Уявіть жінку, яка ще у ХІХ столітті вирішила: спочатку кар’єра, потім діти. Яка створила перше жіноче об’єднання в Україні. Яка видала книжку, написану виключно жінками, — і отримала за це багато критики від чоловіків. Це Наталя Кобринська, письменниця й громадська діячка, яка народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуя на Снятинщині.
Здається, що між нею і нами — прірва в сто сімдесят років. Але якщо подивитися уважніше на те, як вона жила і що робила, бачимо, що багато її рішень і принципів працюють і сьогодні.
-
Освіта понад усе. Вчися і давай вчитися іншим
Батько дозволяв маленькій Наталі читати геть усе, що було вдома, — просив тільки ставити книжки назад на полицю. І вона читала запоєм: польську класику, німецьку класику, Гоголя. А потім сталося щось на кшталт особистого відкриття — виявляється, книжки можна писати рідною мовою.
Одного разу в підвалі батьківського дому вона наткнулася на польську рецензію на французький роман. Критик дорікав автору за зневажливе ставлення до жінок. Наталю це обурило до глибини душі — вдома вона такого ставлення не бачила. Ця дитяча образа за незнайомих жінок нікуди не поділася і згодом вилилась у цілу життєву місію.
Дорослою вона вже сама відстоювала доступ жінок до освіти: писала про жіночі гімназії, наполягала, щоб жінок пускали в університети, а в Болехові заснувала дитсадки — «захоронки». Не тільки для освіти дітей, а й щоби мами мали трохи часу на навчання та громадську діяльність.
-
Обирай собі партнера та спільника
У 1874 році, дев’ятнадцятирічною, вона вийшла заміж за священника Теофіла Кобринського. Молоде подружжя домовилося не заводити дітей — спочатку освіта і покликання, а вже потім решта. Це чоловік приніс їй одного дня додому книжку, яка вплинула на решту її життя: трактат Джона Стюарта Мілля про підневільне становище жінок у німецькому перекладі.
У 1882 році Теофіл помер, і двадцятисемирічна Наталя лишилася вдовою. За переказами сучасни_ць, прощаючись із чоловіком, вона обрізала свою пишну косу і поклала її в труну — і дала собі слово, що серце більше нікому не віддасть. Слова дотримала: свою чи не найважливішу роботу — громадську і літературну — вона зробила вже сама, без другого чоловіка поруч, і, судячи з усього, шкодувала не про самотність, а лише про батька і мужа, яких їй бракувало найбільше.
-
Родина — це база
Її дід, Іван Озаркевич-старший, ще у 1848 році організував одну з перших вистав українською мовою в Галичині — родина мала театральний ген за кілька десятиліть до «Березоля». Батько, Іван Озаркевич-молодший, був священником і водночас депутатом галицького сейму та віденського парламенту. Мати походила з роду Окуневських.
У родині виховувалась Софія Окуневська, родичка й близька подруга дитинства Наталі, — вона згодом стане першою жінкою-лікаркою Галичини з докторським ступенем. Це не збіг: родина, яка дає дівчатам доступ до великої бібліотеки й не боїться, коли донька зачитується, рано чи пізно виростить не одну бунтарку.
-
Не обов’язково обирати ту роль, яку тобі пропонують
Овдовіла попівна тодішньої Галичини — це, за визначенням дослідників, чи не найгірша стартова позиція для жінки того часу: жодних прав і власних грошей, наперед прописана роль тихої вдови при батьківському домі. Кобринська цю роль відхилила. Вона стала письменницею, видавчинею, публіцисткою й організаторкою руху — відкрито порушуючи питання, які раніше взагалі не вважалися питаннями.
-
Реалізуйся в роботі
Літературою вона не обмежилась. Заснувала у Болехові видавництво «Жіноча бібліотека», писала статті, організовувала жіночі ініціативи, домовлялася, збирала гроші й авторок. Її амбіція не вміщалася в жанр оповідання — вона хотіла змінювати обставини, а не лише описувати їх.
-
Створи спільноту: «Товариство руських жінок»
8 грудня 1884 року в Станіславові зібралися жінки. Сьогодні це звучить буденно — тоді це було майже неможливим учинком. У Галичині 1884 року жінка не могла з’явитися на балу без старшої супровідниці, не могла вийти на вулицю без рукавичок, піти будь-куди сама. Ще через одинадцять років дві дівчини, які просто пішли вдвох у театр без чоловічого супроводу, спричинили скандал на цілу пресу. У Станіславові ж галицьке жіноцтво не просто зібралося — воно заснувало першу українську жіночу організацію. На адресу зборів надійшло 37 вітальних телеграм, а зачитував їх особисто Іван Франко, який тоді працював кореспондентом газети «Діло».
Далі, чесно кажучи, було непросто: частина учасниць товариства воліла радше вишити рушник єпископові, ніж говорити про соціальну рівність. Але Кобринська послідовно трималася своєї ідеї.
-
Май свій простір
Задовго до того, як Вірджинія Вулф сформулює свою знамениту тезу про кімнату, яка потрібна жінці, щоб писати, Кобринська вже мала такий простір — спершу маленьку офіцину при батьківській плебанії в Болехові, де приймала гостей: там бувала Ольга Кобилянська, там Михайлина Рушкевич власноруч переписувала «Перший вінок». Пізніше, з 1907 по 1920 рік, — власний будинок із садом, ґанком, обвитим хмелем, і вікном, з якого було видно вишні й сливи. Саме там вона писала і мріяла.
-
Рефлексуй. Записуй уже зараз
Автобіографія Кобринської — рідкісний документ, де вона детально фіксує момент за моментом, як формувалося її мислення, від релігійного фанатизму дитинства до читання Дарвіна й Енгельса, від якого, за її власними словами, вона могла б скінчити «на якомусь монастирському фанатизмі», якби не ці книжки. Художня проза служила їй тим самим інструментом рефлексії: повість «Пані Шумінська» (друга назва — «Дух часу») — монолог жінки, яка все життя плела панчохи для онуки та не може змиритися, що та хоче вчитися на вчительку, а не виходити заміж за обраного бабусею. Свої воєнні враження Кобринська так само перетворила на цикл новел — «Кінь», «На цвинтарі», «Брати», «Свічка горить». Вона не чекала, поки хтось інший осмислить її час, — осмислювала сама, поки все було свіже.
-
Думай масштабно, втілюй задумане: «Перший вінок»
У 1887 році разом з Оленою Пчілкою Наталя Кобринська видала альманах «Перший вінок» — 17 авторок з різних українських земель під однією обкладинкою. Чоловіки обурювалися: чому без них? Кобринська відповідала прямо: хто краще за жінку зрозуміє жіночу долю? Організаційна робота була величезною — зібрати тексти й авторок, налагодити зв’язки з Наддніпрянщиною, знайти фінансування на видавництво.
-
Май улюблений джем
Кобринська любила добре поїсти й пригостити: улюблена страва — качка, фарширована яблуками-ранетами, а в саду росли порічки й аґрус, з яких вона щоліта варила варення. На ґанку в неї в’юнився хміль — не для краси, а заради запаху.
Наприкінці Першої світової на неї написали донос — нібито шпигувала на користь ворожої армії, і лише втручання адвоката Андрія Чайковського врятувало її від заслання. У 1920 році дорогою з Болехова до Львова вона захворіла на тиф і за кілька днів померла. Після її смерті зять спалив більшість архіву й листів, а решту вивіз на Харківщину, звідки вони вже ніколи не повернулися. А в 1946 році радянська влада знищила її будинок у Болехові грейдером — офіційне пояснення звучало приблизно як «а що вона зробила для радянської влади».
Могила Кобринської у Болехові
У 1993 році на місці зруйнованої хати поставили пам’ятний камінь, а в 1997, до 110-річчя «Першого вінка», посадили сімнадцять кущів калини — по одному на кожну авторку альманаху. На могилі Кобринської стоїть хрест із написом, який вона сама для себе обрала: «Мене вже серце не болить».
Фото: Вікторія Пліс