Параска Плитка-Горицвіт — творчиня, що любила працювати усамітнено, а простір власної творчості сприймала за сакральне місце. Майстриня, зачинившись у своїй хаті, створила сотні книг та картин, витинанок та орнаментованих предметів побуту. Біля свого дому вона грала на гітарі й фотографувала, міркувала про божественне та спілкувалася з місцевими й митцями й мисткинями з усієї країни. Весь цей сконденсований творчий часопростір Параски ущільнився в її хаті — тепер музеї — зоставшись по ній унікальним історичним та мистецьким артефактом.
Гастон Башляр у своїй праці «Поетика простору» писав, що ми населяємо простір своєю пам’яттю, робимо його продовженням своєї особистості, пластичним втіленням власної уяви. Навіть зараз, коли чимало Парасчиних творінь було перенесено з її хати до різних музеїв, ми можемо побачити, як багато творчої трансформації вона внесла в захищений пластичний світ власного простору — і як у цьому просторі відбився топос ширший: від карпатських гір до фантазій про Індію.
«В моїй хатці рай для мене»
У зовсім юному віці Параска Плитка-Горицвіт пережила важкий досвід втрати дому — за співпрацю з УПА її вивезли до трудових таборів, де вона провела дев’ять важких років. Можемо припустити, що це час, коли дім, як простір дитинства, перших слів, перших знань про світ, незмірно сакралізується. Він живе в уяві як інтимний простір безпеки і пам’яті, найбільш очікуваної мрії, про здійснення якої не може бути кінечної певності. Про своє повернення і зустріч з домом Параска пише у своїх щоденниках:
«З заспокоєними серцями ми піднялися крутими доріжками, все вище і вище. […] Я ішла вперто. З насолодою і великим задушевним натхненням».
Не говорячи багато про свої роки заслання, вона повністю зосереджується на рідному топосі. В глобальному сенсі: на Криворівні, його традиціях та громаді, на українській культурі і місці гуцульських традицій в ній. В персональному сенсі: на духовному зростанні у взаємодії з тим, що її оточує. Вона тяжіє до усамітнення, мріє про місце, де вона може спокійно творити. Тож разом з батьком Параска будує окрему хату, за п’ятдесят метрів від родинного житла.
Тут пригадується есей Вірджинії Вулф «Власний простір», де вона означує приватну кімнату, в якій можна зачинити двері, як важливу передумову будь-якої творчості. Такий простір має стати територію психологічної свободи. Збудувавши такий простір для себе, Параска проводить там більшу частину свого життя, повністю віддавшись праці творчості, спогляданню карпатських ландшафтів, мріянню, читанню та духовним роздумам.
Парасчину хату — білену, глиняну, з двома кімнатами та коморою – місцеві називали «хатою під лелекою», адже прямо над нею було лелечине гніздо. Людині з сучасного міста така хата може здатися тіснуватою, і тим більше викликає подивування, як багато книжок, картин та витинанок вона в собі вмістила. Наразі, коли ця хата працює як музей, багато речей звідти перенесено, задля кращого збереження. Однак на старих фотографіях можна побачити, як вона виглядала за життя Параски – стоси книжок і щільний колаж зображень на стінах. Коли читаєш, що під час великого посту вона все це аскетично ховала, то думаєш: так багато всього? Куди стільки сховаєш?!
І досі ця хата зберігає велику кількість книг. Книги за заповіданням самої Параски, мають бути до «намацання» — надаватися охочим в руки, а не лежати під музейним склом. Крім книг, можна побачити, як Параска оживлювала предмети навколо себе: малюнки на шафах, розмальовані сторінки зошита, повністю скроєна вручну книжки, де й обкладинка й сторінки вкриті рослинним орнаментом, вручну зроблені посуд, полиці, абажури для лампи — до всього прикладене творче бачення і тепло людської руки. Це породжує те саме відчуття, наче крізь час і простір контактуєш з внутрішнім світом іншої людини — відчуття дуже інтимне, майже містичне. Параска любила будь-що творчо «допрацювати», докроїти. Цікаво, що робити предмети побуту самій Параска навчилася у засланні.
Попри прагнення до усамітнення, коли Параска не працювала, то радо приймала у себе гостей. До неї вельми любили ходити діти. Вона «допрацьовувала» їхні зошити, шкільне приладдя — прикрашала витинанками, квітами, написами. А до того ж ділилась знаннями.
Захопившись фотографією, вона часто фотографувала і себе, і інших на фоні своєї хати. Сильно вражають її майже буддійські автопортрети, де видно на якому крутому схилі розташована її хата. Вона на фоні дому — вмиротворена чи замислена, серйозна, чи з легкою усмішкою, в модному міському вбранні, чи в гуцульському однострої. Органічна і вписана в простір навколо, наче його продовження.
Фотографія допомогла їй зафіксувати Криворівню, її мешканців та культурні особливості більше, ніж будь-яке інше карпатське село. Сама вона інколи підписувалась топонімічно — Параска Карпатська. Особливості життя, притаманні для традицій регіону, вона втілювала в своїх картинах. До прикладу серія «Доля гуцулки» — такий собі графічний роман про побутове життя жінки в карпатському селі.
«Якщо б мене попросили назвати найбільшу перевагу дому, я мав би сказати: дім оберігає мріяння, дім захищає мрійника, дім дозволяє йому мріяти в спокої», — пише Гастон Башляр.
Для деяких місцевих Параска могла бути зовсім незрозумілою, ні з її прагнення жити окремо й без чоловіка, ні з її відданістю творчості, замість роботи з землею. Все таки, це вельми незвичний стиль життя для села. Але це про відданість собі та про бажання трансформувати, прикрашати простір навколо. Це про мистецьке і сакральне, як найвищу персональну цінність. Саме так розставлені Парасчині пріоритети зрештою зробили Криворівню магнітом для багатьох митців, мисткинь, режисерів, режисерок, поетів, поеток та просто людей, які шукають унікальних культурних особливостей та яскравих мистецьких історій. І тепер Парасчин простір мріяння став для нас надихаючим і цінним артефактом української культури.
Фото: Софія Сіренко