4 квітня 2026 року в Івано-Франківському драмтеатрі відбулася прем’єра вистави «Маруся Чурай» Ростислава Держипільського, знакової для театру і чи не найпопулярнішої та найдорожчої у репертуарі. Це «історія любові, зради й честі, що стала частиною української душі», — йдеться в описі.
У рецензії співредакторки post impreza Ольга Новак і Софія Сіренко розмірковують про феномен популярності вистави, історичну тяглість та чи працює прийом перенесення минулого на сучасні реалії.
Квитки на нову виставу Івано-Франківського драмтеатру «Маруся Чурай» за однойменним твором Ліни Костенко розпродані аж до жовтня, але нам вдається вихопити два останні на показ у травні. Прем’єра відбулась 4 квітня, на яку приїхали глядачі з усієї України: блогерки, музиканти, журналістки, відомі письменниці та політичні діячі. В соцмережах ми читали багато схвальних відгуків, де йшлося про геніальність постановки й режисера Ростислава Держипільського та історичність моменту.
Заходимо в зал і бачимо на сцені лікарняне ліжко, на ньому головного героя Грицька (Олег Панас), який підʼєднаний до ШВЛ, та чуємо звук роботи кардіомонітора. На великому екрані, який знаходиться вгорі сцени, бачимо обличчя крупним планом із заплющеними очима. Це вже викликає емоцію: здивування, збентеження, нерозуміння. Що відбулось? Чому він тут? Ми емпатуємо і тривожимось.
Фото: Франківський драмтеатр
Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко опублікований у 1979 році. Два роки перед тим авторка перервала шістнадцятилітню мовчанку збіркою «Над берегами вічної ріки». У 1987 за роман і збірку «Неповторність» письменниця отримала Шевченківську премію.
Роман про поетесу, піснярку XVII ст. Марусю Чурай — легендарну постать, якій приписують авторство багатьох відомих пісень, що вважаються народними. Наприклад, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», яку Євгенія Кононенко назвала «первинною міфічною нарацією про Марусю Чурай». Документів, які підтверджували реальність постаті, не збереглося. Однак образ Марусі переосмислювався письменниками й письменницями. Із палко закоханої жінки, яка отруїла Гриця через зраду, вона перетворилася на авторку героїчних пісень. Власне, такою Маруся постає і в романі у віршах, відповідно — у виставі, бо у постановці текст фактично не змінюється, відбувається лише перестановка фрагментів.
Твір Ліни Костенко не тільки про зраду, але й про взаємини «мисткиня — суспільство», залученість співачки та жінки в суспільні процеси під час війни, самотність та ін. Це все можна також відчитати у виставі, однак складається враження, що у центрі тут все ж взаємини Марусі і Грицька.
Це випливає з озвученої напередодні прем’єри ідеї — «по-новому подивитися на образи героїв, зокрема зняти усталені оцінки з персонажів Марусі Чурай та Гриця Бобренка». Куди це може привезти? Спробуємо поглянути.
Фото: Франківський драмтеатр
Від сцени веде подіум, який з’єднує її з великим скляним кубом — тюрмою, в якій опинилась головна героїня Маруся Чурай (Марія Стопник). Куб знаходиться в залі серед глядачів. Це деконструкція так званої четвертої стіни. В класичному театрі є правило: три стіни фізичні (сцена) та четверта відділяє сценічний простір від глядачів. Актори на сцені поводяться так, наче публіки не існує, а публіка має змогу підглянути за приватною історією персонажів. Коли актор звертається до глядачів, комунікує з ними чи в інший спосіб залучає — якраз тоді відбувається підважування чи руйнування цієї стіни. Наш драмтеатр часто використовує цей прийом через взаємодію з глядачами й у інших виставах. Проте у постановці «Маруся Чурай» глядачі не тільки спостерігають за дійством, вони є частиною цього — присяжними, які прийшли на суд «у кримінальній справі №1651 про умисне отруєння Гриця Бобренка щодо обвинуваченої Марусі Чурай» — так театр пише на запрошеннях «Припис судовий». Отже, ми на судовому засіданні. Куліси відкриваються, бачимо трибуну та сторони обвинувачення і захисту.
Фото: Оля Суровська
Ми вже згадували про екрани над сценою, які є важливим елементом сценографії. Іноді на них дублюється паралельні плани в реальному часі, фокусуючи увагу глядачів на певних акцентах, наприклад, обличчях двох матерів: Марусі (Наталка Половинка) та Грицька (Ольга Комановська), як протиставлення двох сторін, або реакцію самої Марусі на слова свідків чи сторони обвинувачення. Також у виставі активно використовується відео (Олесь Санін), як доповнення того, що відбувається тут і зараз на сцені — знаменита промова Богдана Хмельницького (Олексій Гнатковський), або зробити те, що технічно було б трудоємко показати — обливання Марусі смолою та посипання пір’ям як символ позасудової розправи та публічного приниження дівчини.
Окремо хочеться звернути увагу на сценічний одяг (Олена Андрійчук). Всі актори вбрані в чорні строгі костюми. Виключеннями є сама Маруся, її батько та Грицько. Батько Марусі (Владислав Демидюк) згадується як спогад, адже він загинув давно, зʼявляється в білому вбранні, як дух чи привид, Маруся також в білому, що може символізувати стан між життям та смертю або невинуватість засудженої. Грицько постає в сірому костюмі — хоча він також знаходиться при смерті, його моральні якості та вибори сумнівні. Його нова наречена Галя (Яна Івасюк) — в доволі сексуалізованому образі. Вона звабниця, яка співає про огірочки. Доволі приземлена, якщо порівнювати з Марусею Чурай.
Фото: Франківський драмтеатр
Ми розуміємо чому вистава викликала такий резонанс, адже чудовий спів, над яким працювала Наталка Половинка, музичний супровід Святослава Вакарчука та й сам текст Ліни Костенко важко зіпсувати. Ростислав Держипільський перевершив себе, залучивши професіоналів та створивши естетично довершену картину, яка вражає всі органи відчуттів. Світло (Арвідас Буйнаускас) доповнює постановку, створюючи напружену атмосферу: в камері Марусі червоне, на суді — різке біле, підкреслюючи холодність та суворість моменту, а стробоскопічний ефект рейву додає шаленості. Кажуть, що це найдорожча вистава в арсеналі нашого драмтеатру. Схожі прийоми простежуються в іншій не менш резонансній постановці — «Конотопська відьма» Уривського — хороша подача «картинки» та добра гра акторів, однак абсолютна відсутність роботи з текстом на рівні змісту й розуміння, що перенесення минулого на сьогодення не працює, а то й може бути небезпечним.
Фото: Франківський драмтеатр
Дивлячись виставу, не можна не провести паралелі з сучасністю. Хочемо чи не хочемо, але нас затягують в історичний паралелізм. Стилізовані костюми, милиці, декорації, рейв замість вечорниць, куріння цигарок — усе натякає на те, ми можемо поглянути на героїв і героїнь як на сучасних. Чи не викликає осучаснення текстів про минулі епохи дисонанс? І тут якраз можливе виникнення тригерів, бо виходить, що глядачі й глядачки можуть сприйняти Гриця як військового ЗСУ, який повернувся з полону. А він «народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому», «в житті шукав дорогу не пряму», зрадник й загалом, так би мовити, не дуже порядна людина. Та й загалом Гриць — інфантильний, залежить від думки матері, Бобренчихи.
Виникає дисонанс і питання: чи справді нам варто переносити міфологічне минуле на сучасний контекст? Чи варто на сцені зображувати захисників і захисниць такими, як Гриць? До того ж показувати їхні страждання, як це було у виставі.
Допомагаючи Грицю, його мати говорить слова, які зараз звучать тривожно: «От ти прийшов з великого походу, а не приніс ні слави, ні добра…». Чи не експлуатує зараз театр тему ветеранів, апелюючи до актуальності? Ці запитання ми залишаємо відкритими.
Лінія «Маруся — Гриць» тягнеться до кінця вистави. Наприкінці вони виходять на сцену, вона — у весільному вбранні. Це наштовхує на думку, що попри перипетії пара все ж разом. Не в цьому житті, а в іншому вимірі, вічності. У романі цього немає. Що хотів режисер сказати таким рішенням? Що справжня любов все подолає чи закохані все одно будуть разом? Це романтизація стосунків, які зараз сприймаються, як токсичні. Бо по факту головний герой — мудак, який не знає чого хоче, зраджує своїй нареченій, яка його чекала з війни, сам випиває отруту, а судять її. Проте ми знову бачимо їхнє возз’єднання.
Фото: Франківський драмтеатр