік, як до нашого граду завітав намісник граф Потоцький у товаристві відомого жартуна і маршалка Крайового Сейму, графа Казімєжа Бадені. Обидва достойники замешкали в апартаментах на другім поверсі «Нового готелю “Централь”».
Звісно ж, Лєон Кеслєр не міг не скористатися цією рідкісною оказією. Коли графи попрямували до екіпажу, що чекав перед брамою, той підбіг до маршалка, котрий свобідно розмовляв єврейською мовою.
— Herr Graf!
— Wus wilstu, Parch? [Пане графе! ̶ Чого тобі, єврейська мордо?]
Власник готелю у двох словах виклав суть справи, котра не давала йому спокою.
– Aj, du Nar! [– Ах, ти дурню!] Ах, ти, дупо вухами! — розгиготівся Бадені. Wus sztejstu? [Чого стовбичиш?] Чого ждеш? Тицьни Потоцькому в лапу сто флоренів і — causa finita [питання закрите].
Єврей, втім, не втямив останніх слів графа, проте притьмом прислухався до даної йому ради й спробував всунути стофлореновий хабар одному з перших магнатів Європи.
Ще одного представника готельної царини на верхів’я слави винесла інша подія. Цим славним мужем був пан Ґершон Кон, багаторічний портьєр готелю «Імперіал».
Двійко цих слів звучало гордо, та в дійності вони означали кільканадцять скромних покоїв із тісними металевими ліжками, в котрих ночували заїжджі купці, аґенти, мандрівні актори і, нерідко, – закохані парочки.
Пан Кон, сивуватий, худорлявий чоловічок, вирізнявся великою послужливістю.
Одного разу йому трапилася особлива оказія блиснути сією прекрасною прикметою характеру.
З хімічної пральні, розташованої візаві готелю, із пакунком під пахвою вийшов загорнений у хутро клієнт, послизнувся, впав і зламав ногу.
Того ж таки грудневого дня, перед смерком, зібралася комісія, делегована страховою компанією «Фенікс», аби відтворити всі етапи цього прикрого нещасного випадку.
Опитали кількох свідків, однак їхні показання виявилися суперечливими, тож установити істину було не так то й просто.
Тоді зголосився портьє готелю «Імперіал». Приставивши долоню до дашка службового кашкета, він сказав:
— Панове, я покажу вам, як усе достеменно було!
І в найточнішім значенні цього слова дотримався своєї обіцянки:
Він зайшов до хімічної пральні, а за якусь хвилю вийшов звідтам із позиченою текою під пахвою, послизнувся, впав і зломив ногу.
Тут не зайвим буде додати, що призвичаєні до порядку і чистоти консьєржі не квапилися посипати хідники вільготним, замуленим піском чи брудним попелом. Вони оберігали сходові клітки від «свинства», котре може «порозноситися» за ногами. Тим-то зломити собі руку чи ногу в зимову пору – се була не така вже й рідкість у нашім місті.
Готель «Імперіал». Поштівка з колекції Максима Дутчака, Репортер
У кожній спеціально скликаній з такого приводу комісії в ролі спеціяліста виступав літній радник, котрий зовні нагадував нашого ескулапа з Монастириськ, — доктор Кароль подвійного імени Розенгайн. То був напрактикований полковий лікар, котрий у часі Першої світової війни дався взнаки своїм одновірцям: він прикидався «гоєм», не обстежував, не обстукував, але ставив куций діагноз:
— Тим ліпше! Des-s-s-to besser!
Бувало, новобранець хорує на легені. Лікар задоволено констатував:
— Des-s-s-to besser! Замість того, аби вмерти собі на припічку, най він ліпше зляже на фронті!
Лише один чоловік зважився привселюдно понизити «єврейського антисеміту». Сю заслугу приписують вар’яту геркулесівської постави, котрого в народі називали «Мазелтов». Колись, багато років тому, божевільному юнакові навіяли, буцімто він завагітнів, а через дев’ять місяців його вітали з тим, шо він без болю привів на світ нащадка мужської статі:
— Най тебе Бог благословить! Мазаль тов [єврейське вітання — прим. ред.]!
На третім році війни, коли на фронті забракло «гарматного м’яса», польові жандарми затримали цього вар’ята, котрий ночував просто неба, і на другий день урочисто привели його до призовної комісії під головуванням доктора Розенгайна.
Скинувши з себе лахміття, «Мазелтов» непевно переступив поріг великої зали. Однак, уздрівши полкового лікаря в золотих біноклях, з трьома зірками на золотім комірі, нараз оживився. Вар’ят підбіг, притьмом полічив шість золотих ґудзиків на параднім мундирі і що було сили дав Розенгайну щиґля в його довжелезний горбатий ніс.
Лікар від злости посинів, механічно протер запітнілі шкельця, а з його горлянки вирвалося хрипке:
— Weg! Weg! Du Christusmörder! [Геть! Геть! Ти, вбивце Христа!]
Відтак, певно, через забудькуватість, він кинув слівце, котре аж ніяк не личить офіцерському станові:
— Weg! Weg! Du… du… meszugener!… [Геть! Геть! Ти… ти… навіжений!]
Кароль Амадей Розенгайн, спеціяліст із внутрішніх хвороб, не міг поскаржитися на брак пацієнтів, хоча в довоєнні роки євреї воліли звертатися до дивакуватого доктора Мрочковського.
Той мешкав у середмістю, у шляхетськім дворі з колонами і садом у два морґи, сторонився товариства і за любу душу просиджував у книгозбірні зі своїми чотирма псами, наймолодший і найулюбленіший з котрих звався Філюсь. Коли хто дзвонив у важкі дубові двері, в заґратованім віконці виринала голова лікаря:
— Вам чого?
— До пана дохтора.
— А маєш ґульдена?
— Маю.
— Покажи!
І тільки по тому, як йому показували срібну монету з портретом Найяснішого Цісаря, він відсовував дві залізні запори і командував:
— Хутчіш! Хутчіш! Скидай маринарку і сорочку! Ех, ти, забрьоханий обідранцю! Ти не міг вбрати чисту білизну?!
Після такого вступу доктор ретельно оглядав збештаного пацієнта і сідав виписувати рецепту.
— Пане дохторе, що то мене мучит?
— Хо —ро — ба!…
— Але я мушу знати…
— Хо — ро — ба! Ясно? Купуй рецепту і не пхай ніс не в свої справи!..
Однак справжню славу, особливо серед простого люду, мав лікар дитячих хвороб, доктор Берґгоф. Зазвичай він не брав гонорару, ба більше – нерідко сам всував до кишені вбогого візника чи збідованого крамаря кілька десятків крайцерів – «дитині на помаранчі».
Воно й не дивно, що люблений усіма доктор, за намовою приятелів висунув свою кандидатуру на посла до австрійського парляменту. На вічу, котре згромадило сотню-другу люду, він не вирізнився красномовством, зате так і сипав перед виборцями розмаїтими обіцянками:
— Копа яєць нині коштує крону і двадцять ґалєрів. Тілько-но я стану послом, ся ж копа буде коштувати лише дев’яносто ґалєрів…
— Вісімдесят! — гукнув хтось із зали.
— Най буде вісімдесят…
— Сімдесят п’ять!
Слухачі почали перебивати одне одного все нижчими ставками цін на товари першої потреби, а добродушний лікар погоджувався на кожну їхню пропозицію.
Тим-то в день виборів за нього віддали сто сімдесят три дійсні голоси.
За часів санації [Санація (від лат. sanatio — оздоровлення) — політичний табір і режим у Польщі 1926–1939 років, сформований після перевороту Юзефа Пілсудського; проголошував ідею «оздоровлення» держави, але супроводжувався обмеженням демократичних інститутів? — прим. перекладачки] героєм подібного виборчого фарсу став, теж з власної невимушеної волі голова Ізраїльської релігійної громади Ізраель Мойсей Сейбальд, або ж коротко — «Мойше Сруль».
Завдяки сприятливим обставинам, чоловік сей ішов на підвищення швидше, ніж розвивалося наше місто. Пекар за фахом, він у воєнні роки розширив і змеханізував своє підприємство, а відтак обійняв посаду голови Союзу ремісників, і, зрештою, зголосившись до вступу в Безпартійний блок співпраці з урядом, став на чолі Кагальної ради.
1935 року, коли більшість населення бойкотувала вибори до Сейму, місцеві політикани занесли «пана голову» до списку номер один, вмістивши його ім’я на «спаленій» сімнадцятій позиції… Се внесення неабияк розвеселило станиславівців і надихнуло мене написати сатиричний дует, що став так званим шляґером новорічного ревю «Паноптикум 2036», і завершувався ось такими словами:
Й чого тобі в парлямент той
сімнадцятим у списку?
Лишайся, випічки королю,
й міси в пекарні тісто!
Булковник Мойше Сруль,
Булковник Мойше Сруль —
бувай!
Невдовзі ся пісенька набула такої шаленої популярности, що її напам’ять знав навіть шанований бурмістр Вацлав Хованець, котрий, однак, незадовго мусив уступити місце майорові Зімінському, присланому Кабінетом полковників.
Зізнаюсь без жадних докорів сумління: кілька разів я ще притуплював вістря свого пера на вельмиповажній парсуні пана голови.
Пасувало би додати, що красномовністю пан голова сміливо могли би позмагатися з моїм безцінним вуйком Хуне Нехелесом.
Особливо мені запам’яталася жалобна промова, котру недопосол виголосив ламаною німецькою після смерти колишнього голови Кагалу, доктора Карла Гальперна. Сю орацію нашкіцував секретар Союзу ремісників Шая Герман, наголошуючи в ній на тім, що довгі літа небіжчик був культурним діячем – німецькою Kulturträger. І тут трапився невеличкий мовний ляпсус.
Стоячи на подіумі в жакеті-візитці й чорнім лискучім циліндру, «пан голова» напустив на себе міну гробаря, і виголосив пам’ятні слова:
— Мої панове! Meine Herren! Доктор Карл Гальперн war ein Träger…
— Kulturträger! – у розпуці силкувався підказати йому секретар.
— Er war ein Träger! — з притиском повторив пан Сейбальд, авторитетно запевняючи, що визначний діяч і ерудит був… носильником.
Головне фото: Мар’ян Єндрик, polona.pl