У Болехові, що в парі годин від Івано-Франківська, світить сонце і пасторально співають пташки, на собор Святих Жінок Мироносиць дивиться загадковий «Клуб шкіряників», їздять поодинокі автівки, а міський ландшафт формують будівлі, не вищі за два поверхи. Наш фемгурток, організований медіа/архівом post impreza, приїхав до Болехова на екскурсію і слухає розповідь гідеси про Наталію Кобринську в день її народження, 8 червня, поки незримий дух Кобринської з підписом «Мати українського фемінізму» витає поряд. Але про все по порядку.
Перша хвиля фемінізму виборювала, зокрема, право на освіту для жінок. Саме до цієї хвилі належала громадська діячка, письменниця і видавчиня Наталія Кобринська, яка в другій половині ХІХ ст. дійшла висновку, що освіта і професія зроблять жінку економічно незалежною, а, значить, вільною у своїх виборах. До цього висновку її привела низка праць закордонних філософинь і філософів, як-от британська «Поневолення жінок» авторства цілої сім’ї – Гаррієтт та Елен Тейлор-Мілль і Джона Мілля. Кобринська перенесла ці ідеї на український ґрунт не тільки на словах, а й діяльно.
Постать Кобринської-феміністки активно перевідкривається останніми роками. Мені втішно усвідомлювати, що українська земля мала особистостей, які були в авангарді боротьби за права жінок. Але зізнаюсь, до участі у фемгуртку я ніколи не чула про Кобринську-феміністку. Назва збірки «Перший вінок» за редакцією Кобринської була в моєму інфополі, але далі — моя увага не йшла, і я не заглиблювалась. Тому, прочитавши перед поїздкою нечисленні факти про Кобринську у Вікіпедії, я привідкрила для себе цю завісу, та приїхала до місця її колишнього проживання — Болехова, з великими надіями отримати більше живих деталей для майбутньої статті. Але знайшла я тут не стільки свідчення присутності Кобринської, скільки підкреслений простір її відсутності.
Судіть самі: хоча ми і оглянули музей Наталії Кобринської, по суті, оглядали ми те, чого не існує: музей не має офіційного статусу, і є лише відокремленою кімнатою у складі Музею історії міста Болехова імені Романа Скворія. Відсутність офіційного статусу не мала би такої ваги, якби не підсилювалася іншою відсутністю: в цій кімнаті-музеї немає жодної власної речі Наталії Кобринської. Експозиція складається з речей її часу і речей близьких до неї людей, портретів Кобринської, групових знімків і фотографій її будинку. До речі, щодо будинку: його також немає. Він був знищений радянською владою разом з наявними документами і речами. Поряд з цим місцем тепер стоїть пам’ятна брила.
Приблизно в десяти хвилинах ходу від музею знаходиться кладовище, де є те єдине, що вціліло і належить Кобринській, — її могила, яка водночас, якщо вкладати це в тему моїх спостережень, є головним знаком її відсутності, замикаючи ланцюжок наявних відсутностей.
Щодо інформації, яку ми отримали в музеї, то вона багато у чому повторювала інформацію з відкритих джерел, додаючи до цього лише кілька штрихів. І це не дивно, якщо врахувати, що після Кобринської не збереглося ані більшості документів, ані речей, що додавали би яскравих деталей.
Схоже, нам пощастило, що взагалі щось існує наразі. Все це — кімната-музей, дослідження її переписки, літературний доробок, фільми про неї і фестиваль, пам’ятний камінь, і навіть хрест на могилі — було створено або збережено ціною великих зусиль багатьох людей, які не дають імені Кобринської піти в забуття.
Але питання, яке бентежить мене: чому ці зусилля не були докладені сучасниками Кобринської, адже вони могли б мати не зміримо більший ефект? Невже в тих часах не було розуміння масштабів постаті і важливості діяльності Кобринської?
Кобринська не тільки словом, а й ділом розширювала сферу присутності жінок в активному, зокрема, літературному житті. Видання збірки «Перший вінок», до якого увійшли твори самих лише жінок, і який, крім того, був укладений і випущений жінками — річ нечувана на той час не тільки для наших просторів. І ця ініціатива належала саме Кобринській. Не кажучи вже про заснування «Товариства руських женщин» — першої української жіночої просвітницької організації, що поклала початок феміністичному руху.
Доробок, здавалося б, неоціненний, але наскільки важливим він бачився її сучасникам? Чи не криється факт відсутності матеріальних доказів її існування зокрема в недостатній уважності до неї та її діяльності впродовж і одразу після її життя?
Такі питання привели мене до знайомства з явищем «архівної тиші». Цей історичний феномен полягає у фрагментарності або відсутності інформації про жінок у документах, архівах і музеях через патріархальний уклад суспільства. Протягом всієї історії людства жінки часто були «архівістками» чужої слави, впорядковуючи та зберігаючи спадщину відомих чоловіків. Діяльність же самих жінок нерідко вважалась не вартою уваги.
Отже, жінки залишили менше документальних слідів не тому, що зробили менше, а тому, що суспільство менше фіксувало їхнє життя, не вважаючи таку інформацію вартою збереження або приписуючи їхню діяльність чоловікам.
Гарним прикладом цього є згадані вище Гаррієтт та Елен Тейлор-Мілль, які доклалися до створення тексту «Поневолення жінок» так само, як і Джон Мілль, але саме він є офіційним автором роботи без співавторок. Або факт того, що всі джерела говорять про внесок батька у розвиток Наталії Кобринської, а щодо матері, нам відомо хіба що її ім’я, ніби її роль обмежилась народженням. На могилі батьків Наталії Кобринської викарбуваний текст, який є ще одним показовим символом: десять рядків регалій для батька проти двох для матері, яка була «вірною сопругою і примірною материю».
Тож, сподіваюсь, що всі зусилля, які докладаються зараз для збереження і поширення знань про Кобринську, що зробила так багато для жіночого руху, здобудуть їй належне місце в історії і літературі, не дивлячись на всі перешкоди. І колись в Болехові таки відбудують її дім, що стане, як вона і мріяла, резиденцією для письменниць.
А для неповторення таких прикрих ситуацій ми, в міру своїх можливостей, вже зараз могли би дещо зробити: від запису і оцифрування власних сімейних жіночих історій до створення статей у Вікіпедії та петицій щодо своєчасного встановлення пам’ятників і надання місцям імен видатних жінок.
Фото: Софія Сіренко